Як це можливо? Уже Рене Декарт задавався цим питанням. Він гадав, що безтілесне «Я» якимсь таємничим чином – Декарт казав про «життєві духи» – пов’язане з протяжним тілом. Натомість він зауважив, що цим самим він не знайшов жодного бодай трохи задовільного пояснення.
Іще більше Шредінгер був зачарований не менш своєрідним досвідом: зустрічаючи людину, ми сприймаємо насамперед її тілесну зовнішність. Але зазвичай ми виходимо з того, що цій людині притаманне власне «Я». Воно не має нічого спільного з моїм «Я». Вони відділені одне від одного нездоланною, бездонною прірвою. Не можна замінити власне «Я» на «Я» іншої людини. На думку Шредінгера, це дуже дивне відкриття. Він пояснює його дивність таким прикладом, що, за Шредінгером, лише в індійській філософії санкх’я був визнаний своєрідним парадоксом:
Дані два людських тіла А і Б. Якщо помістити А у певну зовнішню ситуацію, постане певна картина, скажімо, вид на сад. Натомість Б має перебувати у темній кімнаті. Тепер якщо А помістити у темну кімнату, а Б – у ту саму ситуацію, в якій раніше перебувало А, то виду на сад немає, цілковита темрява (тому що А – це
Парадокс стає зрозумілим, лише якщо відмовитися від припущення, що «Я» є «маленькою людиною, що сидить за нашими очима… і дивиться на світ». Тоді справді стає незрозумілим, яким чином обидві цілком своєрідні події, які розглядаються зовні, тобто «з точки зору світу» – в одному випадку А виходить із темної кімнати, а Б залишається в ній, а в другому – Б виходить із темної кімнати, а А лишається в ній – викликають цілком відмінні відчуття. У першому випадку враження саду, у другому – цілковиту темряву. «Отже, це відчуття “Я” А, що переживає ці два різних відчуттях, – можна було поспішно заперечити, у випадку “Я” Б усе навпаки, і це усувало б парадокс». Але це заперечення прямо приводить за припущення, що «Я» подібне до «маленької людини, що сидить за нашими очима… і дивиться на світ» – але ж саме його ніхто не сприймає всерйоз.
Отже, рішення парадокса полягає в тому, що не існує світу, в якому А і Б еквівалентні. Радше існує світ, пов’язаний з моїм «Я», в якому А на відміну від Б є моїм тілом, в якому я в першому випадку маю чуттєве враження саду, а в другому – чуттєве враження повної темряви. Чи існує другий світ, про який я дізнаюся з вуст Б, що це його світ, правда це чи не правда – цього я ніколи не дізнаюсь і не відчую на власному досвіді. І немає щонайменшого шансу для мене увійти в інший світ як у мій власний.
Іще чіткіше усвідомлював це Людвіг Віттгенштайн, видатний філософ ХХ століття, розглянувши парадоксальне речення, сформульоване його кембриджським учителем Джорджем Едвардом Муром:
Іде дощ, але я вважаю, що дощу немає.
Якби існував світ, незалежний від «Я», у цьому твердженні не було б ніякої суперечності. Адже висловлювання «Іде дощ» – це метеорологічне твердження. А висловлювання «я вважаю, що дощу немає» – твердження психологічне. Обидва висловлювання належать до різних систем пізнання, і тому вони цілком можуть не суперечити одне одному. Однак зрозуміло, що речення Мура є абсурдним. Як виникає безглуздість цього речення?
Якщо замінити речення Мура реченням: «Іде дощ, але Людвіг вважає, що дощу немає», – то останнє вільне від внутрішньої суперечності. Адже тут, з одного боку, стверджується, що іде дощ, а з другого – повідомляється, що Людвіг вважає, що дощу немає. Інакше кажучи, Людвіг помиляється. Це можливо. Людвіг може помилятися. У такому реченні немає нічого абсурдного.
