Також стосунки Я-Ти інколи лише передчуваєш, так би мовити, викликаєш у фантазії як можливість. Але й тоді вони не мають нічого спільного з простором і часом, з усім об’єктивним і всім випадковим, з причинами і наслідками.
Імовірно, найінтенсивніші стосунки Я-Ти переживає жінка, коли стає матір’ю тільки-но народженої дитини. Вона не тільки подарувала світові нову людину – з’явився цілий новий всесвіт. Адже з народженням людини народжується цілий світ, а зі смертю людини зникає цілий всесвіт. То де ж, як не на материнських грудях, до яких приникає новонароджений, і коли, як не в ці миті перших материнських слів, звернених до нової дитини, найвиразніше виявляє себе основне слово Я-Ти?
Найпереконливіший аргумент на користь цього – історія Фрідріха ІІ Гогенштауфена, можливо, найбільш своєрідного імператора Священної Римської імперії, виняткового явища у ХІІІ столітті, якого сучасники називали «stupor mundi», «подив світу». Справді, він розмовляв багатьма мовами. Шукаючи способи убезпечити свою імперію, він розробив політичні концепції, які провіщують сучасні. Він надзвичайно цікавився природними явищами, насамперед поведінкою птахів, зокрема соколів, яких дуже любив. Прагнучи знайти прамову людства, мову, якою люди розмовляли до побудови Вавилонської вежі, він наказав провести експеримент, який звучить жахливо для сучасної людини, а саме з віднятими у матерів немовлятами. Хроніст Салімбене Пармський повідомляє це у таких словах: «Його ідея полягала в тому, щоб за допомогою експерименту виявити, якою буде мова людей, коли вони стануть дорослими, якщо вони до того ні з ким не розмовляли. І тому він наказав годувальницям годувати дітей молоком, купати їх, мити, але в жодному разі їх не прикрашати і не розмовляти з ними. Він хотів з’ясувати, чи заговорять вони єврейською мовою як найстарішою, або грецькою, латинською чи арабською, або ж мовою своїх матерів, які їх народили. Але його зусилля виявилися марними, оскільки всі діти померли. Вони не могли жити без ласкавих слів своїх годувальниць».
Вище йшлося про те, як улаштований світ людей, що взагалі не знають основного слова Я-Ти. Звісно, мається на увазі штучно сконструйований світ, який з такою безжальною суворістю насправді не існує. Людина, ізольована від будь-яких стосунків Я-Ти, помирає від самотності.
Однак один із самих сумних фактів полягає в тому, що на відміну від основного слова Я-Воно основне слово Я-Ти здається хистким, як тонка порцеляна. Адже людина має померти. І це також може бути однією з причин, чому багато хто уникає пошуку Ти в іншій людині. Адже об’єкти можна міняти, рослини кожного року ростуть наново, а коли у Шопенгауера помер пудель, він придбав іншого, якого він назвав так само, як і попереднього, «Атман», словом санскриту, яке означає «дихання» або «подих життя». У такий спосіб Шопенгауер витіснив глибокий екзистенціальний досвід смерті.
Але ж, можна заперечити, Шопенгауер мав знати, що він і сам колись помре. Це твердження нічого не доводить. Бо моя смерть не існує. Моя смерть існує не більше, ніж трикутне коло або просте число, що водночас є квадратним числом. Річ не тільки в тім, що, як сказав колись Епікур, моя смерть мене не обходить. Бо поки я живу, смерті немає, а коли вона приходить, вже немає мене. Моя смерть не існує не через цей дотепний, але насправді легковажний аргумент Епікура, а тому що моя смерть принципово не може існувати. Тому що єдиний світ, який існує, – це світ, який я сприймаю. І в цьому світі моя смерть можлива не більш ніж парна п’ятірка.
Тому немає сенсу боятися власної смерті. Радше вже можна боятися власної тіні. Принаймні вона існує, коли на нас падає світло.
Однак смерть іншої людини, з якою Я перебуває у стосунках Я-Ти, дуже відчутна. Ця смерть існує з усією її трагічністю: гіркотою, жахом, заціпенінням, незбагненністю, печаллю, що вона у нас викликає.
Лікарка, що дізнається про смерть пацієнта у палаті 137, може поставитися до цього з професійною індиферентністю, особливо якщо з цим пацієнтом вона перебуває лише у стосунках Я-Він. Уже через саму професію вона цілковито вільна від схильностей і афектів щодо своїх пацієнтів. Якщо ж та сама лікарка дізнається про смерть своєї матері, вона втрачає спокій і переживає глибоке горе. Навіть якщо її мати вже була дуже літньою жінкою. Навіть якщо в останні місяці її мучив нестерпний біль. Навіть якщо вона страждала на тяжку деменцію і вже не впізнавала своєї дочки. Навіть якщо їхні стосунки були позначені суперечками й сварами. Колись між цими двома виникли інтимні стосунки Я-Ти, які наклали відбиток на все їхнє життя. Але тепер смерть відсунула матір у недосяжну для її дочки далину.
Для того, хто здатен повірити у Ти, ця далина лише позірна, але не недосяжна. Той, хто здатен повірити у Ти, сповнений віри, що основне слово Я-Ти долає смерть. Від часів поховання небіжчика разом з його речами за кам’яного віку, від часів єгипетської Книги мертвих віра у тривкість основного слова Я-Ти обросла, наче орнаментами, наївними уявленнями потойбічного світу. Але опорним стовпом цієї віри є те, що Я може втратити себе в Ти, яке, попри смерть, виявляє себе як вічне Ти.
Найжахливішою смертю є смерть дитини для її матері. Найвидатніші митці свого часу бралися за трагічне зображення Пієти, Mater Dolorosa, Богородиці, що тримає зняте з хреста тіло свого єдиного сина й оплакує його смерть. Безмежним є розпач, коли мати на кладовищі заглядає в глибоку могилу і бачить домовину, в якій лежить те, що було смертним тілом її дитини. Якщо взагалі є щось, що може втішити матір, то це віра, яку не можна виразити словами, передана символом перетворення дитини на аngelus novus, нового янгола, який чекає на те, щоб Я перелилося в нього як у вічне Ти.
Епілог. Віра, яку не можна довести
Карл Ясперс народився у 1883 році в Ольденбурзі, психіатр і філософ, професор Гайдельберзького університету. За нацистського режиму через вірність своїй дружині, що була єврейкою, був позбавлений права викладати і публікувати свої праці. Після війни професор університету в Базелі, де помер у 1969 році. У 1948 році написав працю під назвою «Філософська віра», яка і нині зберігає свою актуальність. У ній він пояснив різницю між знанням і вірою на прикладі двох учених, що жили в один і той самий час, наприкінці XVI – на початку XVII століття, – Джордано Бруно і Галілео Галілея:
Віра відмінна від знання. Джордано Бруно вірив, Галілей знав. Зовні обоє перебували в одній і тій самій ситуації. Суд інквізиції під загрозою смерті вимагав зречення. Бруно був ладний зректися багатьох, але не принципових положень; він помер як мученик. Галілей зрікся вчення про обертання Землі навколо Сонця, люди ж вигадали дотепний анекдот про сказані ним після цього слова: а все ж таки вона рухається. У цьому й полягає різниця: істина, що страждає від зречення, і істина, зречення якої їй не шкодить. Обоє зробили щось таке, що відповідало сенсу істини, яку вони представляли. Істина, якою я живу, існує лише завдяки тому, що я ототожнюю себе з нею; як подія вона є історичною, за своїм об’єктивним змістом вона не є загальнозначущою, проте вона є безумовною. Істина, правильність якої я можу довести, існує без мене самого; вона є загальнозначущою, неісторичною, позачасовою, але не безумовною, а радше залежить від передумов і методів пізнання у контексті конечного. Було б недоладним хотіти померти за правильність, яку можна довести.
Галілей знав. Істина Галілея – наукова істина, доступна для пізнання іншим незалежно від їхньої індивідуальної ситуації, якщо вони користуються науковими методами пізнання – у випадку Галілея: якщо вони не відмовляються подивитися в телескоп, який Галілей спрямував на небо. Задля захисту наукової істини жодна розумна людина й пальцем не поворухне.
Бруно вірив. Істина Бруно – екзистенціальна істина, що не має нічого спільного з істиною, доступною для пізнання іншим. І якщо ступінь пізнання наукової істини з часом зростає, наприклад, сучасна фізика є значно ширшою, ніж фізика її засновника Галілея, то екзистенціальній істині прогрес не відомий. Насамперед віра (хоч би про що йшлося) не знає твердих доказів своєї істинності. Однак той, хто щиро вірить, цілковито пов’язує з нею саме своє існування.
Але як знайти віру? Знання тут не допоможе. Радше вона виникає зі звістки, зверненої до індивіда – і тільки до нього одного. Хто ж може бути вісником? Грецьке слово, що означає вісника – «ángelos», янгол.
Тому варто ще раз згадати аngelus novus, нового янгола, про якого йшлося наприкінці останнього розділу. Такого янгола у 1920 році зобразив Пауль Клее і назвав його «Angelus novus». Під цією назвою він мав на увазі істоту, що ще не є справжнім янголом, а лише пробуджується, щоб стати янголом, або, як висловився Клее, перебуває у «передпокої янголів». Цю картину придбав у 1921 році філософ, критик культури Вальтер Беньямін; вона супроводжувала його два десятиліття і позначилася на його мисленні. Друг Беньяміна, теолог і дослідник кабали Гершом Шолем згадує: «З першої ж миті картина Клее його зачарувала, і двадцять років вона грала важливу роль в його роздумах як предмет медитації і як memento духовного покликання. Він часто повертався до цієї картини і в усних розмовах, і в своїх працях».
Справді, «Angelus novus» Клее – вражаюче створіння. Янгол має надмірно велику голову з котячим носом, відкритий рот, в якому стирчать зуби, великі вуха, але насамперед широко розплющені очі зі срібним блиском, що сприймають звістки з таємничої далини. Волосся виглядає, за словами Інгрід Рідель, наче його «здуло бурею», маленькі ніжки нагадують пташині лапки, простягнуті вгору руки ледь натякають на крила янгола.
Спочатку Вальтер Беньямін думав, що «Angelus novus» співає гімни Богові. «Згідно з кабалою, – говорить Гершом Шолем, – Бог щомиті створює незліченну кількість янголів, кожному з яких призначено, перш ніж піти у небуття, упродовж однієї миті проспівати хвалу Богові перед його троном».