Друга відповідь на запитання, чому ми всі, хай навіть ми не матадори світової історії, однак маємо підстави вірити в історію, така: історія є потужною. Історія пронизує життя всіх людей: тих, хто жив до нас, тих, хто є нашими сучасниками, і тих, хто прийдуть після нас. Історія варта того, щоб в неї вірити.

Лише за декілька днів перед тим, як Дантон з високо піднятою головою піднявся на ешафот, помічники ката серед тисяч засуджених потягли на ешафот непримітну особу на ім’я Маріанна. Вона не знала, у якому злочині її звинувачують і чому, не знала, хто на неї доніс, не знала, чому саме їй мають відтяти голову, а не комусь іншому з гучного натовпу, що сприймав криваву роботу гільйотини як народне свято. Вона не знаходила в цьому втіхи, але єдиний сенс її убогого життя та її гіркої смерті полягав у тому, що вона, Маріанна, про яку за декілька хвилин назавжди забудуть, є жертвою невблаганного ходу історії. Єдине, що має значення, – поступ історії, а не те, як ся має окрема людина.

Навіть від Дантона, який вважав, що увічнив своє ім’я в пантеоні історії, лишається тільки те, що зберегла від нього історія. Ані душа, ані тіло Дантона не відіграють жодної ролі, лишилося тільки його ім’я, що символізує дороговказ у розвитку історії. Як окрема людина з її надіями й страхами, Дантон так само перемолотий історією, як і Маріанна.

До нас дійшли два образи розгортання історії. Один, який панував у Античності, – це образ «колеса історії», що, міцно закріплене, невтомно обертається. На зміну одному єгипетському фараонові приходить другий, на зміну однієї династії фараонів – друга: як обертається небо впродовж дня, як мандрівні зірки обертаються на небесній сфері, так і на Землі вік слідує за віком, епоха за епохою і зрештою все повертається. Nihil novi sub sole: «Немає нічого нового під сонцем», – ці слова передають античну картину вічного повернення. Це античне циклічне розуміння історії знову з’являється у Йоганна Вольфганга Гете, Фрідріха Ніцше, Освальда Шпенглера, Рене Генона, Юліуса Еволи.

Лише юдейський народ винайшов інший образ історії. Цей народ, що перебував під постійним тиском сусідів, звільнився з єгипетського рабства Мойсеєм, але знову й знову переживав завоювання чужинцями і часто підкорювався язичницькими монархами й полководцями, – цей народ більше не вірив у круговорот історії, образом якої є колесо, закріплене на осі. В уяві юдеїв його заступає «рух історії», постійно спрямований уперед, до визначеної мети. На відміну від попереднього образу колеса, якщо відштовхуватися від нього, тепер його вісь постійно зміщується у певному визначеному Богом напрямі. Метою юдеїв античного світу, набожних і водночас таких, що вірять в історію, є месія, на появу якого вони чекають тут, на землі, – доконечний визволитель народу, дарувальник кінця часу і вищого блага, спаситель, прихід якого змінить геть усе.

Цілком імовірно, історія не рухається аж надто прямолінійно, як можуть сподіватися, в її русі трапляються відхилення та кроки назад, однак уявлення про те, що історія невблаганно рухається вперед, закріпилося. Воно пережило навіть остаточне зруйнування храму в Єрусалимі римськими солдатами Тіта, а після останнього повстання юдейських борців за свободу під проводом Сімона Бар-Кохби збереглося серед юдеїв діаспори. Після поразки Бар-Кохби, щоправда, віра в месію як історичну постать дещо зблякла. Проте сама історія все ж таки рухається вперед: «У цьому році ми тут, у наступному – ми будемо в землі Ізраїлю. У цьому році ми раби, в наступному – ми будемо вільними», – проголошується під час Песаха. І хоча ніхто не знає, коли цей «наступний» рік настане, проте очі тих, хто вірить в історію, спрямовані на нього.

