Примхливими були не тільки боги римлян, примхливими були також грецькі боги. Під час грози Зевс кидав свої блискавки, під час землетрусу Гефест бив по своєму ковадлу, під час шторму Посейдон потрясав своїм тризубом. Але на відміну від релігій Єгипту чи Вавилону грецькі небеса не викликали такого благоговіння. У світі богів, описаному Гесіодом і Гомером, панували злоба й обман, інтриги й ницість: Зевс упадав за кожною жінкою, смертною чи безсмертною. Обдурена Гера переслідувала його, оскаженіла від ревнощів. Афродіта була спокусливою і граціозною й часто грала з коханцями, наче кішка з мишею, у жорстокі ігри. Афіна, богиня мудрості, була насправді дівою сварливої вдачі – одне слово: небеса богів греків були не чим іншим, як провіщенням мильної опери. І, як і у випадку з нескінченними дешевими серіалами, грецькі боги були приречені на безсмертя. Насправді освічені греки вже за п’ятсот років до народження Христа за часів Фалеса Мілетського, Піфагора й Геракліта були свідомі цього, і все це не можна було сприймати серйозно.
Безглуздість забобонів розвінчує, власне, не статистика, а радше розуміння того, що всі ті правила й ритуали, яких з хворобливою точністю дотримуються забобонні люди – уникаючи жити на тринадцятому поверсі, сидіти у тринадцятому ряду в автобусі або літаку, якщо такі є, торкатися правою рукою ґудзика свого костюма, зустрівши сажотруса, розвішувати в домах омелу, аби захистити мешканців від відьом, – є жалюгідно пласкими. Саме безнадійна й водночас сміховинна банальність забобонів змушує відмовитися від них. Принаймні в життєвих ситуаціях, в яких людині відкривається глибина буття. Саме тоді забобони зазнають ганебної поразки.
Давні греки, навіть якщо вони заради традиції міфів про богів не хотіли цього визнати, були у глибині душі свідомі цього. За однією легендою, один із них відважився піднятися на Олімп, оповиту туманом гору, де, згідно із забобонами, мешкали боги. Але на її вершині він знайшов лише камені. Що робити, якщо небеса богів порожні?
Віра у природу
Ці поетичні рядки Рільке спадають на думку, коли ми безхмарної ночі подалі від надокучливих вогнів великого міста з подивом вдивляємось у рясно усипане зірками небо.
Те, що в нас сьогодні викликає подив, більш ніж п’ять тисяч років тому в Стародавньому Єгипті жерці тлумачили як знаки та чудесні з’явиська богів, що царюють у небі. У тій величезній пустелі, життя в якій можливе лише завдяки життєдайному Нілу, зірки сяють майже кожної ночі, яскраві та блискучі. Молочна стрічка Чумацького шляху в очах єгипетських астрономів була відбитком Нілу на небесному куполі. Або навпаки, земний Ніл у своїй течії відбивав для них його подобу на зоряному склепінні.
На користь такого уявлення свідчила прикметна подія, що чудесним чином повторювалася: кожного разу, коли у сузір’ї Великого Пса незадовго перед світанком з’являлася над небосхилом особливо яскрава зірка (тепер вона називається Сиріус, а єгиптяни називали її Сопдет, богиня нового року), Ніл починав виходити з берегів, приносячи на поля велику кількість мулу з верхів’їв своєї течії. Жерці від імені фараона сповістили людей про те, що цей небесний знак подають людям боги, вказуючи на розлив життєдайного Нілу. Утім, самі вони знали, що ритм появи Сиріусу в ранкових сутінках підпорядкований неодмінному закону: треба чекати 365 днів, щоб він знову з’явився. Цей період у 365 днів становив єгипетський рік. Спостереження античних астрономів було настільки точним, що вони навіть помітили невеличку затримку в появі Сиріусу. Саме через це кожний четвертий рік зірка запізнювалася на один день – цей факт учені тримали у таємниці.
Ритми часу повідомлялися народу як божественна воля. Так, жерці проголошували, що верхівки величезних обелісків передають тут, на Землі, відблиск сяяння бога сонця Ра. Насправді обеліски закінчувалися невеличкими позолоченими пірамідами, що відбивали сонячне проміння. Хто з простих смертних міг би впізнати в цьому вправність жерців? Однак у дійсності обеліски слугували хитрим ученим як хронометри: упродовж дня тінь рівномірно рухається із заходу через північ на схід. Також у різні пори року змінюється довжина тіні: влітку вона коротка і її шлях упродовж дня викривляється всередину, натомість взимку вона довшає, а її шлях упродовж дня викривляється назовні. Лише навесні та восени під час рівнодення тінь рухається впродовж дня рівною лінією.
І якщо неосвічений єгипетський народ вважав, що за всіма таємницями природи стоять вічні боги, то жерців і фараонів це влаштовувало: так вони були впевнені у слухняності народу. Проте вчені знали: таємниці криються не в богах, а в самій природі. Природі, що підпорядковується математичним законам. Але це ніколи, ніколи, ніколи не можна розголошувати. Втрата віри в богів означала б крах теократичного суспільства єгиптян.
Інші ранні розвинені культури так само були позначені релігійним культом: боги управляли силами природи, жерці слугували містком між землею і небом (невипадково їх називали понтифіками, тобто будівниками мостів), суспільство завдяки таємничому культу зберігало стабільність, а влада концентрувалася в руках невеличкої групи вчених. Лише греки в давню епоху подолали цю форму влади, за якої державна влада виростає із вчення про богів. До того ж боги Гесіода й Гомера не викликали жодного благоговіння. Радше вони були комічними постатями. Вже у 500 р. до н. е. Фалес, Геракліт, Анаксимандр та інші перші філософи шукали істину в спогляданні природи, а не запитували про неї богів. Існують тільки атоми і пустота, стверджувало тверезе вчення Левкіппа і Демокрита.
Одначе більшість людей не схильні до такого холодного й позбавленого поезії погляду на природу. Вони намагаються угледіти в ній щось доцільне, життєдайне, прихильно до них налаштоване. Навіть якщо примхливі боги греків є плодом фантазії поетів, творіння – байдуже, є воно витвором богів чи ні, – це чудо.
«Omnia in mensura et numero et pondere disposita (Усе впорядковано за мірою, числом і вагою)», – сказано в Книзі Мудрості.
Свідчення порядку в природі здаються невідпорними. У перших розвинених культурах людства його вбачали насамперед у зоряному небі:
Сонце упродовж року проходить по колу небесний купол, так звану екліптику, на якій розташовані дванадцять сузір’їв: Овен, Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козеріг, Водолій, Риби. Тому з найдавніших часів рік поділявся на дванадцять місяців. У давніх єгиптян місяць завжди складався з 30 днів, трьох так званих декад по десять днів, а наприкінці року для корекції додавалося ще п’ять днів. (Після революції 1789 року Національна асамблея прийняла «Республіканський календар», що перейняв цю єгипетську традицію. П’ять додаткових днів, так звані «Jours sans-culottides», доповнювалися кожен четвертий рік іще одним днем.)
У Межиріччі люди переважно споглядали за Місяцем, що змінював свої фази упродовж періоду, який становив майже 29 з половиною днів. Тому місяць там включав у себе по черзі то 30, то 29 днів. Кожний місяць мав починатися, коли надвечір на небі показувався молодик. Дванадцять таких місяців, тобто 6×30+6×29=354 дні, становили місячний рік. Він на одинадцять днів коротший за сонячний. Вавилонські жерці, що були астрономами й математиками і розуміли небесний порядок, вигадали вдалий хід, за допомогою якого короткий місячний рік можна було прирівняти до сонячного: після трьох місячних років не вистачало вже 3×11, тобто 33 дні, що перевищувало один місяць. Отже, якщо в кожному третьому місячному році додати тринадцятий місяць, сонячний і місячний роки зрівняються між собою. Утім, три місячних роки й один додатковий місяць все ще на три дні коротші за три сонячних роки. На довгу перспективу – доволі значний пробіл. Доводиться трошки частіше вставляти високосний рік.
Вавилонські математики міркували над поліпшенням свої першої корекції, тобто 3×11=33, розглядаючи наступні множини кратні одинадцяти, тобто числа 44, 55, 66, 77 тощо. Число 19×11, тобто 209, привернуло їхню увагу. Адже 209 – це майже 210, тобто 7×30. Оскільки 19×11 майже збігається з 7×30, то після 19 місячних років до 19 сонячних років не вистачатиме рівно сім місяців. Тепер вчені знали, як вдало зрівняти місячні роки з сонячними: з 19 послідовних місячних років 12 мали бути звичайними або нормальними роками, що складалися з 12 місяців. Решта сім місячних років мали бути високосними і складатися з 13 місяців. При цьому ці високосні роки розподілялися доволі рівномірно в циклі 19 років: 3-й, 6-й, 8-й, 11-й, 14-й, 17-й і 19-й.
Числа 7 і 12, наче через керування таємничої руки, управляють ходом часу на небі: дванадцять місяців становлять рік в Єгипті та нормальний рік у Вавилоні. Сім років у рамках циклу дев’ятнадцяти років (що складається з 12 і 7) у вавилонському календарі є високосними роками, дванадцять – нормальними. Сонце проходить через дванадцять знаків зодіаку за один рік. І сім рухомих небесних світил ми бачимо на небі неозброєним оком: Сонце, Місяць, Меркурій, Венера, Марс, Юпітер і Сатурн. Звідси походить і відлік семи днів тижня. Крім того, сім зірок налічує красиве сузір’я Плеяди, що від початку липня й до кінця квітня видно на північному небі.
Піфагор Самоський, засновник математики, що жив у 500-х роках до н. е., зі своїх подорожей на Схід не міг не знати про цей чудесний вплив семи і дванадцяти на космічні події, що керують часом. Також він знав, що ці два числа керують музикою: дванадцять доданих одна до одної квінт майже збігаються (маленька, для непідготовленого слуху ледь помітна відмінність становить піфагорійську кому) з сьома доданими одна до одної октав. Ніхто не знає, чому і у небесних сферах, і у звучанні тонів обидва числа сім і дванадцять (сума трьох і чотирьох і добуток трьох і чотирьох) відіграють таку надзвичайну важливу роль. Сам Піфагор вважав, що музика неба досягає Землі. Проте звуки небесних сфер лишаються недоступними нашим земним вухам.
Фалес Мілетський, який, імовірно, був учителем Піфагора, крім того, мав чути від вавилонських жерців інші та глибші вчення про впорядкований устрій небесного склепіння.
Шлях сонця по небу називається екліптикою тому, що місяць викликає зникнення сонця, коли молодик перетинає екліптику. Грецьке слово «ekleipein» означає власне «зникати»; екліптика – це лінія темряви. Завдяки своїм напрочуд точним спостереженням вавилонські вчені ретельно відстежили шлях місяця й уміли розраховувати, коли він перетне екліптику. Тому їм вдавалося передбачати затемнення сонця. Сонячне затемнення – вельми вражаючи подія. Адальберт Штіфтер описав затемнення у Відні 8 липня 1842 року, до якого він заздалегідь ґрунтовно підготувався: