Віра в історію
«Моє помешкання скоро перетвориться на ніщо. Але моє ім’я житиме в пантеоні історії». Ці гордовиті слова кинув Дантон на процесі в обличчя своїм суддям, що винесли йому смертний вирок. Він був одним із десятків тисяч жертв того, що отримало ім’я «терор». Після Великої Французької революції 1789 року так званий Комітет громадського порятунку лютував у Парижі з безжальною жорстокістю і сліпим свавіллям. Після нетривалого суду засуджених, попри їхню невинність, відвозили на площу Революції, що пізніше отримала назву площі Згоди (Place de la Concorde), і там кат відсікав їм голови за допомогою гільйотини. У деякі дні страти йшли одна за одною настільки щільно, що кат не встигав очищувати лезо від крові страчених перед тим. Колись сам Дантон, будучи головою Комітету громадського порятунку, прагнув разом з іншими революціонерами принести благо Франції та її громадянам. У подальшому він відсторонився від цілком свідомо спланованого цим органом терору, що хутко набирав оберти, і це коштувало йому життя.
Він був готовий заплатити цю ціну. Адже його ім’я «житиме в пантеоні історії». За доби Античності пантеон був святилищем, присвяченим усім богам. Дантон, який уже не вірить у жодних богів, заміняє їх героями історії. Він, Дантон, відчуває принаймні зараз, коли за декілька хвилин його потягнуть до виконавця смертного вироку, себе одним із них. Він був переконаний, що колись в якійсь залі слави на камені буде вирізьблено: «Жорж Жак Дантон, народжений у 1759-му, обезголовлений у 1794 році, герой революції». Більшого, гадав Дантон, людині від життя годі й чекати.
Дуже схоже намалював постать Гая Юлія Цезаря філолог-класик, історик, письменник і один із найкращих німецьких ораторів кінця минулого століття Вальтер Єнс. Як пізніше Дантона та багатьох інших героїв історії до нього, Цезаря цікавили лише німб і слава, що їх йому готувала світова історія. У створеній ним телевізійній виставі «Заколот» Єнс скористався висловленим Светонієм припущенням, начебто Цезар, який страждав на епілепсію, через що йому загрожувала жахлива принизлива смерть, вигадав зухвалий план: Цезар сам інсценізував змову з метою свого вбивства, що мало стати величною, незабутньою для всіх прийдешніх поколінь смертю. «Дехто має підозру, – пише Светоній, – що Цезар утратив бажання жити». І Вальтер Єнс наводить додаткові аргументи: «Чи можливо взагалі, щоб диктатор з такою досконалою системою шпигунів, яку мав у своєму розпорядженні Цезар, лишив непоміченим заколот з майже сотнею учасників? А скільки серед них було авантюристів, скільки сумнівних постатей! Якщо була колись для шпигуна гарна нагода змішатися з бунтівниками… то саме тут». Якби Цезар волів, наполягає Єнс, він міг би легко розгромити дилетантську змову».
Отже, чому він цього не зробив? Був він надто старим або хворим, більше не відчував у собі сили протистояти заколоту? Або ж зрештою він став йому в пригоді; чи хотів він померти; чи не бажав він, хворий на епілепсію, швидкої насильницької смерті, і тут бунт саме був би доречним? І хіба не можна навіть припустити, що він сам придумав заколот проти самого себе? Революція – придумана з метою заподіяти смерть, якої він собі бажав; змова – замислена для того, щоб увінчати його життя заколотом, провал якого він розрахував наперед; таємний злочинний замір – вигаданий заради власного безсмертя: чи не така була його остання й зухвала ідея?
Віддати все заради того, щоб власне ім’я було викарбовано в пантеоні історії, – це означає вірити в історію.
Історія обіцяє безсмертя. Від давніх часів правителі народів були в цьому переконані. В Єгипті писці записували життя й доброчинні діяння фараонів. Їхні звіти були висічені у камені, аби їх читали вічно. Митецькі виконані зображення фіксували сцени, що розповідали про правління фараона навіть усім тим нащадкам, які вже не читатимуть ієрогліфи.
Геродот Галікарнаський, перший видатний грецький історик, починає свій визначний твір, який має назву «Історії», з пояснення, що він пише його, «для того щоб діяння людей не зникли через плин часу, щоб видатні й гідні подиву звершення, з одного боку, греків, з другого – варварів, не минули безславно». Отже, Геродот також пов’язує історію з безсмертям.
Римський історик Тіт Лівій створив всеосяжну працю, що починається з легендарного заснування Риму в 753 році до н. е. і сягає початку правління римських цезарів на межі тисячоліть. Він зробив це, аби довести римському народові, що перебіг історії веде до вічного Риму, в якому звіти Лівія передаватимуться з покоління в покоління.
Також Гай Саллюстій Крісп, римський історик, що жив на покоління раніше за Лівія, обґрунтовує свою працю вірою в історію. Він бачить лише дві можливості надати сенс своєму життю. Перша – стати героєм, який назавжди лишатиметься в пам’яті людства. Саллюстій зізнається, що намагався це зробити. Він взявся за кар’єру політика, але успіх був незначним, тож вічної слави він у такий спосіб не досяг. Друга – як історик повідомляти про славні діяння інших і завдяки своїй історичній праці самому не сходити з уст. При цьому Саллюстій також розумів, що варто розповідати лише про історію римського народу, а історію інших народів подавати лише з погляду Риму. Адже хто інший, крім римлян, вважав він, вивчатиме його книжки у віддалені часи. Тож уже в його дні Рим вважався Вічним Містом.
І навпаки, найсуворішим вироком за часів Античності, який могла винести історія, було забуття. Римляни називали це аbolitio nominis (знищення імені), а пізніше damnatio memoriae (засудження пам’яті). Уже греки вважали це найсуворішим покаранням, що може випасти на долю людини. А раніше за них єгиптяни намагалися знищувати статуї, зображення й повідомлення про ненависних правителів, як-от Хатшепсут або Ехнатон, щоб вони пішли в забуття. У випадку Хатшепсут причина полягала в тому, що її наступник не міг примиритися з тим, що фараоном була жінка, яка до того ж відзначилася видатними справами. У випадку Ехнатона причиною була нова віра, яку він як фараон започаткував, позбавивши влади старих жерців; після його смерті вони йому помстилися.
Найвідоміший випадок спроби вилучення з історії – вчинок безумного підпалювача Герострата, який за допомогою вогню повністю знищив одне з семи чудес античного світу, храм Артеміди Ефеської. Цим безумним вчинком він намагався здійснити свою мету – досягти вічної слави. Щоб покарання було гіршим за смерть, перед стратою йому було проголошено, що його ім’я ніколи більше не буде вимовлене, а тому його вчинок був не лише безглуздим, а й марним. Відтоді в Ефесі було під страхом смертної кари заборонено згадувати ім’я Герострата.
Але такою вже є іронія історії: упродовж тисячоліть пам’ятають ім’я Герострата, ім’я того простого пастуха, який через damnatio memoriae, що мало б призвести до геть протилежного результату, досяг своєї мети, заплативши за це життям. Доки люди згадуватимуть Античність, його ім’я також не сходитиме з уст.
Дякувати богові, лише небагатьом сучасникам спадає на думку спробувати назавжди увійти в історію, скоївши божевільний злочин. Але принаймні так само небагатьом вдається вплинути на хід світової історії, щоб забезпечити собі вічну й шанобливу пам’ять. Упродовж періоду в чотири роки лише одна людина з більш ніж 300 мільйонів народжених у США може стати президентом країни і, отже, отримати разом із цією посадою найбільшу владу на землі. Але навіть якщо людина обійматиме цю високу посаду, потрібні надзвичайні обставини, великий політичний талант, нечувана мужність і неабияка вдача, щоб у подальші часи про неї згадувати в одному ряду з Джорджем Вашингтоном, Томасом Джефферсоном, Авраамом Лінкольном або Теодором Рузвельтом.
А як щодо решти десятків мільйонів американців, що їм навіть годі й мріяти про те, щоб стати президентом Сполучених Штатів Америки? Як щодо величезної маси громадян на землі, що не мають ані найменшого шансу наприкінці року потрапити на титульну сторінку часопису «Тайм» як «людина року»? Чи не є віра в історію слушною лише для дуже небагатьох, щонайбільше одного чи двох десятків людей протягом цілого століття, чиї імена будуть згадуватися в книжках з історії майбутніх поколінь?
На ці запитання є дві цілком різні відповіді, що не для декого, а натомість для багатьох виправдовують віру в історію. Перша відповідь полягає в тому, щоб, окрім світової історії, розглядати й інші способи прочитання «історії».
Якщо розуміти історію дещо ширше, ніж це поняття визначають науковці, то для кожного з нас – для старих і молодих, бідних і багатих, великих і маленьких, одне слово, геть для усіх – відкривається можливість вірити в історію. Адже існують царини діяльності, як професійні, так і пов’язані із суспільними функціями, які у середовищі тих, для кого вони призначені, мають неминуще значення.
Це не світова історія, але це історія, скажімо, певного спортивного клубу, історія певного кола людей, налаштованих на доброчинність, історія кола друзів, історія великої чи маленької корпорації, історія об’єднання, одне слово, історія будь-якої добровільної асоціації, до якої людина може долучитись як особистість і вдячність якої цій особистості виходить за межі земного життя останньої. У будь-якому разі так це звучить у некрологах, в яких за допомогою точно підібраних слів говориться про вічну і незгасну пам’ять.
Подібне маємо і в професійному середовищі. Окремі підприємства, акціонерні товариства, заклади тощо також мають свою історію. Ті, хто пов’язаний із цими інституціями, через свою наполегливу працю, добросовісність, самовіддачу накладають на їхню діяльність свій відбиток. Це не тільки згадується у некрологах, в яких колеги померлого запевняють, що завжди пам’ятатимуть про його досягнення, а й відбивається в прощаннях та ушановуваннях іще за життя людини. Такі співробітники утверджуються в своїй вірі в те, що створили щось неминуще в історії цієї інституції. Часто ці слова промовляються з щирим піднесенням і мають глибоке життєствердне значення для тієї людини, до якої вони звернені. Вона може вірити в те, що залишила незабутній слід у світі – хай навіть це невеличкий світ однієї з тисяч і тисяч інституцій.
Наприклад, Едмунд Главка, визначний віденський математик другої половини ХХ століття, залишив слід у світі математики, довівши гіпотезу знаменитого геттінгенського математика Германа Мінковського 1911 року, що упродовж десятиліть не вдавалося найглибшим дослідникам свого часу. Відтоді представлене Главкою рішення в історії математики називається «теоремою Мінковського – Главки». Про це знають лише спеціалісти з царини теорії чисел. Але для них Главка продовжує жити і незмінно належить вічності. Окрім своєї дослідницької роботи, Главка був обдарованим і водночас доброзичливим учителем, любив читати лекції і уважно слухав своїх студентів. Коли на одному з його семінарів студент, що виступав із доповіддю, написав на дошці «теорема Мерцера», Главка незвичайно різко його виправив: «Його прізвище пишеться Мерсер, М-Е-Р-С-Е-Р, – і промурмотів з певною безпорадністю, радше звертаючись до самого себе: – Це потрібно писати правильно, це єдине, що лишилося від Мерсера». Проте що саме це таке, що «лишається»? Теорема про інтегральні рівняння як бліда схема? Або щось більше?