Звісно, ця розповідь, як і багато подібних про названих королівських дітей, є благочестивою казкою. Якою мірою вона містить у собі правдиве ядро, для нас не має жодного значення. Навіть якщо Мойсей є цілком вигаданим персонажем, що дуже малоймовірно, однаково ми бачимо в ньому провісника Бога, віра в якого є цілковито відмінною від віри в богів Єгипту, а про грецьких богів годі й казати. Цей Бог навіть відрізняється від єдиного бога Ехнатона, хоча той і проклав шлях Мойсею до його Бога. Біблія повідомляє, що Мойсей убив єгипетського чиновника за те, що той убив єгиптянина. Мойсей утік у пустелю й після років кочового життя в землі Мадіамській, на схід від Червоного моря, пережив чудесну зустріч з Богом на горі Хорив перед кущем Неопалима Купина. Мойсей хотів підійти до куща, який палав, але не згорав, коли голос зсередини куща звернувся до нього на ім’я і наказав йому зняти взуття, тому що той стояв на святій землі, і не підходити ближче. Мойсей закрив обличчя, бо боявся поглянути на Бога, який відкрився йому як «Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісака й Бог Якова». «А тепер іди ж, і Я пошлю тебе до фараона, і виведи з Єгипту народ Мій, синів Ізраїлевих!» – наказав голос Бога Мойсею. Той, однак, злякано запитав: «Ото я прийду до Ізраїлевих синів та й скажу їм: Бог ваших батьків послав мене до вас, то вони запитають мене: Яке Ім’я Його? Що я скажу їм?» На це Божий голос йому відповів: «Я Той, що є». І ще раз наголосив: «Отак скажеш Ізраїлевим синам: Сущий послав мене до вас».
І Ехнатон, і Мойсей гадали, що зустріли Бога. Обом ця зустріч відкрила те, що це один і єдиний Бог. Окрім нього, немає богів. Але бога Ехнатона можна бачити: кожного дня він сяє як сонячний диск над Єгиптом. У його існуванні немає жодних сумнівів. Натомість Бог Мойсея невидимий, навіть від сяяння Неопалимої Купини Мойсей ховає своє обличчя – але ні Неопалима Купина, ні вогонь не є Богом Мойсея, вони лише сповіщають про його присутність, недосяжну для всього земного, тож гріховного. Мойсей не може його побачити на власні очі, подібно Ехнатону. Але Мойсей так само не сумнівається в Ньому, тому що Бог називає своє ім’я. Це ім’я «Я Той, що є» пояснює водночас, чому Мойсей вірує в Бога: тому що в події зустрічі з ним його буття є очевидним.
Сонячний диск, бог Ехнатона, для Мойсея лише створіння, утворене завдяки словам творення на четвертий день: «Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі». Бог Мойсея, який промовив слова творення, непорівнянний інакше, ніж Атон. Він – за межами природи, поза всім земним, і саме тому неможливо його зобразити. Якби він сам не відкрився, як-от у Неопалимій Купині Мойсеєві, то на всі часи існування світу лишався б прихованим.
«Синам Ізраїлю», єврейському народові, який Мойсей за дорученням його Бога мав вивести з Єгипту, зустріч з Неопалимою Купиною лишилася заказаною. Проте ізраїльтяни зрозуміли, коли Мойсей впевнено повів їх від єгипетських котлів із м’ясом через безплідну пустелю. Якщо Ехнатон як фараон від самого початку мав владу примусити єгипетський народ до віри в сонячного бога, Мойсей звернувся до свого Бога і передав єврейському народові закони, насамперед десять заповідей, які його Бог продиктував йому на горі Синай. Вірити в Бога, який відкрився Мойсею, означає вести богоугодне життя. Воно ж полягає в тому, щоб дотримуватися заповідей, відкритих Мойсею на горі Синай.
Ці заповіді, з одного боку, стосуються співіснування людей між собою, простіше кажучи, закони, написані на другій скрижалі десяти заповідей: заборона вбивства, перелюбу, крадіжки, неправдивого свідчення, жадання чужого майна. Сюди ж належить також остання заповідь, записана на першій скрижалі, заповідь шанування батька й матері, яка водночас веде до інших чотирьох заповідей, що стосуються релігійного культу: головне твердження, що існує єдиний Бог і немає богів, крім нього; заборона робити зображення Бога; заповідь шанувати ім’я Бога; заповідь святити день суботній. Ці чотири своєрідні заповіді (і зокрема, заповідь щодо суботи) насамперед відділяли єврейський народ від інших народів, що жили на землях між Нілом на заході та Євфратом і Тигром на сході, де з’явилися перші високі культури людства.
Оголошенням даних Богом законів Мойсей згуртував «синів Ізраїлю» в самостійний і свідомий своєї єдності народ. У цьому полягає надзвичайна заслуга цієї людини, вихованої на єгипетській традиції. Можливо, він також усвідомлював, що жодна людина з його народу, навіть його брат Аарон, прабатько усіх майбутніх первосвященників, не мала такої зустрічі з Богом, як його зустріч з Неопалимою Купиною. Дотримання даних Богом законів може сприяти вірі в Бога, але воно незрівнянне з одкровенням, яке отримав Мойсей. Тому Мойсеєві залишалося сподіватися, що багато хто з його народу прийде до всеосяжної віри в Бога, коли, покинувши Єгипет, після сорокарічних блукань пустелею вони врешті досягнуть обіцяної землі. Землі, ступити на яку Мойсею не було дозволено в його земному житті.
Коли, як повідомляє Марк, до мандрівного проповідника Ісуса прийшов багатий молодик з питанням, як він має жити з істинною вірою в Бога, тобто – тодішньою мовою – що йому робити, щоб заслужити вічне життя, Спаситель йому відповів: «Знаєш заповіді: не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво, не кривди, шануй свого батька та матір»[20]. Ця відповідь не задовольнила того молодика, бо він їх дотримувався з дитинства. Він, певно, гадав, що віра в Бога передбачає щось більше, ніж просто дотримання законів. Ісус співчутливо поставився до шукача Бога, він вочевидь зглянувся на нього і запропонував йому залишити все і йти за ним. Проте молодик не зміг скористатися цією пропозицією, тому що був надто прив’язаний до свого земного майна, тож засмучений пішов геть. Чи втратив він, який і надалі дотримувався заповідей, віру в Бога і «вічне життя»? Або ж, як пізніше Павло, пізнав подібне до пережитого на шляху в Дамаск і так знайшов віру в Бога, щоб «успадкувати вічне життя»? Цього ми не знаємо.
Історично задокументована зустріч з Богом відбулася незадовго до опівночі 23 листопада 1654 року з одним із найвидатніших мислителів Франції Блезом Паскалем. 31-річний Паскаль був тоді відомий в освічених колах Франції як математичний геній, але насамперед як дотепний співбесідник, бажаний гість у вищому світі, наприклад, в салоні мадам де Сабле, де він годинами міг вести бесіди про художню літературу свого часу перед публікою, що уважно його слухала. У ці приємні роки його життя він займався насамперед питаннями науки. Так, він намагався виміряти вагу повітря, що залежно від висоти місця вимірювання є важчим чи легшим. Або разом з ученим-правознавцем із Тулузи та любителем математики П’єром де Ферма він розробляв теорію імовірності на основі азартних ігор. З іншого боку, він затоваришував з подібними молодими людьми з аристократичного й заможного товариства: герцогом де Роанне, який цікавився філософією, надзвичайно багатим кавалером де Мере, що приохотився до азартних ігор, та вільнодумними друзями останнього. Наприкінці 1654 року Паскаль дещо відійшов від веселого паризького товариства, ним оволоділи депресивні настрої. Саме тоді його глибоко вразила подія, що сталася вночі 23 листопада.
Якщо Мойсей нерішуче підійшов до палаючого куща і зупинився на поважній відстані від нього, то на Паскаля зустріч з Богом обрушилася зненацька з величезною силою. Тієї ж ночі він записав, як він сприйняв свої переживання релігійного пробудження.
