Замислитися про унікальність свого положення означало б для церкви, власне, дати своїм вірянам те, що може дати тільки вона. І це надзвичайно багато. Це ритуали, що переносять у вимір, далекий від убогості профанного світу, поза межі простору, часу і матерії. Це символи, що дозволяють безмежну кількість тлумачень, жодне з яких повністю не виявляє зміст символу, але кожне схоплює щось суттєве. Це традиції, якими живиться церква і які ведуть до першоджерел віри. Посох, який тримають єпископи, був колись скіпетром фараона і знаком влади богів. Хрест, головний церковний символ, уже був відомий єгипетським жерцям як хрест з рукояттю, як такий його також використовувала давня коптська церква, і він є символом вічного життя.
Збереження і передання ритуалів, символів і традицій дозволяє церкві поєднувати всі протилежності, що її короткозорі й поверхові критики вважають суперечностями. Церква має багато чого у своєму розпорядженні, але з огляду на те, як складно поєднати цей тягар з духовними благами ритуалів, символів і традицій, церкву важко назвати багатою.
На фасадах і всередині церковних споруд, попри заборону зображати Бога, повно статуй святих і навіть Божих образів. Утім, церква перешкоджає іконоборству. Цього вимагає повага до традиції. Усі ці зображення є творами мистецтва – принаймні мають ними бути. Ті, хто щиро вірить у церкву, дивляться на них не як на ідолів, а лише як на документи віри митців, що їх створили. А коли вони думають про власну віру, а не про віру інших, то просто заплющують очі.
Церква ніколи не відмовиться від жодної зі своїх догм, навіть від такої проблематичної, як «Extra ecclesiam nulla salus», і вона твердо триматиметься за своє вчення, навіть коли йдеться про такі сумнівні поняття, як первородний гріх. До цього її зобов’язує традиція. Адже з істиною в сучасному значенні, що зводить до правильності, що потребує перевірки й обґрунтування, істина церковного вчення не має нічого спільного. Це істина в іншому, вищому, сенсі. Положення вчення церкви, так само як і слова Святого Письма, належать до царини символів. Як і у випадку символів, у вченні церкви істина не підлягає оцінці, як-от «правильна» чи «хибна», щодо неї радше доречні терміни «співзвучний» або «чужий». І це може бути втіхою для всіх тих, хто не знайомий з ученнями і навіть догматами церкви, які вони сприймають як релікти давно минулих часів, що не піддаються тлумаченню: догми співають. Положення церковного вчення – це звеличення Вічного у незграбних словах. Уже тільки з цієї причини вони вислизають від тверезого логічного аналізу.
Церква сповіряє ритуали, символи, традиції своїм вірянам. Однак час опіки минув. Те, у що вірить окрема людина, яка вірить – не тільки, але також – у церкву, вірить щиросердно, церкви не стосується. Це цілковито питання сумління цієї окремої людини.
Віра у мистецтво
«Тепер я знаю, що є Бог на небі!» – кажуть, вигукнув Альберт Айнштайн, коли у 1929 році після блискучого скрипкового концерту у Берлінській філармонії обійняв 13-річного Єгуді Менухіна. Це справді дивне поводження людей – принаймні так би його описали позаземні істоти з віддаленої зіркової системи, – коли декілька сотень збираються у величезній залі та, сидячи в ній, дивляться на сцену, на десяток інших людей, перед якими стоїть людина, що робить дивні рухи руками у повітрі, що змушує вібрувати тіла. Все це триває чверть години або півгодини, іноді навіть довше, після чого лунають бурхливі оплески й обличчя в залі мають збуджений і радісний вигляд. Що це, могли б запитати позаземні істоти, має означати?
Це, безперечно, не можна пояснити під кутом зору еволюції. Для виживання людини ця своєрідна діяльність не несе жодної користі. Те саме можна сказати й про інші види мистецтва. Відвідування музеїв або художніх галерей, розфарбовування полотен кольоровими пастами або рідинами, створення архітектурних проєктів, декламація текстів, танці або співи – ніщо з цього не збільшує здатність до виживання.
Разом з тим мистецтво є вражаючим доказом неправоти всіх тих, хто сподівається, спираючись на еволюцію, відкрити найглибші таємниці буття. Печальна звістка для тих, хто вірить в еволюцію, полягає не в тому, що теорія еволюції хибна. У межах вузької, окресленої для неї наукою царини вона істинна. Новина для тих, хто вірить в еволюцію, значно сумніша: теорія еволюції не має ніякого відношення до найглибших таємниць нашого буття!
Що робить мистецтво мистецтвом? Що робить творами мистецтва перші наскельні малюнки в печері Ласко? Чи були вони такими для людей кам’яного віку? Чи зрозумів би хтось із тих, хто наносив на стіну фарби, якби його прихильники назвали б його художником? Ніхто не знає відповідей на ці запитання. І навіть якби знали, це нічого б не прояснило: ані властиве цим зображенням життя, ані силу враження від них. Але насамперед – їхню загадковість і абсолютність.
Або розгляньмо як другий приклад іншу фреску, один із найдовершеніших творів мистецтва – «Таємну вечерю» Леонардо в трапезній домініканського монастиря у церкві Санта Марія делле Граціє у Мілані. Уже сама здатність Леонардо використати перспективу для теологічного твердження неабияк вражає.
Забудьмо драматичну сцену, коли дванадцять учнів, згруповані у чотири групи по троє, схвильовано дивляться один на одного або на свого Господа, який, заглиблений у свої думки, саме прошепотів, що один із дванадцяти його зрадить. Забудьмо про унікальну майстерність Леонардо, завдяки якій він змушує сяяти обличчя кожного з тринадцяти персонажів. Подивимося лише на краї: краї між підлогою і стінами, верхні краї килимів, прикріплених до стін у великій залі, де відбувається вечеря, краї стін у стелі, краї віконних отворів, а також паралельні до них лінії, що виходять з кесонів на стелі, – всі ці паралельні лінії в дійсності зустрічаються у безконечності. Проте на картині Леонардо вони зустрічаються у точці сходу. Митець здатен своїм чаклунством витягти її з безконечного в конечне, у межі картини. Де ж розташована точка сходу в «Вечері» Леонардо? Точнісінько на скроні, біля ока Спасителя – безконечність. Де ж іще?
Проте це лише одна з численних таємниць, що їх можна відкрити у творі мистецтва. Але навіть якби вдалося розгадати всі таємниці – суть витвору мистецтва однаково лишалася б незбагненною: його загадковість і абсолютність.
При цьому – саме тому «Вечеря» Леонардо є вдалим прикладом – справа взагалі не в оформленні «тут і зараз». Леонардо експериментував із фарбами, що мали відповідати його повільній манері малювання. Виявилося, що ці фарби не підходять для альсекко: виникли тріщини, на великих ділянках злізла фарба. Попри всі відчайдушні спроби реставраторів, доводиться констатувати, що від картини Леонардо залишилися руїни. І все ж таки від неї виходить сяяння Вічного. Мистецтво, схоже, перевищує все земне.
Чому Венера є прекрасною? Тому що, міг би відповісти скульптор Венери Мілоської, він дає нам можливість милуватися нею завдяки його статуї. Цей захват можна почасти виразити сухими цифрами: довжина відрізка від підошви до пупка щодо довжини відрізку від пупка до маківки вельми точно відповідає знаменитому золотому перетину. Той самий золотий перетин виявляється у відношенні довжини відстані від підошви до коліна до довжини відстані від коліна до пупка, у відношенні довжини відстані від пупка до початку шиї і довжини відстані від початку шиї до маківки і, навпаки, у відношенні довжини відстані від маківки до грудей до довжини відстані від грудей до пупка. Скрізь золотий перетин.
Цей золотий перетин виникає через ділення певної відстані на більшу і меншу частини. Він відзначається тим, що відношення загальної довжини відстані до більшої частини є точно таким, як відношення більшої частини до меншої. Очевидно, що золотий перетин перебуває між відношеннями 1:1 і 1:2. За відношення 1:1 відстань була поділена навпіл, що, певно, менше за золотий перетин. Натомість за відношення 2:1 більша частина відстані була б удвічі більшою за меншу, що, певно, більше за золотий перетин. Відношення 3:2 дещо ближче до золотого перетину, але воно трохи замале. Ще краще його описують відношення 5:3, 8:5, 13:8 та 21:13. Вони відповідно по черзі є або надто великими, або надто малими, але все ближче підходить до золотого перетину. Присутні в них числа 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21 утворюють початок послідовності, в якій наступне число є сумою двох попередніх. Ця послідовність продовжується 13+21=34, 21+34=55 і так далі. «Прекрасна» характеристика золотого перетину полягає в тому, що навіть відношення 34:21 або 55:34 і також всі подальші відношення чисел хоча все точніше, але ніколи точно його не виражають. Золотий перетин віддаляється у безконечність. Подібно до «Вечері» Леонардо, у всіх творах мистецтва, що в той чи той спосіб спираються на золотий перетин, безконечність становить доказ того, що мистецтво прагне перевершити земне.
«Народження Венери» Сандро Боттічеллі так само зачаровує нас своєю красою. Відношення між висотою та шириною обличчя становить золотий перетин, відношення відстані від підборіддя до повік і відстані від повік до маківки – теж золотий перетин, відношення відстані від повік до рота до відстані між ротом і підборіддям – так само. Можливо, ці твердження не витримують точного до міліметра вимірювання. Але це не робить їх хибними. Адже око спостерігача свідомо чи несвідомо сприймає золотий перетин, споглядаючи обличчя Венери.
Цей факт є вирішальним для віри в мистецтво. Лише за уважного розгляду картина стає твором мистецтва, в якому художник передає своє повідомлення, що несе в собі безконечність, загадковість, абсолютність. Байдуже, про який саме вид мистецтва йдеться. Справа лише в щасливій зустрічі з твором, у сприйнятті принаймні одного з повідомлень, що воно в собі містить. Байдуже, чи йдеться про скульптуру чи архітектуру, музику чи поезію, оперу чи балет, театр чи кіно.
Навіть якщо ми абстрактно намалюємо правильний п’ятикутник і проведемо в ньому діагоналі, ми опиняємось у владі естетичної привабливості безконечного. Відношення довжини діагоналі до довжини сторони п’ятикутника, власне, становить золотий перетин. Самі діагоналі утворюють знамениту пентаграму, п’ятикутну зірку. Вона своєю чергою містить правильний п’ятикутник – знову ж таки у відношенні золотого перетину, – в якому маємо пентаграму, перевернуту щодо першої пентаграми, що своєю чергою містить у собі правильний п’ятикутник, і так до безконечності. Достатньо намалювати лише першу пентаграму: обізнаний спостерігач вичитує повідомлення цього твору мистецтва, що так просто організовано і, однак, вказує на безконечність.
Тут варто підкреслити відмінність між тим мистецтвом, віра в яке не пустий самообман, і всім тим, що називає мистецтвом натовп позбавлених почуття стилю невігласів, яких вважають лідерами думки і які не заслуговують на це ім’я. Замість загальних описів, майже завжди надто поверхових, імовірно, найкраще це пояснити на прикладі.