«Не журися про Бога, який тебе покинув!» – лунає заклик людей здорового глузду. Справді, якщо хтось забуває Бога, якщо він дозволяє Богові тліти десь далеко, якщо подібно до Ніцше він вважає, що Бог помер, жахливе втрачає свою бездонність. Тому що людина, якщо вона самотня й покладається лишень на себе, намагається відвернути жахливе.
Ця непомітна, але важлива відмінність позначається у спробі раціонально пояснити нещастя світу: коли запеклий злочинець постає перед земним судом, останній звертає увагу на його нещасливе дитинство, щоб справедливо оцінити міру та причини скоєного ним злочину. Коли юний безумець косить своїх однокласників і вчителів із батьківської автоматичної гвинтівки, а відтак загнаний у кут поліцією зводить рахунки з життям, ретельно вивчають домівку його батьків і науково досліджують вплив відео зі сценами насилля на його свідомість. А родичі жертв отримують допомогу психологів і лікарів із сучасною фаховою підготовкою, які заступили священників, що колись мали допомагати пережити скорботу. Тому що люди потребують бодай якогось пояснення незбагненного. Навіть коли злочинні диктатори розпочинають безумні війни, скоюють масові вбивства, холоднокровно віддаючи накази, що ведуть до вбивства мільйонів, – людям потрібні пояснення, які знаходять у соціальних умовах того часу, а з них виводять мотиви, якими послуговувалися виконавці жахливих злочинів. Тому що коли ми почуваємося закинутими у цей світ без Бога, світ, межі якого визначаються лише природознавчими науками, нам не лишається нічого іншого: жахливе як таке не існує, якщо його причина може бути знайдена і його можна відвернути.
А у випадку стихійних лих, коли хвилі припливу топлять тисячі рибацьких сіл, коли урагани зносять будинки мегаполісів, коли пожежі спалюють цілі місцевості? Тоді лишається тільки втішатися тим, що такі речі трапляються знову і знову, що це сліпий випадок, зачепило це вас самих, чи лише сусіда, чи незнайому жінку з іншого континенту. Крім того, для цих випадків існують адвокати й страхові компанії, які хоч і не вміють утішати, але перетворюють те, що колись було скаргою, зверненою до Бога, на скаргу до суду.
Утім, усі ці відмовки, що виникають, коли жахливе воліють замінити тим, що можна відвернути, врешті-решт демонструють свою слабкість. І гасло нинішніх нащадків афінських сучасників Павла, який пропонує насолоджуватися тим коротким життям, що дароване нам у цьому байдужому до нас Всесвіті, стає у пригоді в кращому разі безтурботним «прекрасним людям», що скаляться, дивлячись на нас, з обгорток глянцевих журналів. «There’s probably no god. Now stop worrying and enjoy your life» («Бога, імовірно, немає. Тож не переймайся й насолоджуйся життя»), – такий слоган можна було прочитати на одному з лондонських автобусів декілька років тому. Рекламу розмістили люди, які з невідомих причин називали себе «brights», тобто «світлі голови». Навряд чи вони здатні переконати матір, що їде в такому автобусі до лікарні, де вмирає її дитина.
Біблія оповідає історію Йова. Він був багатий, здоровий і мав щасливу сім’ю. Несподівано він втратив все своє майно, його діти померли, а сам він був вражений страшною хворобою. Йов не усвідомлює чому. Проте він, попри всі удари долі, зберігає віру в Бога. Він може посваритися з Богом, може вимагати у Бога пояснень, чому йому випав такий гіркий жереб, може впасти у відчай через відсутність відповіді, але він не відмовляється від своєї віри. Це віра у «Я Той, що є», у Бога, якому він лишається близьким. Зрештою, Біблія заспокоює тих, хто читає про долю Йова, повідомляючи, що, після того як Йов розкаявся, позбувшись своїх звинувачень і непокірності, Бог винагороджує його, давши йому вдвічі більше того, що він втратив.
Ця історія з її неймовірно щасливим кінцем, можливо, є першою спробою протистояти жахливому. Але, вперто запитаємо ми, як бути з тим Йовом, страждання якого ніколи не закінчуються, якого доля прирікає на гірку смерть? І ще гостріше запитання: що станеться, коли Йов припинить сперечатися з Богом не тому, що він розуміє Бога, а тому, що він впав у відчай? Тому, що він відчуває себе забутим і покинутим Богом?
