Передмова

У цій книжці подано міркування про різні способи віри. На моє стійке переконання, ця тема може бути розкрита лише у формі есе. Адже саме в есе, як пише Теодор В. Адорно, усі дражливі речі, які варто обміркувати, не потребують «ані конструювання від першозасад, ані закруглених остаточних висновків». І далі: есе «починає не з Адама і Єви, а з того, про що воно воліє говорити; воно висловлює думки, які при цьому виникають, переривається там, де саме відчуває, що добігає кінця, а не там, де більше вже німа чого сказати». Саме ця форма доречна, коли треба розглянути під різними кутами зору тему віри, не намагаючись водночас виголосити остаточні судження щодо деяких з десяти запропонованих способів віри. Зрозуміло, що наведені мною десять пропозицій у жодному разі не виключають одна одну і так само не претендують на завершеність.

Подібно до того як кожна людина має свої неповторні відбитки пальців, вона має й власну, особисту віру, хоч би якою ця віра є. Це віра, що може утверджуватися, змінюватися, згасати впродовж життя. Але вона ніколи не зникне остаточно. Так, людину можуть картати як «невірну» ті, чиї вірування вона не поділяє. Але абсолютна відсутність віри суперечить, як каже Алексіс де Токвіль, «природному почуттю людини і занурює її душу у безвідрадний стан». Саме цьому прагнуть запобігти викладені в цій книжці пропозиції. Не через нав’язування певної точки зору (тоді це не було б есе), а натомість через те, що пропонує приємне читання, яке дає поштовх надихаючим роздумам.

У ході написання книги я отримав чимало порад, критики, схвалень і заперечень від Лаврентія Ешльбека (Орден св. Бенедикта), Лукаса Гартіга, Якоба Кеніга, Її ясновельможності Марії-Пії Котбауер, Гайнца Зіхровски та Ганса Вінклера. Усім їм сердечна подяка. Gratias multas ago[1] надійній і зацікавленій команді видавництва Хрістіана Брандштеттера, але насамперед merci cordialement[2] керівнику видавництва Ніколаусу Брандштеттеру, який ризикнув включити у свою амбітну й увінчану гідним подиву успіхом програму есей – найбільш непевний літературний жанр, своєрідного кочівника у паперовій формі.

Безцінною для мене була підтримка моєї дружини Б’янки і наших двох дітей Лаури й Александра. Вони зацікавлено й критично вивчали мій рукопис і постійно мене підбадьорювали, що у багатьох випадках допомогло мені подолати складнощі під час написання книжки.

Пролог. Математичний доказ існування Бога

Курт Гедель, який народився у 1906 році, вважається найвиз­начнішим логіком від часів Аристотеля. У 1930 році він приголомшив математичний світ так званою теоремою про неповноту, що потрясла формальну математику до її основ. Ясністю і непідкупністю свого розуму він вразив Альберта Айнштайна, коли познайомився з ним у Прінстоні (подружжя Гедель, як і Айнштайн, втекло від катів Гітлера до Америки). Двоє геніїв упродовж годин вели бесіди, прогулюючись у парку Інституту перспективних досліджень. Айнштайн якось підкреслив, що він, власне, залишав своє помешкання і відвідував Інститут лише тому, що зустрічався там з другом Геделем і міг з ним порозмовляти.

Гедель переважно тримав те, що було в нього думках, про себе. Він був аж ніяк не говіркою людиною. В Америці він підтримував зв’язок лише з Айнштайном, а після його смерті лише з професором економіки Оскаром Моргенштерном, що також втік від нацистів до США. Коли Гедель напередодні Другої світової війни навчався, а відтак викладав як доцент у Відні (більшість лекцій цей відлюдкуватий дивак скасовував ще до їхнього початку), він брав участь у засіданнях знаменитого Віденського гуртка: кожного четверга ввечері в Інституті математики збиралися філософи, фізики, математики та інші науковці, які прагнули по-новому обґрунтувати філософію і видалити з неї всілякі штуки, що, на їхню думку, в ній накопичилися від часів Платона й Аристотеля. Допускалися лише точні дефініції, лише логічно бездоганні аргументи, лише судження, що спиралися на точні знання. Все решта, і насамперед міркування про Бога, викривались і засуджувались як позірні проблеми. Гедель зацікавлено все це слухав і мовчав. Він не промовив у Віденському гуртку жодного слова.

У нього сформувалася власна думка, але він жодним словом її не виявляв. Він думав не тільки про математику, але й про Бога. І в 1940-х роках він дійшов цілком задовільного в його очах висновку: після смерті Геделя у 1978 році в його спадщині відшукався математичний доказ існування Бога. Гедель його так і не опублікував, оскільки побоювався, що його можуть сприйняти як декларацію віросповідання. Доказ є цілком коректним і бездоганним. У 2013 році вчені у царині інформатики Крістоф Бенцмюллер з Вільного університету Берліна та Бруно Вольценлогель Палео з Технічного університету Відня перевірили його за допомогою створеної спеціально для цього комп’ютерної програми. Це Геделя майже напевно не потішило б. Адже навіть припустити можливість бодай дрібної помилки в його праці, якій він надавав великої ваги, для нього, безперечно, найвидатнішого логіка Нового часу, є відвертим зухвальством.