Спеціаліст у царині нейронаук і філософ Томас Метцингер на питання журналіста, чому той сумнівається в «Я», тоді як він, журналіст, ясно відчуває, наприклад, що сидить проти свого співбесідника, відчуває своє власне тіло, має власні думки і розуміння життя, відповів: «Звісно, ви маєте відчуття себе, але воно належить лише одній з моделей, що продукуються мозком. Це відчуття, ніби ми сидимо за нашими очима, наче маленька людина, і дивимося на світ. Нам належить тіло, певний обсяг у просторі і певна зовнішня межа. Це основне відчуття, яке нам час від часу пропонує мозок: бути кимось».
Фактично це «основне відчуття» залишає нас кожну ніч, коли ми спимо. Навіть коли ми бачимо сновидіння, у мозку відбуваються процеси, що інколи дозволяють нам дивитися на себе і на наше власне тіло як на іншу людину. Якщо мозок працює неналежним чином, це загрожує «Я» руйнацією. Якщо ж мозок у нормі, то він тримає «Я» майже так само, як світська дама свого песика. Тому Томас Метцингер наполягає: «Строго кажучи, “Я” не існує. Це ілюзія – хоча найліпша, яку вигадала матінка-природа. Мозок продукує її для кращої орієнтації у світі. Коли людина має хороший внутрішній образ, тобто усвідомлює, хто вона є, звідки походить і куди рухається, тоді набагато легше реагувати на подразнення. Складати плани або приймати важкі рішення. Під кутом зору еволюції просто мало сенс для організму людини розвинути такий інструмент. Проте немає ніякого внутрішнього ядра, ніякої безсмертної субстанції, яка б лежала в основі цього всього». З цього погляду «Я» є лише примхою природи, властивою людині, як, приміром, оленю його роги чи павичу його хвіст. Коротко кажучи: «“Я” – це ілюзія, що нікому не належить».
Проте Томас Метцингер і його колеги у царині нейрофізіології не були першими, хто позбавив «Я» його наявного буття. Понад сто років до того фізик і філософ Ернст Мах шокував своїх колег і вчену спільноту твердженням: «“Я” неможливо врятувати». Єдине, вважає Мах, чому ми можемо дати бодай якесь осмислене пояснення, – це чуттєві враження, відчуття, що сиплються на нас. Зрозуміло, Мах не потребує уроків Декарта, щоб піддати сумніву сприйняття, які нам надають відчуття. Ми бачимо палицю, під кутом встромлену у воду, вона здається нам надламаною на поверхні воді, хоча насправді це не так. Але Махові йдеться зовсім не про те. Бо вирвати істину в природи давно вже не є метою науки. Йдеться єдино про те, щоб виділити з розмаїття відчуттів окремі характеристики і надати їм вигляд мовної системи понять, суджень і висновків. І що успішніше це виходить, тобто що точніше це дозволяє передбачати майбутні чуттєві враження, то краще. З істиною або пізнанням це взагалі не має нічого спільного.
«Коли я кажу, що “Я” неможливо врятувати, – так одного разу сформулював Ернст Мах свою думку в салоні Берти Цукеркандль перед зацікавленою публікою, – то під цим маю на увазі те, що воно полягає лише в емпатії людини щодо всіх речей, до всіх явищ, що це “Я” розчиняється в усьому, що відчувається, чується, бачиться, сприймається на дотик. У всьому скороминущому; це несубстанціональний світ, що складається лише з кольорів, контурів, тонів. Його реальність – вічний рух, що міниться, мов хамелеон. У цій грі феноменів кристалізується те, що ми називаємо нашим “Я”. Від моменту народження й до смерті воно безупинно змінюється».
Герман Бар, сучасник Маха, цікавий і дотепний письменник, засновник руху «Молодий Відень», до якого належали такі корифеї, як Артур Шніцлер, Гуго фон Гофмансталь, Фелікс Сальтер, Петер Альтенберг, був водночас вражений і спантеличений Маховим «Я», що його «неможливо врятувати». З одного боку, він був згоден: «Я», гадає Бар, «це лише ім’я. Лише ілюзія. Допоміжний засіб». З другого боку, наполягає він, навіть якщо Мах відмовляє йому в жодному об’єктивному наявному бутті: «Для мене важливо не те, що є істинним, а те, чого я потребую, і тому-то сонце сходить, земля справді існує, а я є я».
Гофмансталь, який улітку 1897 року відвідував університетський курс Маха, був, як і Бар, з одного боку, вражений чіткими аргументами Маха. Ще в молодому віці він замислився над загадкою мінливого «Я»: «Наша свідомість обмежена рамками миті, оскільки будь-яка душа живе лише одну мить, – писав він у молодості. – Моє вчорашнє “Я” стосується мене так само мало, як “Я” Наполеона або Гете». Зрештою він доходить висновку: «Наше “Я” десятилітньої давнини не є нам чимось ближчим, безпосереднішим, ніж тіло нашої матері». З другого боку, Гофмансталь знав, що вже Блаженний Августин розгадував цю загадку і вважав, що вказівка на пам’ять може пояснити, що між «Я» десятилітньої давнини і «Я» в теперішню мить існує єдність. Хоча лишається відкритим питання, чи справді і, якщо так, то яким чином «Я» Наполеона або Гете вплетені в цю єдність. До цієї загадкової єдності звертається Гофмансталь в одній зі своїх «Терцин про скороминущість»:
Тож, за загальним визнанням, як fundamentum inconcussum, як непорушний фундамент буття, «Я» не витримує критики, коли його торкається гострий скальпель нейрофізіології. Перед аналітичним поглядом природознавця воно випадає з поля зору. Але це ще ні про що не говорить. Запропоноване Гансом-Петером Дюрром, учнем Гейзенберга, порівняння пояснює чому.
Коли рибаки закидають свою сіть, а вічко сітки завжди має діаметр щонайменше п’ять сантиметрів, то в сіть зазвичай потраплятиме риба більша за п’ять сантиметрів. «Риби – це тварини розміром принаймні п’ять сантиметрів», – так вважають рибаки. Дослідники природи подібні до рибаків: вони закидають свою сіть, що приносить їм багатий вилов. Але тільки дуже наївні з них можуть думати, що в сіті потрапляє все, що може запропонувати реальність. Якби Мах сказав, що в системі понять, суджень і висновків його науки немає ані найменшого сліду «Я», ніхто б йому не заперечував. Але ж це звучить не так пафосно, як «Я» неможливо врятувати.
Отже, як fundamentum inconcussum знань «Я» непридатне. Проте воно претендує на роль fundamentum inconcussum віри.
Щоправда, віра в «Я» – доволі незручне питання. Значно зручніше дозволити «Я» загубитися в анонімності багатьох. Хоча ми постійно чуємо й читаємо про все більшу індивідуалізацію, насправді відбувається протилежний процес. Те, що багато людей живуть самотньо, носять футболки з різними лозунгами і відчувають себе незв’язаними, зовсім не свідчить про їхню індивідуальність. На ці ілюзорні дії накладається інша тенденція, що йде в протилежному напрямі: геть від власної особистості. «Я» ховається за різноманітними масками, що пропонуються багатьма фірмами, які уважно стежать за модою: Я – це мій мобільний. Я – мій рингтон. Я – мій прикид. Я – моє авто. Я – моя відпустка. Я – мій перелік друзів у Facebook. Я існую, тому що я є в Google. Я – одна з багатьох монет у великій скарбниці «людського капіталу».
Фантастичні технологічні досягнення дозволяють кожній людині виносити своє «Я» назовні, у позбавлене імені сум’яття. І багатьом це подобається, тому що це саме те, у що їх змушують вірити дороговкази нашої великої «епохи самопізнання».
Це імпульс, який не має нічого спільного зі справжнім «Я», підштовхує людей назустріч до сп’яніння шумом, замаскованим під «музику», піднімати вгору руки разом із тисячами інших і екзальтовано кричати. Подія сприймається як приваблива тільки в тому випадку, якщо вона «пронизлива». Існування справжнє лише у ревінні.
Здається, людям важко виносити тишу – тому що це надто інтенсивно розширює горизонт власного існування, змушує відчувати своє убозтво. Хоча людина передчуває, що тиша здатна давати силу, однак більшість, схоже, воліє краще підставляти свої вуха дії різких подразників, допоки вони не тільки втрачають слух, а й геть розтрачають свої «Я».
Найдивніше ж полягає в тому, що ніхто до цього не примушує. Люди добровільно дозволяють своєму «Я» розчинитися в анонімності, геть до втрати відмінності з іншими. Десятиліття тому диктатури й терористична влада використовували грубий вплив свого апарату насилля, щоб викликати страх у людей і позбавити їх власного «Я». Тепер це, схоже, відбувається природним чином.
Імовірно, тому, що у такий спосіб людина скидає з себе тягар – тягар відповідальності. Не я вже несу відповідальність за осмислене майбутнє моїх дітей як мати чи батько. Цим має опікуватися суспільство. Не я вже маю турбуватися про моє знання як школяр чи школярка. Це завдання школи. Не я вже маю впливати на дітей своїми знаннями і своєю відданістю справі як учитель. Адже існують тести. Не я маю керувати моєю компанією серед складнощів ринку як підприємець, як справжній капітан свого корабля. Послуги консалтингових фірм коштують дорого. І таких прикладів безліч.
Не дивно, що людина боїться – нехай навіть на пару годин – бути офлайн. Без електронного аксесуару вона відчуває себе безпорадною. Бо я вже не хочу приймати рішення, міріади додатків, що постійно під рукою, повністю керують ходом мого життя. Триста років тому на Жюльєна Офре де Ламетрі дивилися як на диявола, тому що він стверджував, що людина – це машина. Вона функціонує як годинник (який за часів Ламетрі вважався найскладнішим апаратом). Натомість нинішніх пророків штучного інтелекту, як-от Ганс Моравек або Рей Курцвейл, ладні прославляти як спасителів, коли вони повторюють положення Ламетрі, заміняючи годинник обчислювальною машиною. Через декілька років, проголошують вони, комп’ютери перевершать навіть найрозумніших, найдосвідченіших, найталановитіших людей у всіх відношеннях. Тоді нарешті кожен матиме змогу випарувати своє «Я» у Cloud.
Отже, не варто дивуватися, коли ви дізнаєтеся, що водій усередині тунелю автомагістралі в ситуації напруженого трафіку раптом розвернувся і, наче водій-привид, поїхав у хибному напрямі. Коли його зупинили поліціянти (лишень якимсь дивом він не завдав нікому шкоди) і запитали, що його штовхнуло на це божевілля, він відповів: «Навігаційна система сказала, що я маю розвернутися».
Отже, я – це моя навігаційна система.
Де перебуває «Я», в яке можна вірити, коли воно не розчинилося в навігаційній системі? Де перебуває «Я», коли людина так ретельно ховається в якійсь слушній анонімності, що його неможливо розрізнити? На це запитання не легко відповісти. Адже забавну картинку Томаса Метцингера, що «Я» сидить за нашими очима, наче маленька людина, і дивиться на світ, ніхто не сприймає всерйоз.
Питання, де перебуває «Я», – це просто вихідний пункт дуже заплутаної загадки, яку напружено намагався розгадати через покоління після Маха фізик Ервін Шредінгер. Як лапідарно висловлюється Шредінгер: я не дивлюся на світ здалеку, наче позаземний спостерігач і одна із багатьох цеглин цього світу. Моє людське тіло, як і всі інші тілесні предмети, підпорядковане законам фізики, хімії, біології. Проте я здатен просто за своїм бажанням зігнути або випрямити палець, струснути головою, рухати ногами, хоча «Я» не має нічого спільного із законами фізики, хімії чи біології.