Щодо цього також маємо відповідь у Біблії:
Святий Марк, Євангеліє якого, імовірно, є найдавнішим і якнайменше було фальсифіковане пізнішими вставками і прикрашаннями, починає свою оповідь про Спасителя із зустрічі з Богом, коли Ісус відправився на берег Йордану, щоб прийняти там хрещення: «І сталося тими днями, прийшов Ісус з Назарета Галілейського, і від Івана христився в Йордані. І зараз, коли Він виходив із води, то побачив Іван небо розкрите, і Духа, як голуба, що сходив на Нього. І голос із неба почувся: Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Його!» Щонайпізніше після цієї події Ісусом, а також зібраними ним однодумцями рухала віра у скоре пришестя Царства Божого. Він і його учні перетнули країну на шляху до Єрусалима, щоб сповістити наближення Царства Небесного. Пересічний люд був зачарований Ісусовими словами, розповіді про чудесні зцілення і насичення натовпу передавалися з вуст у вуста. Тим страшнішим був несподіваний арешт Ісуса римськими солдатами і звинувачення у підбурюванні до політичного повстання – це аж ніяк не можна було пов’язати з його постаттю. Адже він не хотів мати нічого спільного із земним, приреченим на загибель світом, думаючи лише про наближення Царства Божого. Швидкий судовий процес зі звичайним для бунтівників того часу вироком до смерті на хресті завершив громадську діяльність Христа, що тривала лише декілька місяців.
І коли він, покинутий друзями й учнями, потрапивши до рук байдужих до нього солдатів, змордований плітями, у терновому вінці, з пробитими цвяхами руками й ногами, годинами висів на хресті на виснажливій спеці, все більше задихаючись, його бездонний відчай підривав відчуття, що завжди було з ним, відчуття близькості Бога. У ці останні секунди його болю, що тяглися майже безконечно, він відчув себе покинутим Богом. Бог пішов у недосяжну далину. «Елої, Елої, лама савахтані?» – заволав він. Марк записує ці слова арамейською, щоб підкреслити їх правдивість і достовірність, і додає: «що в перекладі значить: Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»
При цьому Ісус процитував початок 22-го псалма, вказують старанні теологи, намагаючись надати цій безнадії бодай залишок сенсу. Ця відмовка не вражає. Коли євреї, прибиті цвяхами до хрестів, зібравши залишки своєї волі, цитували Біблію, вони проказували «Шма Ісраель», гімн, що має проголошуватися щоденно і починається словами: «Слухай, Ізраїль: Всевишній – Бог наш, Всевишній – єдиний!» Вони почувалися, як Йов, який уже не має ніякої винагороди за свої страждання тут, на землі, але, як і він, продовжували вірити у близькість Бога, все ще, як сказав би Ричард Докінз, залишалися в полоні «ілюзії Бога», в полоні самообману. Не так стоїть справа з Ісусом, що висів на хресті. Якби Бог принаймні був мертвий! Якби Бога принаймні не було! Тоді розіп’ятий міг би повстати проти абсурду! Але Бог пішов від нього в недосяжну далину, і прикований до ганебного стовпа падає самотній у провалля смерті.
«Ти не можеш впасти глибше, як тільки у Божу руку», – намагався знайти втіху автор духовних пісень Арно Пьотч в одній з його «Духовних пісень у нужді» перед лицем абсурду – в його випадку: жаху Другої світової війни. Можливо, він правий. Але коли «Божа рука» розкривається лише у немислимо глибокій далині, таке падіння – чистісінько жахливе…
Не може бути й тіні сумніву в тому, що спочатку жінки навколо Ісуса і потім учні та інші його послідовники пережили приголомшливу зустріч з Богом, коли Спаситель постав перед ним як воскреслий. «Для історика, – пише Карл Шнайдер у «Духовній історії християнської античності», – є лише дві можливості тлумачення повідомлення учнів Ісуса щодо воскресіння: йдеться або про візіонерське переживання, або про вплив міфу про воскреслого бога. А можливо, сталося і те і те». У першому посланні до коринтян Павло наголошує на достовірності й надійності звістки про воскресіння розіп’ятого. Після смерті й поховання Ісуса Павло вважає безсумнівним, «що з’явився Він Кифі, потім Дванадцятьом. А потім з’явився наразі більш як п’ятистам браттям, що більшість із них живе й досі, а дехто й спочили. Потому з’явився Він Якову, опісля усім апостолам. А по всіх Він з’явився й мені, мов якому недородкові»[22]. Цим останнім реченням він натякає на своє переживання на шляху до Дамаска.
Ніхто з коринтян – адресатів послання не поділився переживанням зустрічі з воскреслим Спасителем. Вони могли у це лише вірити. А тільки це важливе для Павла. Не так, як колись для Мойсея, що намагався передати заповіді єврейському народові, який не пережив разом із ним зустріч з Неопалимою Купиною. Для Павла достатньо, щоб ті, кого він навертає у віру, байдуже, юдея чи язичника, поділяли його віру у воскреслого. Воскреслий, якого Павло зустрів на шляху в Дамаск і який, вважав Павло, повернеться в своїй божественній славі і, мабуть, дуже скоро. Він пише у своєму першому посланні до громади у Тессалоніках: «Бо це ми вам кажемо словом Господнім, що ми, хто живе, хто полишений до приходу Господнього, ми не попередимо покійних. Сам бо Господь із наказом при голосі Архангола та при Божій сурмі зійде з неба, і перше воскреснуть умерлі в Христі, потім ми, що живемо й зостались, будемо схоплені разом із ними на хмарах на зустріч Господню на повітрі, і так завсіди будемо з Господом».
Що більше відкладалося повернення воскреслого, то слабшою була надія вірних на безпосередню зустріч з Богом. Шукаючи заміни, вони малювали собі божественне. Спершу внаслідок заборони робити зображення Бога лише через винайдення якостей, які вони приписували Богові: він всемогутній, він всезнаючий, він наймилостивіший, що перед лицем усього жахливого у світі призвело до нерозв’язних внутрішніх суперечностей і, як наслідок, до численних логічних хитрощів. Потім через століття люди наважилися навіть на зображення воскреслого як судді й вседержителя, як владику всього сущого. А відтак навіть на зображення не тільки Христа, Сина, не тільки Святого Духа, символізованого голубом, а й навіть Бога Батька. Це сталося попри всі попередження видатних вчителів церкви від Оригена до Миколи Кузанського, попри проникливі слова містика Майстера Екгарта, що Божество є «безмудрим», є «бездонною основою», «простодушним мовчанням». Але коли потрапляєш до барочної церкви, тебе оточують ідоли, страшніші за тих, що тисячоліття тому заповнювали античні храми. З вірою в Бога все це не має нічого спільного.
Віра в Бога – це віра в «Того, що є». Вона пов’язана з надією, що Бог перебуває поруч, а не десь у далекій далині. Інакше можна було б легко обійтися без віри. Але як виявляє себе ця віра в тих, хто не мав зустрічі з Божеством на кшталт тієї, що пережив Паскаль вночі 23 листопада 1654 року?
«Господи, навчи нас молитися», – зверталися учні до Спасителя. Він же відповів їм сімома проханнями молитви «Отче наш», яка починається зі звернення до Бога як до Батька, що плекає сподівання на близькість Бога. Насправді сім прохань – не банальні бажання, які хотілося б вдовольнити, а парафрази безмежної довіри до Бога. Перші три – освячення імені Божого, пришестя Царства Небесного та виконання Божої волі – спрямовані безпосередньо на Батька, до якого звернена молитва. Останні три – прощення гріхів, захист від спокуси та визволення від лукавого – наголошують на очікуванні, що зрештою має усунути всі перешкоди для зустрічі з Богом. А серединне прохання щодо хліба на кожен день виражає те, наскільки щиро людина, що молиться, усвідомлює – навіть в елементарно земному сенсі – свою залежність від Бога.
Інколи молитва – це прохання про милість, подібно до того як колись підлеглі просили своїх правителів. Інколи ж молитва – це подяка, коли людина думає, що бажання, звернене до Бога, було задоволене. Але всі такі уявлення нагадують забобони, що не відповідають серйозності віри. Єдина істинна молитва – та, що має на меті похвалу Божества.
У разі смерті однокровника побожний єврей у присутності принаймні дев’яти дорослих євреїв читає кадиш на могилі для поминання і молиться Богові:
Нехай возвеличиться й освятиться Його велике ім’я у світі, який Він створив за Своєю волею. Нехай наступить царство Його за вашого життя, у ваші дні і за життя всього дому Ізраїльського, скоро і найближчим часом. Кажіть: Амінь!
Нехай Його велике ім’я буде благословенним навіки і навіки вічні. Нехай буде благословенне, піднесене, нехай уславиться, возвеличиться, укриється славою ім’я Святого. Хвала Йому, вище всякої хвали й співу, всякого звеличення й обіцяної втіхи, що будуть висловлені у світі. Кажіть: Амінь!