Тому ім’я людини Адам, оскільки він утворений з орної землі, тобто єврейською мовою «адама». Якщо в пізнішій історії творення багаторазово згадується, що Бог сказав, що все Ним створене є добрим, навіть вельми добрим, у більш ранній історії творення після огороджування Едемського саду Бог говорить:
Не добре, щоб бути чоловіку самотнім.
Коли виявилося, що ніщо на створеному Богом світі не годиться для того, щоб бути істотою, рівною чоловікові, яка б, говорячи з ним, зверталася до глибин його душі, Творець власноруч усуває самотність людини. Бог створює Єву, чиє ім’я буквально перекладається як «оживлена, одушевлена», як рівного візаві Адамові. Вона є тією, до кого Адам може звертатися «Ти». Адже Адам впізнає її як «кість від костей моїх, і тіло від тіла мого», – пише автор Святого Письма майже три тисяч років тому, наче вирізає гравюру.
Власне, пізнішу, розказану на перших сторінках Біблії історію творення треба читати як доповнення й обрамлення подальшої і більш ранньої історії творення. У пізнішій розповіді як підготовка до заповіді про суботу повідомляється про шість днів, у які Бог своїм словом здійснив творення, і про сьомий день, коли треба відпочивати від роботи, і постає панорама всього світу, починаючи зі світла – яке існувало ще до створення сонця, місяця і зірок – і до флори та фауни, включаючи людину. Те, що люди були створені і як чоловік, і як жінка, згадується лише мимохідь. Адже це вже відомо з більш ранньої розповіді.
Те, що більш рання розповідь, виразніша за своєю мовою, ніж пізніша, не в усіх деталях узгоджується з останньою, не має нас турбувати. Пропоную дивитися на Біблію не як на протокол, а як на літературний твір і на розповіді про творення як на гімни і хвалу Богу. Ця більш рання розповідь, хоч і не охоплює весь світ, з іншого боку, вилущує ядро сonditio humana, тобто умов людського буття: людина – це створіння, включене у стосунки з «Ти». Вона не має бути одна. Адам потребує Єви.
Дуже слушно говорить автор більш ранньої історії творення, що до появи Єви у світі не було нічого подібного Адаму. Стосунки між людиною і створіннями світу, яких людина сприймає як відділені від себе і яких вона вивчає, не зачіпає душі людини. Блез Паскаль сказав би, що йдеться про стосунки, які відповідають насамперед еsprit géométrique, тобто логіці тверезого зваженого розуміння. Стосунки людини з кимось подібним собі натомість потребують, міг би продовжити Паскаль, еsprit de finesse, логіки серця. Лише так можна подолати самотність людини.
На початку ХХ століття цю думку знову підхопили. Шкільний учитель із Вінер-Нойштадта Фердінанд Ебнер назвав міжособистісні стосунки, що глибоко входять у людську душу, стосунками «Я-Ти». Писання Ебнера, імовірно, канули б у забуття, якби не його друг, видавець Людвіг фон Фікер, впливовий інтелектуал, добре знайомий з такими поетами, як Георг Тракль і Райнер Марія Рільке, а також філософом Людвігом Віттгенштайном. Людвіг фон Фікер опублікував твори Ебнера в авторитетному часописі «Бреннер» у 1921 році. Вони вплинули на Мартіна Бубера, який не тільки разом з істориком і філософом Францом Розенцвейгом створив влучний німецький переклад єврейської Біблії, а й був визначним і глибоким мислителем. Також Бубер у своїй книжці 1923 року розрізняє «Я» і «Ти» – два види стосунків зі світом, в які включається істота, що говорить «Я»: «Світ як досвід належить основному слову Я-Воно. Основне слово Я-Ти утворює світ стосунків». Для Бубера, «основні слова є не окремими словами, а парами слів. Одне основне слово – це пара Я-Ти. Друге основне слово – пара Я-Воно; причому без зміни основного слова на місце Воно може стати Він або Вона».
У подальших абзацах описано, як влаштований світ людей, які взагалі не знають основного слова Я-Ти, які живуть винятково у відносинах Я-Воно з речами світу і між собою.
Досвід Я-Воно постає у Біблії, коли Бог говорить до тільки-но створених ним людей: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!» Адам може розпоряджатися створіннями свого Бога за власним бажанням. Проте після його вигнання з раю він дізнається, наскільки залежить від навколишнього світу, як це, коли поле його прокляте, «тернина й осот» позбавлятимуть його плодів його праці, і він чує заборону: «У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся».
Отже, існування людини натягнуте між полюсами змоги розпоряджатися світом і буття в залежності від світу. Користуючись своїм розумом, вона намагається якомога краще використати те, що може запропонувати їй природа, будувати плани на довгий час і не нищити по-хижацьки рослини й тварини, вивчати закономірності, які можна помітити в природі, і врешті створювати прилади і машини. Завдяки цьому зростає її змога розпоряджатися якомога більшим і витісняється, так би мовити, знання про своє буття у залежності від світу.
Люди протистоять людям. Однак іще не створена Єва, ще Адам не отримав собі подібного. Ще люди не знають ніякого «Ти». Вони перебувають між собою у стосунках Я-Воно, точніше, у стосунках Я-Він або Я-Вона. Одна людина входить у контакт з іншою і спонтанно зважує: наскільки я залежу від подібного собі? Наскільки я можу розпоряджатися подібним собі?
Можна згадати красиву, але наївну думку, яку обстоював у XVII столітті учений та юрист Самуель фон Пуфендорф, а саме що люди від природи є товариськими істотами, що самі сформували щирі відносини і тому великі спільноти перетворилися на держави. Набагато переконливіший тверезий і холодний погляд математика і філософа Томаса Гоббса. Яким є життя, запитує Гоббс, коли один дивиться на іншого в кращому разі з холодної дистанції? Гоббс пережив це на власному досвіді з 1642-го по 1649 роки під час громадянської війни, що палала в Англії між парламентом і короною: кожен шукає своєї вигоди, не зважаючи на іншого, кожен безжально домагається свого. Панує, як пише Гоббс, bellum omnium contra omnes, «війна всіх проти всіх», в якій виживає лише сильніший, але й він лише на короткий час, доки на його шляху не трапиться ще сильніший. Тому життя без держави, як лаконічно констатує Гоббс, є «solitary, poor, nasty, brutish, and short»: самотнє, бідне, гидке, брутальне й коротке».
Ніхто не може сподіватися на те, що заклик буде почутий, що в іншому бачитимуть не Воно, не Він, не Вона, а Ти. Краще вже, на думку Гоббса, підкорятися демону, якого Гоббс, маючи на увазі 104-й псалом Давида, називає «Левіафаном». Йому люди передовіряють усю владу. Ніщо на світі, за Гоббсом, не може бути сильнішим за Левіафана. І люди приймають Левіафана, тому що він є гарантом права, позаяк перетворює універсальну автономію індивіда на загальний позитивний закон, не даний від природи, а встановлений декретом. Демон Левіафан – це держава.
У чому саме полягає завдання держави? Як відповів би Гоббс, вона як орган встановлення, виконання законів і контролю за їхнім дотриманням своєю внутрішньою і зовнішньою монополією на застосування сили гарантує безпеку своїх громадян. Проте лише безпеки недостатньо. Крім того, громадяни, що турбуються про своє благо, вимагають від держави ще три послуги: вона створює свободу, поважає традиції і гарантує майбутнє. Свобода, створена державою, дозволяє індивідові влаштовувати й планувати своє приватне життя так, як він вважає за потрібне, відповідно до своїх можливостей, здібностей і схильностей, – жодне з приватних уподобань анітрохи не стосується держави. Водночас створена державою свобода дозволяє займатися політичною діяльністю, яка обмежена лише там, де вона загрожує безпеці бодай одного громадянина держави. Традиція, яку поважає держава, забезпечує те, що громадяни, які в ній живуть, дотримуються давніх «добрих звичаїв», тож немає потреби брати кожного громадянина під поліцейський нагляд. А гарантоване державою майбутнє означає, що громадяни держави можуть бути впевнені, що їхня безпека і свобода незалежно від будь-якого технічного й політичного розвитку будуть і надалі збережені.
Як державі вдається виконувати ці зобов’язання? Цілком у дусі Гоббса було б надто сміливо вірити, що державні керманичі ідеалістично налаштовані на їхнє забезпечення. Це розуміли вже античні політичні теоретики. За єдиновладного устрою правлінню відповідального монарха протистоїть тиранія автократа, що перетворився на деспота. Аристократичний державний устрій, правління невеличкої групи людей, особливо придатних для політичної діяльності – «aristoi» означає «кращі», – миттєво перероджується в олігархію, в якій ці нечисленні політично впливові люди зловживають владою собі на користь. Також демократичний устрій, за якого в ідеальному випадку вся державна влада виходить від народу, має своєю гіршою версією охлократію, панування натовпу.
Заклик до одноособового правителя у випадку монократії, до групи можновладців у випадку аристократії або до всього народу у випадку демократії усвідомлювати свою відповідальність за «ціле держави» здатний посприяти вирішенню проблеми приблизно з таким самим успіхом, як і апеляція до принципів природного права, прав людини або подібних сурогатів заповідей, що колись вважалися даними Богом. Усе це не має ніякого впливу там, де існують стосунки Я-Воно. Завдяки Гоббсові ми знаємо: тільки-но з’являється загроза економічної нестачі, кожен намагатиметься, незважаючи на те, що від нього очікують відповідальності за «державне ціле», якомога більше «продавлювати» власні інтереси.
Успішне існування держави можуть забезпечити не ідеалістичні концепції, а надійні структури, формально закріплені механізми поділу влади. Давні римляни добре це усвідомлювали. Їхні монократичні органи, зокрема консулат, очолювали двоє посадовців, що контролювали один одного, і лише упродовж обмеженого одним роком терміну. Лише за часів найвищої небезпеки владу перебирав один диктатор – але лише на півроку. При цьому існував аристократичний орган, сенат, і врешті сам народ мав змогу в демократичний спосіб здійснювати свою владу. Конституція США також становить суміш монократичних, аристократичних і демократичних елементів. Політичний устрій включає особу президента з обмеженим терміном перебування на посаді, суддів Верховного суду, що призначаються на довічний термін, палати Конгресу і вибори народом президента та конгресменів, завдяки чому постає система «checks and balances», тобто система стримувань і противаг.
Усе це разом звучить холодно й тверезо, проте це найкраще, що може бути, коли люди перебувають між собою у стосунках Я-Воно. Про мораль тут не йдеться, оскільки ніхто не може виходити з того, що людина є доброю щодо іншої людини. Якщо говорити про «добрі звичаї», то під цим мається на увазі лише коректне поводження між людьми, дотримання прийнятих правил порядності, поваги, ввічливості, необхідних у громадському спілкуванні, – не більше.
Механізми, що функціонують у політичному вимірі, переносяться й в економічну царину. Філософ і психолог Анатолій Рапопорт описав, як має розумно поводитися підприємець або бізнесмен, тобто відповідно до еsprit géométrique, у відносинах зі своїм партнером: необхідно, щоб обоє отримали користь від угоди; обман партнера мав би шкідливі наслідки для подальшого ведення бізнесу. Тому, якщо два бізнес-партнери мають за мету в подальшому забезпечити собі сталий прибуток, вони дотримуватимуться таких правил. Перше: розпочинати бізнес з оптимістичним настроєм; маленький ризик завжди припустимий. Друге: відкритість і передбачуваність щодо свого партнера. Третє: не можна пробачати партнерові ніяких сумнівних прийомів. Четверте: не треба, однак, мати злість на партнера – якщо останній знову покаже себе надійним, краще бути відкритим до співпраці з ним. П’яте: залишатися скромним і не заздрити партнерові, що він заробляє більше, навіть якщо він присвоює собі трохи більший прибуток.
Але як і у випадку держави, що, за Гоббсом, має лише коректно функціонувати, але не мати наміру нести благо громадянам, так само все відбувається у діловому житті. Хоча названі п’ять правил звучать так, наче підприємці поводяться бездоганно, це зовсім не так. Вони просто поводяться коректно. І вони роблять це з надією через це якомога збільшити власний прибуток. У діловому житті немає ніякої дружби, а є лише угоди. Справді, люди в цій царині перебувають між собою винятково у стосунках Я-Воно – і це має сенс.