Ця сувора і непоступлива догма «Extra ecclesiam nulla salus» лишається незмінною, доки існує католицька церква, наче висічена в непорушній скелі. Жоден церковний собор і жоден папа не може опротестувати цю заборону, що стосується всіх людей, які не належать церкві. На них чекає пекло, відлучення від Бога, відчай і вічне полум’я. Той, хто не вірить у церкву (зауважимо: в апостольську церкву; церкви, що від неї відкололися, як, наприклад, євангелічні церкви Лютера або Кальвіна), – навіки проклятий.
Від часів понтифікату святого Івана ХХІІІ наприкінці 50-х років минулого століття Римська церква начебто дещо відкрилася назустріч іншим релігіям і тим, хто не пов’язаний з релігією. У Nostra aetate під назвою «Декларація про ставлення Церкви до нехристиянських релігій» папа Павло VI, наступник Івана ХХІІІ, і Другий Ватиканський собор визнали присутність «Істинного і Святого в інших релігіях» і підтвердили «неминущу обраність юдаїзму, в якому коріниться християнство». Але в жодному разі не йдеться про відмову Римсько-католицької церкви від догми «Extra ecclesiam nulla salus». Допускається, що прокляття грішника проголошується тут і зараз, але зрештою він передається на милість Бога і від незбагненного милосердя Божого залежить, чи буде грішник врятований. І з’являється такий варіант, що юдей або хтось інший, хто не належить до Римсько-католицької церкви, може отримати стільки «Істинного і Святого» від своєї релігійної віри, що він (мабуть, хіба несвідомо і навіть зовні без наміру, але перед очима Бога) ще «перед смертю приєднується до Церкви». Один із вчителів церкви, учасників собору, неймовірно ерудований єзуїт Карл Ранер, людина найширших знань, назвав тих, кого торкається цей варіант і хто врятується від вічного пекельного полум’я, «анонімними християнами».
Ходять чутки, що Карл Ранер натрапив на свій винахід анонімних християн із вельми особистої причини: він мав шестеро братів і сестер. Один із його братів, Гуго Ранер, був, як і він, єзуїтом, і багато теологів говорять про нього, як про мовчазнішого, проте, імовірно, ще освіченішого у порівнянні з його знаменитим братом Карлом. Але інший його брат – подейкують, ще розумніший від Карла і Гуго, – рішуче висловлювався проти церкви і навіть був атеїстом. А Карл Ранер зовсім не хотів віддавати на поталу пекельному вогню свого брата. Тож він і придумав для нього, а також для «всіх людей доброї волі» (таке словосполучення з’явилося в енцикліці Pacem in terris папи Івана ХХІІІ і охоче використовувалося на Другому Ватиканському соборі Карлом Ранером, а також віденським архієпископом, кардиналом Францом Кьонігом) ідею анонімних християн. Ці своєрідні конструкції та логічні побудови прихильні та неупереджені вчителі церкви створюють в надії трохи послабити гостроту догми «Extra ecclesiam nulla salus», бо прямо їй суперечити їм не можна і не варто.
На думку отця Ранера та кардинала Кьоніга, наприклад, буддійська монахиня після богоугодного життя потрапить на небо, а не до пекла, тому що вона – хоча й не офіційно, але ж потай – була християнкою, прийнятою в лоно Римської церкви. Протягом життя вона й гадки про це не мала і навіть взагалі не хотіла б нею бути. Одначе для того, аби зберегти значущість догми й усе ж таки врятувати буддистку від пекельного вогню, лишається тільки, за Карлом Ранером, єдиний вихід – зарахувати її до лав анонімних християн.
Цю дивну логіку варто пам’ятати, коли бачиш, як папа дружньо й ввічливо вітає й обіймає головного рабина під час відвідування синагоги в Римі або високих представників різноманітних релігійних спільнот в Ассізі: вочевидь папство плекає щире бажання, щоб усі вони були врятовані від пекельного полум’я. Перед лицем догми «Extra ecclesiam nulla salus», яку папство має захищати як непорушну основу віри, главі католицької церкви лишається в цій дилемі єдиний вихід: потай, у своєму серці, об’єднати тих, хто – як вони кажуть – не вірить у Христа і його церкву, як анонімних християн. Зрозуміло, ввічливість і люб’язність не дозволяють прямо звернутися до цього рятівного круга, який виручає його в цій складній ситуації. Адже він знає, що ті, кого він обіймає з поважних і зрозумілих причин, опиратимуться такому присвоєнню.
Карл Ранер навіть заходить так далеко, що всерйоз ставить питання, чи є позаземні розумні істоти, як-от мешканці астероїда В612 – де живе, як відомо, Маленький принц Антуана де Сент-Екзюпері, – анонімними християнами, якщо вони живуть богоугодним життям. Уже св. Тома Аквінський цікавився подібною проблемою. Що відбувається з людьми, що живуть на ще не відкритих континентах, до яких досі не дістався жоден місіонер, які мають померти, так нічого і не дізнавшись про Церкву і її вчителів. Вони перебувають «extra ecclesiam», поза Церквою, і тому (пізніше прийнята догма висловила офіційно те, що Тома вважав істинним) приречені на пекельне полум’я. Вихід, який знайшов св. Тома, звучить справді чарівно прекрасно: у момент смерті такої людини до неї спускається янгол Божий і розповідає про Церкву і милість, що виходить від неї, що відтепер дарована також їй. Адже Спаситель, що помер на хресті, зробив дещо подібне, згідно зі сказаним у Символі віри «descendit ad inferos», «зійшов у царство смерті», аби вивести в царство Боже тих, хто помер раніше за нього і сподівається на спасіння, перебуваючи у царстві смерті.
Апостольська Римська церква унікальна своєю вражаючою послідовністю, з якою вона обіцяє своїй пастві шлях до спасіння. Але не тільки вона заявляє про свою винятковість. На подібний привілей претендують також інші світові релігії, а слідом за ними й менш поважні конфесійні спільноти, особливі релігійні спільноти і навіть світські об’єднання, товариства, клуби й різноманітні асоціації. Хоча цей розділ має назву «Віра в церкву», церква є лише одним прикладом з багатьох організованих об’єднань, з якими може бути пов’язана віра людей. Чимало з того, що тут наведено, можна mutatis mutandis застосувати до синагоги, мечеті, ба навіть до нерелігійних спільнот, як-от міжнародні клуби Lions чи Rotary. Церква відіграє в цьому розділі головну роль лише тому, що авторові вона краще відома. Але багато з тут написаного зустрічається також в інших об’єднаннях у подібній, хоча подеколи видозміненій, формі.
Наприклад, юдаїзму також властива певна винятковість, що відповідає претензіям церкви на шлях до спасіння, хоча й у дивним чином протилежний спосіб. Якщо церква відмовляє у спасінні всім, хто не належить до неї, юдейська релігія жодним чином не наполягає на тому, що неєвреї прокляті на відлучення від Бога. Навпаки: якщо неюдеї сповідують сім заповідей, що передані, згідно з Талмудом, Богом Ною після потопу, то вони є «цадиками», праведниками, що отримають «долю в майбутньому світі». Ці сім заповідей говорять таке:
• По-перше: визнай, що існує тільки один Бог, який є безконечним і стоїть над всіма речами.
• По-друге: поважай Бога.
• По-третє: поважай творіння Бога.
• По-четверте: поважай шлюб.
• По-п’яте: не убий.
• По-шосте: не вкради.
• По-сьоме: будь справедливим.
На противагу до церкви, що у своєму прагненні прийняти в своє лоно якомога більше людей змушена займатися місіонерством, оскільки тільки таким чином люди можуть уникнути пекельних мук, – юдаїзм взагалі не цікавиться місіонерством. Адже неєврей, якщо він дотримується семи переданих Ноєм заповідей, так і так є праведником. Доля у майбутньому світі йому забезпечена. Але лише євреї, тобто всі ті, в кого мати – єврейка, повинні взяти на себе «іго міцвот». «Міцвот» – це 248 заповідей і 365 заборон, що колись були накладені Мойсеєм на єврейський народ після звільнення з єгипетського рабства. Знамениті десять заповідей є найважливішою частиною цих загалом 613 приписів.
Щоправда, неєврей може перейти в юдаїзм і добровільно взяти на себе «іго міцвот». Але багато євреїв з недовірою ставляться до цих навернених, позаяк не розуміють, чому ненароджений від єврейської матері хоче взяти на себе тягар, від якого доля його звільнила. Багато хто переходять в юдаїзм, тому що збираються поріднитися з єврейською родиною через шлюб, деякі – тому, що дуже цікавляться юдаїзмом. Мотиви різноманітні. І хоча вважається негарним перешкоджати новонаверненому в його рішенні або відвертати від нього носа при третіх особах, стриманість до новонавернених не сила подолати. Так, наприклад, син коена, прямого нащадка Аарона, брата Мойсея, втрачає статус коена, якщо його мати є наверненою в юдаїзм.
Якщо вірні християнської церкви відчувають себе членами обраної спільноти, тому що вони є єдиними врятованими від пекла, то вірні синагоги відчувають себе членами обраної спільноти, тому що мають дотримуватися набагато більшої кількості приписів, ніж решта. Отже, можна дійти висновку, що обраність для обох спільнот є надзвичайно важливою.
Те, що члени церкви – це група обраних, становить один із найважливіших мотивів віри в церкву. Тому прийняття до церкви – особливо важлива церемонія. Уже згадуваний єпископ Кіпріан Карфагенський, як і багато інших його одновірців, виступав за якомога раніше прийняття до церкви: вже невдовзі після народження немовля має бути охрещене. Хоча, зрозуміло, охрещена дитина ще не розуміє значення цього священного обряду. Але розуміють її батьки і хрещені батьки. Лише на другому кроці, на етапі конфірмації, миропомазання – євангелічні церкви заміняють миропомазання на акт свідомого прийняття віри – акт прийняття до громади відбувається також у свідомості прийнятої людини.
Хрещені визнають, що вони вірять у «sancta ecclesia catholica», тобто «святу церкву, що охоплює світ», і в «sanctorum communio», тобто в «спільноту святих». Спільнота святих – це обрана група людей, до якої вони, хрещені, теж воліють належати. Церква – це насамперед спільнота. Але це більш ніж клуб для щоденного відвідування, як-от Асоціація друзів Зальцбурзького фестивалю, належність до якого не має ніякого особливого екзистенціального значення. Хрещені та прийняті у лоно церкви відчувають себе належними до певного союзу на все життя. А тому хрещення, що відбулося, не може бути скасоване. Під кутом зору церкви хрещений залишається назавжди прикутим до неї. А відступників, що хочуть її зректися, представники церкви у будь-який спосіб намагаються відвернути від цього наміру. Якщо ж їхні зусилля зрештою виявляються марними, церква засмучується через цю «втрачену вівцю» значно більше, ніж через тих, хто взагалі не був охрещеним. Подеколи ця скорбота оберталася на суцільну ненависть, і на відступників, яких тоді називали «єретиками», чекала гірка доля, і це одна з найтемніших плям у довгій історії церкви. Утім, до цього ми ще повернемося в іншому місці.