Суперечливість речення Мура полягає в тому, що я є той, хто стверджує, що іде дощ, і водночас я вважаю, що дощу немає. І оскільки цю думку висловлюю я сам, виникає гротескна безглуздість. Немає мови, висновує звідси Віттгенштайн, є лише моя мова. Немає світу, є лише мій світ. «Межі моєї мови означають межі мого світу», – говорить положення 5.6 його «Логіко-філософського трактату». Тому, хто питає, де ж перебуває «Я», Шредінгер і Віттгенштайн могли б відповісти: «Я» є межею мого світу.
Я знаю лише свій світ як власний. Про інший світ як власний я не знаю нічого. Цілковита безглуздість – говорити про «об’єктивно» даний зовнішній світ. Бо, якщо виходити з мого «Я» як fundamentum inconcussum, існує лише мій світ. Я можу вільно розпоряджатися в ньому деякими речами. Я перебуваю під повною владою деяких речей у ньому. Моє існування в моєму світі простягається між цими двома пограничними стовпами: між тим, чим я можу вільно розпоряджатися, і тим, під владою чого я перебуваю.
Я вільно розпоряджаюся своїми думками, фантазіями. Я відчуваю себе здоровим, коли можу за власним бажанням розпоряджатися своїм тілом. Я займаюся спортом, щоб збільшити здатність розпоряджатися своїм тілом. Уявлення про владу розпоряджатися власним тілом підштовхує до припущення, що «Я» перебуває у цьому тілі. І оскільки мої думки і фантазії «належать» лише мені, вважається, що «Я» можна розмістити в органі, який покликаний думати. Звідси походить ілюзія, що «Я» ховається десь трохи вище очей, десь у мозку.
Проте інколи людина вказує на свої груди, коли говорить «я». Тому що віддавна серце сприймається як місце почуттів, якими людина вільно розпоряджається або під владою яких перебуває.
Насправді «Я» не має свого місця.
Також я розпоряджаюся одягом, який ношу, їжею і напоями, якими харчуюся, помешканням, в якому живу, велосипедом або авто, на якому їжджу, всіма приладами, від пральної машини до смартфону, які вмикаю і вимикаю. Я розпоряджаюся усім, чим володію.
Дещо з того, чим я розпоряджаюся, я вважаю цінним. І то ціннішим, що більше я ідентифікую себе з цим. Бібліоман живе у своїх фоліантах, археолог – у своїх розкопках.
Водночас я не маю ніякої влади над моїми сновидіннями, а також зазвичай над ідеями, раптовими думками, що з’являються в мене, не відомо звідки. Також мені не підвладна тлінність мого тіла, той факт, що воно старішає, стає хисткішим, підвладним хворобам і врешті руйнації. Я перебуваю під владою природи, починаючи з погоди і закінчуючи лавинами, обвалами скель, землетрусами. Я не маю влади над вічним круговоротом зірок, сходом і заходом сонця, сяянням місяця, рухом сонця, місяця та планет зоряним небом. Оманлива астрологія тим і живе, що я навіть хочу бути частинкою цієї космічної п’єси, над якою не маю і ніколи не матиму ніякої влади.
Але хоча я перебуваю під владою гною в моєму корінному зубі, що мені до болю близький, або Сиріусу в зоряному небі, що світить мені здалеку, обоє – гній і Сиріус, – як і все інше, що я відчуваю, є частиною мого світу. Вони є моїм гноєм і моїм Сиріусом, обоє нерозривно пов’язані з моїм «Я».
Новонародженим, немовлям, дитиною, я був геть безпорадним. І коли я помиратиму, байдуже у похилому віці чи надто рано, я знову буду безпорадним перед лицем світу.
Я залучений до спільноти людей. Деякими з них, як я думаю, я можу розпоряджатися, як-от мати чи батько мають владу над дітьми, вчителька – над учнями, генерал – над солдатами, підприємець – над найманими працівниками, політик – над чиновниками. Але я, своєю чергою, перебуваю у положенні щодо інших людей, в якому вони мають владу наді мною: як позивач щодо судді, ув’язнений щодо охоронця, жебрак щодо перехожого, безпорадний хворий щодо лікаря, бідний боржник щодо будь-кого багатого.