Також серед ранніх християн послабшала віра у те, що в близькому майбутньому повернеться Ісус як цар і месія і тут, на землі, встановить царство Боже. Ці близькі очікування, ці надії на скоре, успішне й остаточне повернення Спасителя не справдилися. Натомість віра у поступ історії стала самодостатньою і вже поділялася не тільки юдеями та християнами, а й іншими народами, які не хочуть мати нічого спільного з релігійним обрамуванням віри у прогрес.

Нехай індивід і смертний, але він лишається – істотно, неминуще, вічно – як маленька частина того сліду, що окреслює колесо історії. Наприкінці ХVIII століття це сприймалось як утішлива звістка. Кожна людина належить історії: Маріанна так само, як і Дантон. Сама історія постає як суб’єкт, якому людина приписує божественні властивості: всемогутність, святість і справедливість. У 1784 році Шиллер цілком відповідно цій картині світу висловив знамените твердження: «Світова історія – це світовий суд». Так, наче історії підлягають всі дії людини. А Георг Фрідріх Вільгельм Гегель розвинув цю думку: «Світова історія – це прогрес в усвідомленні свободи – прогрес, який ми маємо пізнати в його необхідності».

Тому не варто не тільки вірити в історію, а й приносити їй жертви – принаймні так заявив Черчилль в одній далекоглядній промові за декілька років після жахів другої тридцятилітньої війни, що в ХХ столітті потрясла основи Європи й зруйнувала монархії та держави, що існували віками: «Солдат, що віддав своє життя, мати, що оплакала сина, і дружина, що втратила чоловіка, вони знаходили втіху й відчуття зв’язку універсальним і вічним завдяки тому, що ми боролися за цілі, важливі не тільки для нас, а й для всього людства».

Історія, був переконаний Гегель, рухається вперед розумом: вона починається зі східної епохи, коли свободу мав лише самодержець. За нею йде грецька й римська Античність, коли свобода вже поширюється на частину громадян. Зрештою, в сучасному світі вільними стають усі. Гегель вважав, що за сучасної йому доби цей історичний процес добігає кінця. Всі історичні особистості є знаряддями поступу історії. Навіть якщо супротивники цього руху намагатимуться йому опиратися, у довгостроковій перспективі вони не матимуть жодного успіху. Адже навіть своєю появою, згідно з Гегелем, вони зобов’язані «хитрості розуму», що зрештою знає, як використати всі інтереси і пристрасті для досягнення благородної кінцевої мети історії.

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, автори «Комуністичного маніфесту», ідуть далі Гегеля. На відміну від нього вони вважають, що історія націлена не на властиве капіталізму вільне громадянство, а на безкласове суспільство: «Історія всіх суспільств, що існували раніше, була історією боротьби класів. Вільний і раб, патрицій і плебей, барон і кріпосний, майстер і підмайстер, одне слово, гнобитель і пригноблений перебували у вічному антагонізмі один з одним, вели безперервну, то приховану, то явну боротьбу, що завжди закінчувалася революційним перевлаштуванням суспільної будови або загальною загибеллю ворогуючих класів», – пише Маркс. І він має намір поставити Гегеля з голови на ноги: «Філософи лише по-різному пояснювали світ, справа полягає в тому, щоб його змінити». І змінити з проголошеною в «Комуністичному маніфесті» метою: «На місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протилежностями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх».

Ніщо не зможе – у цьому Маркс і Енгельс були впевнені – зупинити історію на цьому шляху аж до її завершення. Всі палкі прихильники цієї віри, хоч як вони були розділені між собою, чи то блискучі теоретики й прибічники еволюційного соціалізму, як Карл Каутський або Едуард Бернштейн, чи то політичні агітатори й лідери кривавих революцій, як Володимир Ленін і Лев Троцький, усвідомлювали себе як рушійну силу поступального руху колеса історії і вбачали в цьому найглибший сенс свого життя. Страждання й уподобання індивіда порівняно з цим нічого не важать – і той, хто намагається опиратися колесу історії, буде ним розчавлений.