Книги

У що вірити. 10 пропозицій для освічених людей

22
18
20
22
24
26
28
30

Тому, хто непорушно вірить у «Я», близькі думки Блаженного Августина з його турботою винятково про власну душу. Він припускає, що його вчорашнє «Я» і його «Я» десятилітньої давності порівняно з його «Я» у цю мить є відмінними. Усе, що минуло, все ще належить його світові, як, наприклад, «його» Гете і «його» Наполеон, але минуле вже недосяжне. Одначе Августин наполягає на тому, що у спогаді можливо повернути в уяві вчорашнє «Я» і навіть «Я» десятилітньої давності. Обоє нам не такі чужі, як Гете чи Наполеон, а навпаки: переживання, відчуття, досвід вчорашнього «Я» або «Я» десятилітньої давності можуть бути настільки виразними, що вони надають сьогоднішньому «Я» його своєрідні обриси. Подеколи ці визначальні моменти такі піднесені, можна сказати, божественні, що людина знову й знову викликає їх у пам’яті. Іноді ж (знаю, про що пишу, vae mihi!) вони надто ганебні й відразливі, тож завжди викликають почуття сорому. Як зауважив Альбер Камю: «З певного віку кожна людина відповідає за своє обличчя».

Те саме стосується і майбутнього: у майбутньому я буду відмінним від того, яким я відчуваю себе сьогодні. Але це майбутнє «Я» стане продовженням мого теперішнього «Я», тому що я сьогодні уявляю собі та будую плани на майбутнє. В цих очікуваннях мого майбутнього «Я» воно постає переді мною в моїй уяві. Проте надто часто сповнене надії очікування, навіть якщо воно збувається в короткостроковій перспективі, врешті-решт виявляється обманом, і надто часто можна з жалем повторювати за Фрідріхом Геббелем: «І той, ким я є, вітає з сумом того, ким я міг би стати». Ще трагічніше це звучить у вірші Генріха Гейне з «Книги пісень»:

Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають, Колись моя люба в цій хаті жила; Її вже немає, її тут не знають, Оселя ж лишилася та, що й була. І там хтось стоїть, вгору глянув, здригнувся, І в розпачі руки ламає свої, Ось місяць його освітив, я жахнувся: Обличчя та постать у нього мої. Ти, марище зблідне, ти, тінь моя власна! Нащо мене дражниш коханням моїм? І так не забута година нещасна, Як серцем я рвався на місці оцім[23].

Той, хто чує цього «двійника» у музиці «Лебединої пісні» Франца Шуберта, відчуває жах, який тягне за собою віра в «Я». Тому що у всіх нещастях світу «Я» пізнає лише своє дзеркальне відображення або його частини. Врешті-решт світ руйнується. Віттгенштайн ясно це бачить. Як солдат Першої світової війни, який часто свідомо піддавав себе надзвичайній небезпеці, він занотовує в своєму щоденнику, що «зі смертю світ не змінюється, а просто перестає існувати».

Бо не смерть викликає стільки печалі, якщо віриш у «Я», а безжальна самотність, яка неминуче слідує за вірою в «Я».

Бертран Рассел, математик, філософ, викладач Кембриджу, покровитель Віттгенштайна і блискучий мислитель, розтлумачив нестерпність цієї самотності за допомогою анекдоту. Він отримав, розповідає Рассел, листа від Крістіни Ледд-Франклін, відомої вченої-логіка, яка пояснила йому, що вірить лише у своє «Я» і твердо впевнена в тому, що за межами власного світу її «Я» нічого не існує. Однак, писала вона Расселу, її дуже дивує, що ніхто інший не поділяє її віри.

Віра в тебе

На цвинтарі Монпарнас у Парижі у 1911 році Константін Бранкузі встановив свою скульптуру «Поцілунок» на могилі Танюши Рашевської, що у 23-річному віці вкоротила собі віку через нещасне кохання.

Перші слова Біблії повідомляють про створення неба і землі. Вони були з великою точністю записані юдейськими вченими під час так званого Вавилонського полону близько 550 р. до н. е. чи, може, пізніше. Уявлення про те, що ця розповідь передає об’єктивну історію виникнення світу, абсурдне. Зрозуміло, в час появи цієї історії творення це було не так, оскільки її автори своєю поетичною хвалою співали гімн Одвічному, якому підпорядковане все на небі і на землі.

За багатьма ознаками очевидно, що історія створення світу в Біблії являє собою літературний твір. Так, наприклад, маємо дев’ять вступних речень з двома словами «І сказав Бог», десяте, довше вступне речення – зі словами «і сказав Бог до них» (єврейською тут три слова) і після шостого «І сказав Бог» у текст вставлені слова «І поблагословив їх Бог». Загальна кількість слів у вступних реченнях зі словом «казати» дорівнює 9×2, до цього додаємо 3 і 1, й отримуємо число 22 – це число букв єврейського алфавіту. І це підштовхує до певного тлумачення.

Творення походить від слова, від букв письма. «На початку було Слово», – так починається Євангеліє від Івана.

