Віра в «Я»

«Fundamentum inconcussum», «непорушний фундамент», де знай­ти його людині? На якому міцному камені зведені моє буття і світ? Що може бути настільки певним, щоб не можна було в цьому сумніватися? Рене Декарт, один із найглибших мислителів XVI століття, шукав відповіді на ці запитання.

Тексти античних і середньовічних учених не можуть дати надійної опори, у цьому Декарт був упевнений. Адже вони часто суперечать один одному. Та не тільки слова, а й узагалі все, вважав Декарт, може бути підданим сумніву. Навіть те, що він, поки він обмірковує цю думку, сидить у зручному кріслі у великій кімнаті перед каміном, дивиться на мерехтіння вогню, чує його потріскування, відчуває його тепло і тримає бокал, наповнений вишуканим бордо, насолоджується ароматом і смаком благородного вина, – все це може бути галюцинацією. Можливо, це йому сниться. Інколи людині навіть сниться, що вона спить.

Схоже, ніщо, мислить Декарт, не є безсумнівним.

Однак те, що він думає, що ніщо не є безсумнівним, саме в цьому неможливо сумніватися. «Je pense, donc je suis» – «Я думаю, отже, я існую». Ось, стверджує Декарт, fundamentum inconcussum, ось непорушний фундамент, на який все спирається.

Менш відомий той факт, що приблизно за тисячу років до Декарта Блаженний Августин уже звертався до подібного аргументу. У латинському оригіналі це звучить так: «Si enim fallor, sum», тобто: «Навіть якщо я помиляюсь, я існую». І Августин пояснює: людина часто помиляється. Навіть те, що вважається зведеним на міцному фундаменті, інколи виявляється ілюзією. Але для того щоб помилятися взагалі, людина має існувати.

Думка Августина навіть гостріша за Декартову. Для Декарта його існування випливає з того очевидного факту, що він може сумніватися. Тому Декарт каже: «Cogito, ergo sum» – «Думаю, отже, існую». Натомість Августин гранично загострює думку, перевертаючи її: той очевидний факт, що я можу сумніватися, отримує буття не як необхідний наслідок, а як необхідну передумову. На відміну від Декарта Августин сказав би: «Sum, ergo cogito» – «Існую, отже, думаю».

Жоден мислитель до Августина не був настільки зосереджений на самому собі, на власному «Я». Його цікавить лише самопізнання. «Deum et animam scire cupio. Nihilne plus? Nihil omnino!» («Я хочу пізнати Бога і душу. І більше нічого? Ні, більше нічого!») – пише він у своїх «Монологах». Можуть заперечити, що Августина цікавить не тільки його власна душа, але й Бог. Одначе Бог Августина – це Бог, який закритий у «Я» Августина, як у тюремній камері. Бог Августина – це не автономне і суверенне Божество, а натомість істота, яку можна пізнати, збагнути, бачити наскрізь, або, у термінах Фройда, «Над-Я» Августина. Коли Августин молиться до свого Бога, то насправді він в побожній позі розмовляє із самим собою.

Мислителі до Августина, як-от Платон або Аристотель, бачили себе та інших людей включеними у космос, що існував раніше за них та інших людей і існуватиме після них та інших людей. Августин, який ніколи не вивчав грецької і праці видатних афінських і александрійських філософів знав лише в латинських перекладах, так би мовити, з чужих слів, імовірно, з цієї причини, почувався вільним не марнувати час на думки про включеність людини у зовнішній світ, який її оточує. Ані фауна і флора, ані географія та астрономія його не цікавлять, усю живу і неживу природу він виключає зі світу своїх думок. Він мислить так, наче просто немає потреби брати космос до уваги. Він йому глибоко байдужий. Августин розглядає лише людську душу, власне, лише самого себе, лише «Я».

Виключення космосу, яке дозволив собі Августин, було настільки радикальним, що лише багато століть по тому окремі мислителі пішли за ним. Це такі відмінні один від одного філософи, як Йоганн Ґотліб Фіхте, Макс Штирнер, Серен К’єркегор, Фрідріх Ніцше, Едмунд Гуссерль, Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю.