Але навіть стильна насолода не триває вічно. «Carpe diem» / «Лови день», – закликає нас Горацій. Він знає, що день неминуче заступають вечірні сутінки. Дряхлість тіла й розуму дедалі більше отруює задоволення. Ніч тіла й розуму – а можливо, й душі? Епікур гадає, що так, а ми… ми не знаємо! – перед очима. Так меланхолійно думає той, хто вірить у насолоду, знову ж таки у Ніцше:
Гунтер Закс, багатобічно обдарована людина, знавець математики і водночас успішний підприємець, щедрий меценат і сам відомий фотограф, був із дитинства оточений багатством. Та раптом цей вельможа і бонвіван божою милістю, який жив у то в одному, то в іншому з десятка будинків у найкрасивіших куточках світу, якого в його сімдесят років постійно бачили у товаристві найпривабливіших жінок, багатство якого пересічній людині важко й уявити, – втомився від життя. 6 травня 2011 року він розкрив свою друкарську машинку і надрукував: «Прочитавши низку публікацій на відповідну тему, я дізнався, що страждаю на безнадійну хворобу А.», – під чим він мав на увазі хворобу Альцгеймера, яка неминуче веде до деменції й безпорадності. Він продовжує далі: «Втрата розумового контролю над моїм життя була б станом, позбавленим гідності, чому я категорично вирішив протидіяти». Перед лицем загрози божевілля, повільного, але неминучого наближення кінця блискучого «Carpe diem», він за допомогою пістолета у приміщенні маяка завчасно поклав край череді насолод.
Які думки могли промайнути в його голові, перед тим як він спустив курок? «І це все?» – прошепотів, мабуть, Курт Тухольський перед смертю, що, як вважається, він сам собі заподіяв.
Віра у майбутнє
У природі людини є щось експансивне. Побачивши новий берег, людина хоче на ньому висадитися. Чує про чужі світи, хоче їх завоювати. Історія греків починається з того, що еолійці, ахейці, дорійці та іонійці осіли по узбережжях Східного Середземномор’я. Історія римлян починається з розширення влади нечисленного сільського народу, що первісно населяв лише невеличке довкілля міста Рима, на італійський півострів, а відтак за його межі. Історія Середньовіччя починається з переселення народів і проникнення германських племен у Західну Римську імперію, а історія Нового часу – з відкриття Америки. Віхами першої промислової революції були винахід локомотива, завоювання Північноамериканського континенту за допомогою залізничних колій і потягів, перетин Азійського континенту за допомогою транссибірської залізниці. Друга промислова революція, революція заснованих на ядерній фізиці лазерних і напівпровідникових технологій разом із винаходом електронних комп’ютерів і розквітом інформаційної індустрії, була ініційована 25 травня 1961 року американським президентом Джоном Ф. Кеннеді у знаменитій промові перед Конгресом проголошенням наміру підкорити Місяць до кінця десятиліття: ера комп’ютерів забезпечила необхідні для цього технічні можливості.
Коли сьогодні астрономи старанно вдивляються в зірки, схожі на Сонце, оточені планетами, деякі з яких можуть бути придатними для життя, можливо, навіть бути притулком розумного життя, вони лише реалізують властивий людині потяг до експансії. Ми, певно, ніколи не познайомимося з позаземними істотами, віддаленими від нас на багато світових років, – якщо вони взагалі існують. Ми не можемо навіть розраховувати на живий обмін думками, тобто хоча б через радіозв’язок, що відбувається зі швидкістю світла. Поки ми отримаємо відповідь «звідти», від моменту відправки повідомлення минуть десятиліття і тих, хто його надіслав, уже не буде серед живих. Але ми однаково продовжуємо надсилати сигнали у тих напрямках, де вони – хоч це вкрай малоймовірно – можуть бути отримані та сприйняті позаземними істотами. Тому що ми прагнемо вийти за свої межі. Тому що експансія притаманна нашій сутності. Тому що ми завжди маємо на думці майбутнє.
З точки зору фізики Ньютона або Максвелла важко зрозуміти розрізнення між минулим і майбутнім. Адже фундаментальні закони механіки або електромагнетизму незмінні, навіть якщо час піде у зворотному напрямі. Натомість увесь людський досвід свідчить проти цього. Події минулого відбулися безповоротно, і ми можемо про них лише згадувати, але ніколи не зможемо їх скасувати. Натомість події майбутнього приховані від нас завісою непевності, і ми можемо в кращому разі чекати їхнього певного розвитку, інколи навіть втрутитись у світові події так, щоб змінити їхній перебіг. Зовсім інакше у фізиці, а надто у небесній механіці. Розрахунки, якими, наприклад, астроном фіксує момент часу сонячного або місячного затемнення, незалежні від того, чи затемнення відбулося в минулому, чи воно має статися в майбутньому, між ними немає різниці.
Лише одна фізична величина, так звана ентропія, задає напрям часові. Ця величина належить термодинаміці, тобто теорії, в якій головними поняттями – крім ентропії – є температура, тепло і робота. За допомогою цих понять у ХІХ столітті геніальний фізик та інженер, який помер у віці тридцяти шести років, Ніколя Леонар Саді Карно, пояснив, як працює будь-який тепловий двигун, наприклад, паровий, бензиновий або якийсь інший, що перетворює тепло на механічну роботу. Тут не місце давати визначення ентропії або розглядати основні положення вчення про тепло. Достатньо наголосити, що також ентропія не дозволяє нам зрозуміти, чому в нашому досвіді ми так чітко розрізняємо між минулим і майбутнім.
Очевидно, час є щось більше, ніж це може пояснити фізика. За доволі незграбним визначенням Айнштайна, час – це те, що нам повідомляє годинник. Ми ж говоримо просто про процес вимірювання, результати якого у секундах, хвилинах або годинах пов’язані зі словом «час». Але з цього ми не знаємо ані того, що таке час, ані того, що криється в таємниці, яка описується словом «час».
Жодна природнича наука не може пояснити, чому ми можемо згадувати про минуле і чому – з очікуванням дивитися в майбутнє. Ці два аспекти часу виходять за межі тривіального вимірювання часу. І в майбутнє людина може вірити двома, цілковито різними способами.
Один спосіб вірити в майбутнє властивий тим, хто вірить у долю, хто пасивно, так би мовити, фаталістично очікує на майбутнє. Усе, вважає такий індивід, споконвічно визначене наперед. Нам лише здається, що наша воля є вільною і ми можемо робити вибір. Насправді ж, усе на Землі відбувається так само, як рух зірок. Ми всі в руках невблаганної долі. Хоча люди відчувають наявність своєї волі та виражають її. Однак ця воля з погляду того, хто вірить у долю, як і сама людина, включена в безмежно фундаментальніший порівняно з існуванням маленької людини космос.
Воля для того, хто вірить у долю, не є вільною. В архаїчній міфології всі наші дії, як і все, що відбувається в природі, залежить від Мойр, які плетуть, тчуть і прядуть долю геть усіх речей, включаючи всіх смертних і безсмертних. І коли грецькі філософи замінили міф на логос, вони зберегли цей погляд на речі: людина і людський рок тепер розглядалися на тлі хоча й позбавленого божественності, але зрозумілого і підпорядкованого логіці космосу. Проблема людини тепер полягає лише в тому, щоб знайти своє відповідне їй місце у світі.
Свобода, яку я відчуваю, коли, наприклад, припускаю, що можу просто за бажанням підняти правий середній палець або відмовитися від цього наміру, під кутом зору вірного пояснюється просто відчуттям відсутності як внутрішнього тиску, так і внутрішньої протидії. Тому я відчуваю себе вільним. Але в основі цього відчуття, так вважає той, хто вірить у долю, – самообман і помилка. Так, я справді хочу підняти середній палець на моїй правій руці, проте, стверджує той, хто вірить у долю, я не вільний, тому що насправді цей вольовий вибір зроблений не мною.
Альберт Айнштайн, ревний прихильник припущення, за яким наше майбутнє споконвічно є визначеним наперед, тож ми не в змозі уникнути своєї долі, висловив цю думку восени 1932 року, пояснюючи свою віру:
Я не вірю у свободу волі. Слова Шопенгауера: «Людина може робити те, що вона хоче, але не може хотіти того, чого вона хоче», – я згадую за всіх життєвих положень, і вони примирюють мене з діями людей, особливо коли вони є для мене болісними. Це усвідомлення несвободи волі захищає мене від того, щоб сприймати себе і моїх ближніх як індивідів, що здатні судити і діяти, надто серйозно, і від втрати почуття гумору.
Рудольф Бургер, глибокий філософ, також приймає аргумент Шопенгауера та Айнштайна і додає від себе:
Також не варто забувати, що поняття «свободи волі» первісно було введено не для того, щоб «звільнити» людину, а навпаки, щоб морально її обтяжити. Можливо, без цього поняття ми ставилися б до людини поблажливіше й дещо втратили б інтерес до її покарання; але безперечно ми б її краще розуміли. В іншому випадку (або, можливо, саме тому) «свобода волі» є просто «гарним відчуттям» (Вольф Зингер), що з необхідністю супроводжує наші необхідні вчинки і лестить нашому самолюбству; але розум швидко розсіює цю ілюзію.
Утім, не можна не погодитися з тим, що заперечення свободи волі підриває будь-яку мораль: якщо немає свободи волі, той, хто вдарив когось ножем, може незворушно виправдатися перед судом тим, що начебто нічого не міг із собою вдіяти. Так визначено природою, що він жорстоко встромив руку з ножем у тіло своєї колишньої коханої. Саме так герой Георга Бюхнера Войцек заявляє лікарю: «Але ж, пане доктор, якщо природа вимагає». Суддя, однак, карає вбивцю, незважаючи на його виправдання. Її присуд також визначений наперед космосом незалежно від того, що вона виносила рішення з внутрішньою згодою. Усе, що ми робимо чи не робимо, стає грою з маріонетками. Ми тільки думаємо, говоримо і робимо так, ніби ми обираємо між добром і злом. Насправді, як гадає той, хто вірить у долю, все вже за нас вирішено.
І оскільки під цим кутом зору жалітися на неминучу долю немає сенсу, Айнштайн стверджує, що найкраще – це спокійно дивитись у майбутнє, не «сприймати себе і моїх ближніх як індивідів, що здатні судити і діяти, надто серйозно» і не втрачати почуття гумору.
Однак є й інший спосіб віри у майбутнє: він властивий людям, які твердо переконані, що можуть думати, говорити й діяти як вільні люди. Вільні люди різко заперечують тим, хто вважає, буцімто перебувають у руках у долі. І вони добре обґрунтовують свої переконання, стверджуючи, що аргументи Шопенгауера, Айнштайна та їхніх епігонів щодо свободи волі як самообману побудовані на піску. Той, хто вірить у долю, як-от Айнштайн, виходить з того, що всі космічні процеси від Великого Вибуху та спалахів зірок до найменших подій мікросвіту підпорядковані закону причинності, логічному твердженню, що будь-яка подія у майбутньому має свою причину в минулому, а тому для свободи волі не лишається місця. Але це нічим не обґрунтоване припущення. Радше правильним є вочевидь протилежне! Фактично ми живемо в хаосі, в якому не тільки інколи, а й дуже часто трапляються речі в буквальному сенсі безпричинні. Лише в обмежених, обраних царинах наявний певний порядок, що дозволяє, виходячи з фактів минулого, робити прогнози на майбутнє. Наприклад, погода піддається прогнозуванню на декілька днів, проте на місячний період вона принципово, з математичною точністю не може бути розрахована. Ніхто ніколи не зможе точно визначити причину катастрофічного землетрусу в Лісабоні 1 листопада 1755 року. Навіть система планет, якщо ми говоримо про період в мільярди років, не детермінована у своєму русі.