Буття не означає бути закинутим в ніщо, а натомість бути висловленим Богом. Адже мова складається з букв – у випадку єврейської мови з 22 букв. Тому в кабалістичній книзі «Сефер Йецира», в якій ідеться про утворення світу, знаходимо такі слова: «Двадцять дві букви. Він їх намалював, Він їх вирізав, Він їх очистив, Він їх зважив і обміняв, кожну на всіх; Він створив через них все творіння і все, що мало бути створеним».

Як у випадку з архітектурним шедевром, що, з одного боку, підпорядковується законам статики і має відповідно сплановані опорні елементи, а з другого – зачаровує око спостерігача орнаментами, історія створення світу складається зі змістовних висловлювань, що втілюють глибоку віру своїх авторів, та орнаментальних елементів, що надають гімну якість художнього твору. Критики, що, наприклад, заперечують проти шести днів творення, бо натомість виникнення світу потребувало мільярдів років, підходять до священного тексту так само наївно і безглуздо, як споглядач фасаду будинку, який гадає, що атланти, поміщені під віконними рамами, справді тримають верхні поверхи, хоча вони лишень прикраса, а справжні тримальні елементи приховані за ними.

Тут варто додати, що начерки природничих наук про виникнення світу так само не можна розглядати як сценарій дійсної історії, хоча саме так їх охоче подають у численних науково-популярних книжках і фільмах: «13,7 мільярда років тому стався Великий вибух. Через одну стотисячну долю секунди існував лише густий і гарячий, 100 мільярдів градусів, бульйон з електронів, позитронів, нейтрино, антинейтрино й фотонів; ще через одинадцять сотих секунди все це охололо вже до 30 мільярдів градусів, після чого вже існували нейтрони і десь вдвічі більше протонів; ще за секунду температура Всесвіту вже була лише десять мільярдів градусів…»

Це звучить дещо глибокодумно, проте, по суті, мало про що говорить. Бо як воно насправді було, питання доволі безглузде. Свідків немає. Великий вибух «існує» лише тому, що його вигадали. І про цінність таких пояснень можна судити лише з огляду відповідності вимірюванням, що здійснюють сьогодні. Загалом це розумова модель, що так само віддалена від реальності, як і дерев’яна шахова фігура короля від живого чинного монарха.

13,7 мільярда років – це звучить як невимірно довгий час. Але коли я як повний дилетант чую про 13,7 мільярда років, вони тривають для мене трохи менше за п’ять секунд. Стільки, скільки промовляються ці слова. Після цього мене це не цікавить. Спеціалістів з космології, звісно, це цікавить більше. Для космолога 13,7 мільярда років тривають півжиття – сподіваюся, не більше, бо якби він витратив на це все життя, то геть його зіпсував. Однаково «уявити», що таке 13,7 мільярда років, не в змозі ніхто – ані експерт, ані дилетант.

І так само не можна уявити собі, що таке відстань у два з половиною мільйона світлових років, що відділяють нас від Туманності Андромеди. Прикметно, що ця відстань указується у «роках», позаяк світло від Туманності Андромеди потребує два з половиною мільйона років, щоб досягти Землі. Так само кажуть, що Зальцбург розташований приблизно у трьох годинах від Відня, оскільки подорож поїздом або автомобілем від Зальцбурга до Відня займає близько трьох годин. За часів Моцарта Зальцбург перебував набагато далі від Відня, два міста були віддалені одне від одного на відстань більше трьох днів. Але відстань до Туманності Андромеди була і лишається, чи то за часів Моцарта, чи то нині, величиною, що не піддається уяві. Її можна виміряти – вражаюче досягнення астрономії, – але це й усе. З моїм уявленням про простір це не має нічого спільного.

Таке моє бачення можна було б піддати критиці як украй суб’єктивний погляд на речі, що не рахується з об’єктивними фактами. Мені могли б заперечити, що позаяк я відчуваю моє дитинство як довготривалий період свого життя, а мільйони років, коли по землі пересувалися динозаври, проминають за секунди, то дивлюся на світ наче через риб’яче око. На це можу відповісти: так, це правильно. Але ж я знаю лише світ, як я його сприймаю, і жодного іншого. Ніхто не має щонайменшого уявлення про «об’єктивні факти» світу. Отож припущення, що я маленька, непомітна істота, закинута у величезний Всесвіт, у зовнішній світ незбагненної часової і просторової протяжності, що поглинає мене як крихту хліба, у моїх очах є лише голослівною історією про привидів.

У будь-якому разі історія створення світу в Біблії вільна від таких привидів.

Мало хто помічає, що слідом за знаменитою історією створення світу за шість днів, коли Бог створив Землю, і сьомого дня, коли він спочиває, після того як побачив, що все є вельми добре, іде другий гімн творенню, на декілька століть старший за перший. У пізнішій, але розказаній на перших сторінках Біблії історії творення ми читаємо про Бога як Творця світла, небесного склепіння, землі, моря, рослин, сонця, місяця, зірок, риб і птахів, а також (у шостий день) тварин земних і врешті людини як останнього створіння.

У більш ранній, але розказаній після пізнішої історії творення біблійний оповідач концентрується на засадженні Едемського саду, обмеженого чотирма річками Пішон, Гіхон, Тигр і Євфрат, і на тому, як людина була створена подихом Одвічного:

І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею.