У політичному, економічному й суспільному житті взагалі цілком достатньо, щоб люди контактували одне з одним лише у стосунках Я-Воно, точніше, Я-Він або Я-Вона. Все решта було б зайвим, ба навіть шкідливим. Мирське суспільне життя можна точно визначити як таке, що в ньому стосунки Я-Ти абсолютно і цілковито недоречні.
Людина, яка живе тільки суспільним життям, вочевидь самотня. Усі, хто до неї наближається, дивляться на неї лише під кутом зору її суспільної функції: як на федерального канцлера, кардіохірурга, водія трамваю, підприємця, телевізійного модератора, посла, як на будь-що – але завважимо: на будь-що, а не будь-кого! Вони ніколи не заглядають у глиб його душі, яку людина, що веде публічне життя, насамперед і врешті-решт ховає навіть від самої себе. Адже вона знає лише досвід Я-Воно. Їй нема де знайти прихисток. Попри шум і суєту навколо себе, вона завжди самотня.
Але ж недобре людині бути самотньою. Бути самотнім на самоті, ніколи і нікому не мати змоги відкритися – це пекло на землі.
Той, хто не знає людського Ти, шукає заміни в речах, рослинах або тваринах. Бібліомани днюють і ночують у своїх бібліотеках, зариваються у фоліанти, у сторінки друкованих видань. Любителі годинників божеволіють від цих механічних чудо-пристроїв. З любов’ю і ніжною турботою вони заводять годинники, бо знають: з кожним із них, а надто зі старими і хисткими треба поводитись як з тендітною живою істотою. Подейкують, що французький король Людвіг XVI захоплювався теслярством, а також уміло вправлявся з годинниками у Версалі й навіть їх ремонтував, через що інколи він залишав поза увагою державні справи, а також надто часто нехтував своєю дружиною Марією-Антуанеттою. Чи вбачав він взагалі у ній Ти у дні його правління у Версалі, тобто подібне собі створіння, викликає великий сумнів. Він сприймав роль короля і чоловіка як вельми обтяжливу і неохоче брав на себе відповідальність. Він був настільки поглинений своєю манією щодо годинників, що навіть не звернув уваги на революцію, яка трапилася під час його правління. 14 липня 1789 року, в день штурму Бастилії, він записав у своєму щоденнику: «Rien», тобто «нічого».
Племінник Марії-Антуанетти Франц, перший імператор Австрії, позбавлений емоцій, холодний монарх, якого тільки прихильні до нього біографи із сухим гумором описують як втілення примхливого віденського «буркотуна», був ще біднішим на емоції у своїх стосунках з людьми, адже його «Я» було повністю поглинуто пристрастю колекціонера і улюбленими рослинами. У віденському Бурггартені та палацовому парку Лаксенбург можна було бачити, як він доглядає за деревами, кущами та квітами. Згадують, що, коли через війну з Наполеоном його влада опинилася під загрозою, він сказав: «Але ж принаймні він залишить мені мій Лаксенбург!»
Іще більшим мізантропом і самітником був Артур Шопенгауер, який про своїх ближніх міг говорити хіба що погано. «Будь-яка закоханість, – зневажливо зазначив він одного разу, – коріниться лише у статевому потягу». З іншого боку, він мав слабкість щодо тварин: «Я мушу щиро зізнатися, – читаємо в його останніх рукописах, – вигляд кожної тварини безпосередньо мене тішить, і моє серце радіє; насамперед коли я бачу собак».
«На чому можна було б відпочити, – риторично запитує Шопенгауер, – від нескінченної нещирості, лицемірства і підступності людей, якби не було собак, у чесне обличчя яких можна дивитися без недовіри?» Він говорить від серця багатьох, хто мав негативний досвід спілкування з людьми і відкриті до зустрічі лише з одним Ти – їхнім собакою.
Звичайно, у всіх наведених прикладах ідеться про справжні стосунки Я-Ти, хоча «Ти» тут не є людиною. Мартін Бубер порівнює їх з досвідом Я-Воно на прикладі дерева. У досвіді Я-Воно дерево є «об’єкт і має своє місце у просторі, свій термін життя, належить до певного виду і має свої характерні ознаки».
«Може, однак, також статися, – пише далі Бубер, – що, коли я розглядаю дерево, мене захоплюють певні стосунки, і тепер воно вже для мене не Воно. Сила винятковості захопила мене». Такі почуття, мабуть, одного разу пережив також імператор Франц у палацовому парку Лаксенбург попри усю його грубість у других відношеннях. «Отже, дерево має свідомість, – запитує Мартін Бубер, – подібну до нашої? Мій досвід про це нічого не каже». Це запитання, на яке немає відповіді. Адже єдине, що переживає людина у стосунках Я-Ти, – це те, що Я зливається в одне з Ти, в одну свідомість. Прикметно, що слово «свідомість» не має множини.
Але набагато важче, набагато ризикованіше формувати стосунки Я-Ти між людиною і людиною. Мізантроп Шопенгауер через свою упередженість всіляко ховався від людей за образливими та цинічними зауваженнями. Цим самим він відмовився від можливості знайти свою унікальну, особливу віру в Ти. У стосунках Я-Ти Ти як хтось подібний мені – не просто людина серед інших людей, а єдине і унікальне Ти. У стосунках Я-Ти Ти як подібний мені – не тіло, що займає місце у просторі й часі. Ти заповнює геть усе у просторі й часі. У стосунках Я-Ти я спілкуюся з Ти як подібним мені не ввічливо і коректно, як з іншими людьми. Я бажаю Ти лише добра. Тільки зі стосунків Я-Ти народжуються совість і мораль.
Звісно, існують заповіді й закони, що забезпечують коректну поведінку в суспільстві, завдяки чому суспільство складається з людей, які перебувають між собою у стосунках Я-Він і Я-Воно. Але це не має нічого спільного з мораллю і нічого спільного з добром. На противагу до правил порядної поведінки принципи, що зобов’язують до формування совісті, здаються правильними лише ззовні, проте за глибших роздумів не переконують. Та й як вони могли б? Адже загальнообов’язкові принципи передбачають об’єктивно наявний світ багатьох Він, Вона і Воно, що протистоять Я. Для Ти в ньому немає місця.
Насправді совість людини формується тільки у стосунках Я-Ти. Спочатку в процесі виховання ще з немовлячого віку. Дитина відчуває ласку і суворість матері й батька. Вона швидко навчається розпоряджатися дорослими: кличе їх, засмучує їх плачем, винагороджує посмішкою. Так само швидко вона відчуває, що означає залежати від дорослого. Зрештою вона усвідомлює, що означає отримувати добро від матері, батька, дорослих та інших дітей і самій намагатися бути доброю.
Дитині розповідають історії: казки і легенди про добрих фей і злих чаклунів. Усе це глибоко закарбовується в її душі. Вона присвоює собі світ, наскільки їй це вдається, граючи різні ролі та зустрічаючись у цих іграх з уявним Ти.
Дитина може і я все ще можу виховувати совість на основі «великих оповідань», що глибоко вражають душу. Це може бути Біблія так само, як і епічні поеми Гомера, «Гамлет» Шекспіра або «Фауст» Гете. «Великі оповідання» можуть бути довгими, як-от «Людина без властивостей» Музіля, проте можуть бути й короткими, навіть менше сторінки, як-от «Імператорське послання» Кафки. Також у цих оповіданнях я зустрічаюся з автором як певним Ти.
Дитина може і я все ще можу виховувати свою совість завдяки зустрічам зі справжніми людьми або літературними персонажами, що стають взірцями для наслідування, які постають не тільки як Він чи Вона, до них можна звертатися як до Ти. Карл Ясперс називає чотирьох: Сократ, Ісус, Будда, Конфуцій. Але цей вибір суб’єктивний, а діапазон можливостей різноманітний. Він може охоплювати історичних особистостей, як-от Альберт Швейцер, легендарних – як-от Антігона, ба навіть невідомих широкому загалові людей, що стають ідеалом для конкретного індивіда. Яке рішення прийняли б ці люди, що слугують дороговказами, у складній ситуації, яке судження винесли б вони щодо двозначного вчинку? Такі та подібні запитання пробуджують совість.
Совість – це знання про добро, і вона тисне на мене. Саме тоді, коли я не хочу це визнавати, я особливо відчуваю силу тиску совісті. Вона не попереджає. Вона раптом з’являється, починає колоти й тиснути. Вона дає зрозуміти, що не згодна з моїм учинком. Вона не спрямована на слова чи дії, а натомість є дзеркалом мого теперішнього стану, в якому я опинився через свої думки, свої слова і свої дії.
Тома Аквінський теоретично сформулював те, чого Сократ практично дотримувався упродовж усього свого життя: Совість – це остання інстанція, якою я маю керуватися. Я мушу ігнорувати будь-які закони і догми – Тома наголошує: навіть закони, проголошені церквою, – якщо цього вимагає моя совість.
Щоправда, неможливо визначити абстрактні принципи, які формують мою совість. Але я знаю, що совість прокинеться, якщо я не буду обережним з усім тим, що маю у своєму розпорядженні – що може постати як Ти. Совість прокидається, коли я не зберігаю спокій щодо всього того, від чого я залежу, – це може постати як Ти. Совість прокидається, коли я обманюю, коли ображаю, коли роблю шкоду – адже я можу зустрітися з Ти.
Ми помиляємося, якщо розглядаємо досвід Я-Воно і зустріч Я-Ти як цілковито різні. Насправді все навпаки. Людина, з якою я перебуваю у стосунках Я-Ти, бачить мене як неподільне ціле; моє «Я» втрачається у цьому єднанні. Однак я нічого не можу з цим вдіяти, я вбираю в себе колір її волосся, звук її голосу, тепло її доброти – і вона вже не є Ти. З іншого боку, наприклад, з кимось зустрічаєшся, говориш на незначущі теми, знаєш, що невдовзі ви розійдетесь і більше ніколи не побачитеся знову, як раптом, ніби в одну мить, відкриваєш свого співбесідника як Ти – але потім ця людина знову постає як Він чи як Вона.
Досвід Я-Воно нібито завжди можна включити за бажанням, керувати ним, він завжди доступний. Натомість зустріч Я-Ти дається важко, її ніби дістаєш у подарунок так, як Адам отримав Єву від Бога.