«Вогонь, – записав він одним рядком. І далі: – Бог Авраама, Бог Ісака і Бог Якова, але не бог філософів і вчених. Упевненість, упевненість, відчуття, радість, мир». З цих поодиноких слів можна дійти висновку, що Бог, якого Паскаль зустрів особисто, не має нічого спільного з якоюсь сутністю, що її обговорюють у дотепних дискусіях. Те, що Паскаль двічі поспіль пише слово «упевненість», свідчить про те, якою значною мірою він раніше сумнівався в релігії, наскільки в цю опівнічну годину його виповнило «відчуття» впевненості, що зняло з його душі тягар, і як його душею оволоділи «радість, мир». «Радість, радість, радість, сльози радості», – занотовує він декількома рядками нижче, вочевидь переживаючи стан екстазу.
До своєї передчасної смерті, що станеться майже через вісім років, ця зустріч з Богом 23 листопада 1654 року була для Паскаля наріжним каменем його буття. Ця подія була йому близькою упродовж усього подальшого життя – у прямому сенсі слова: його «Меморіал», аркуш паперу, на якому були записані його відчуття від зустрічі з Богом, він завжди носив із собою, зашивши у поділ пальта.
Після пережитого релігійного пробудження Паскаль фактично повністю віддалився від світського життя паризьких салонів і мешкав у монастирському усамітненні. Натомість він не міг повністю зректися математики. Тож, коли його час не забирала релігія, він брав участь у конкурсах, організованих Паризькою академією, а також зі своїм другом Роанне заснував акціонерне товариство для реалізації дешевого способу пересування в багатомісних каретах, що стало точкою відліку започаткування громадського транспорту в Парижі. Причому він це робив під чужими іменами: два його псевдоніми були Луї де Монтальт і Амос Деттонвіль. Бо він сам, Блез Паскаль, мусив зосередитися лише на вірі в Бога. Вивірені тверезою логікою принципи розуму розбиваються об цю віру. Бог Паскаля – це «не Бог, що є творцем геометричних істин і порядку елементів: його знають і язичники», а натомість «Бог любові й утіхи, що виповнює серця й душі тих, хто його знайшов».
«Праведний батько, – читаємо в Паскалевому «Меморіалі», – світ не пізнав тебе, але я тебе пізнав».
Можливо, вони помилилися: Ехнатон і Мойсей, Павло і Паскаль. Справді, існує чимало підстав вважати, що ці та інші люди, чия віра в Бога спиралася на безпосередньому й приголомшливому досвіді зустрічі з раціонально незбагненним, були надто чутливими, можливо, навіть схильними до божевілля, і сучасні психіатри принаймні звернули б на них увагу як на «дивних». На зображеннях Ехнатон має вигляд людини із відразливою фізіономією – на повну противагу до його прекрасної дружини Нефертіті, чудовим погруддям якої можна помилуватися в Єгипетському музеї Берліна. Мойсея у Біблії змальовано так: «тяжкоустий і тяжкоязикий», тобто він заїкався – жахлива вада, тож коли йому довелося постати перед фараоном, узяти слово був змушений його брат, адже сам він не зміг би висловитися належним чином. З послань Павла очевидно, що він був фанатичним ненависником християн до свого видіння на шляху в Дамаск, а пізніше ще більш ревним місіонером, коли віддав своє життя за проповідь вчення Христа. Тож цей Христос, якого він зустрів дорогою до Дамаска, був радше воскреслим із мертвих, ніж історичним Ісусом, що походив із Галілеї. Про Паскаля ж відомо, що він з дитинства був хворобливим, з чотирнадцяти років постійно страждав від нестерпного головного болю, від якого його рятувало, за його словами, лише заняття математикою. А в дні, що передували 23 листопада 1654 року, він іще й перебував у депресії. Подейкують, що ввечері того дня з ним стався нещасний випадок у кареті, тож травма голови могла бути фізичною причиною його зустрічі з Богом.
Навіть Сократ, який прийняв свою совість за Даймоніон, божество, яке з ним розмовляє, не є той благородний філософ, якого благоговійно зображає його учень Платон. Справжній образ Сократа, наділеного від природи потворною зовнішністю, передано радше у комедії Аристофана «Хмари»: дещо відчужений через насмішку Аристофана, це образ дивакуватого аутсайдера й несьогосвітнього химерника, над яким, проте, охоче сміялася афінська публіка.
Для невибагливого спостерігача ці пояснення можуть бути цілком переконливими: переживання зустрічей з Богом могли спричинити галюцинації. Ехнатон і Мойсей, Павло і Паскаль і, певно, Сократ, звісно, відкинули б такий діагноз як хибний. Адже те, що для сторонніх очей є відірваними від життя божевільними видіннями, вони сприймають як непорушну істину. Хто, цілком справедливо могли б вони запитати, уповноважений вважати їхні переживання за безумні міражі? Якщо таке марення діагностує хворобу, яка потребує терапії, це може бути спрямоване на благо пацієнта та його оточення. Але це надто приземлений і прагматичний підхід. У випадку Ехнатона, Мойсея, Павла або Паскаля такий діагноз ні до чого не веде. Тут він означає лише те, що сторонні намагаються принизити й опоганити явище, якого вони геть не розуміють.
Наше повсякденне життя доводить, наскільки недоречною, ба навіть незграбною може бути твереза мова науки. Візьмемо, наприклад, сприйняття кольору. Душа радіє, коли ми бачимо соковитий зелений луг. Натомість фізики й фізіологи пояснюють нам, що це просто хвилі світла завдовжки 555 нанометрів потрапляють на нашу сітківку. Але ж ніщо в цьому поясненні не має нічого спільного з переживанням краси тієї чудової зелені, яку ми бачимо і яку жоден вимірювальний прилад не сприймає з чутливістю, властивою нам. Але ж я не впевнений, що людина, яка стоїть поруч зі мною, бачить луг так само, як і я. Що таке зелень? Відповідь «хвилі завдовжки 555 нанометрів» позбавлена сенсу. «Теорія завжди, мій друже, сіра, а древо жизні – золоте»[21].
Натомість інший, справді доволі вагомий аргумент змушує Ехнатона, як і Мойсея, Павла та Паскаля, зберігати мовчання. Вони можуть вважатися обраними, тими, кому відкрився Бог. Проте як бути багатьом іншим, тим, хто на відміну від них віддалений від Бога і від того неабияк страждає? Тим, кого удари долі змушують сумніватись у наявності Бога, через що вони можуть навіть впасти у відчай?
Трохи більше століття після переживання пробудження Паскаля 1 листопада 1755 року в Атлантичному океані поблизу Лісабона стався потужний землетрус, через який обрушилося багато будівель. Цунамі, що йшло слідом, зруйнувало те, чого не торкнувся землетрус. Уся Європа була приголомшена цією катастрофою. До того ж це сталося у День усіх святих під час молитви і святої меси, коли добрі португальські католики перебували у церквах, де їх заскочив землетрус. Сотні дітей потрапили під завали. Матері, затиснуті руїнами, не могли навіть підійти до них і лише чули їхні передсмертні стони і плач у нестямі від відчаю. Як міг Бог, якого майбутні жертви саме перед тим вшановували на колінах у церквах, це допустити? Навіть традиційне пояснення, буцімто це Божа кара за провину і гріхи людей, звучить якось заяложено, якщо не відверто цинічно. У чому провина новонародженого у пелюшках, якого розчавило каміння? Непереконливі й посилання на первородний гріх. Адже Алфана, район розпусти в Лісабоні, через цю катастрофу геть зовсім не постраждав.
Де був Бог на День усіх святих 1755 року? Гете, якому тоді було шість років, пізніше у своїй автобіографії записав: «Бог, Творець і Вседержитель неба й землі, піддавши однаковій долі праведних і неправедних, повів себе зовсім не по-батьківськи». Не тільки поет, а й тисячі й тисячі осіб разом з ним відчували себе покинутими Богом і відданими на поталу чудовиську.