Руки, як люди, щоб писати, малювати, створювати зображення,
Тоді б коні богів подібних коням малювали, бики – подібних бикам,
І їхні образи, форми божественних тіл – за власним образом: кожен за своїм[18].
Не боги створили людей за своїм образом, наполягає Ксенофан, а навпаки. Боги є казковими образами, породженнями фантазії, вигадкою людей.
Однак Ксенофан в жодному разі не був атеїстом. Він придумав антитезу світу богів Гомера й Гесіода: «Бог – найбільший серед богів і людей, ні з образом смертних, ні з думкою непорівнянний». Один і єдиний бог Ксенофана присутній в усіх речах. Він не схоплюється чуттями. Він незмінний, нерухомий, без початку і кінця: «Він увесь відчуває, увесь думає, увесь чує».
Можливо, саме цьому своєрідному, безіменному богові Ксенофана жителі Афін на місці, де колись відбувався суд і яке називалося ареопагом, спорудили вівтар. Ареопаг – це невеликий пагорб на північний захід від Акрополя, що спочатку був названий на честь бога війни Ареса і став місцем дії відомої в античності легенди: Афіни колись були вражені чумою. Жителі міста приносили жертви всім відомим їм богам, але чума не відступала. Лише коли критянин Епіменід, надзвичайно мудра людина, зігнав овець на ареопаг як на пасовище і звелів на тому місці, яке вони обрали, звести вівтар і принести на ньому жертву «незнаному богові», чума відступила.
Кожна дитина в Афінах знала цю прадавню, сповнену благочестя історію. Вівтар для «незнаного бога» був центральною темою знаменитої промови апостола Павла, яку він виголосив у Афінах, коли дістався туди під час своїх місіонерських подорожей. «А ті, що Павла відпроваджували, провели його аж до Атен»[19]. Автор Дій описує, як збентежив Павла вигляд численних ідолів, статуй грецьких богів, як він картав афінських юдеїв за те, що вони могли жити в такому середовищі язичницького ідолопоклонства. Жителі Афін, почувши лайливі тиради цього «пустомова», відвели його на ареопаг, де він мав виправдати свій вибух гніву:
«Тоді Павло став посередині ареопагу й промовив: Мужі атенські! Із усього я бачу, що ви дуже побожні». Цією фразою Павло намагається завоювати симпатії своїх слухачів. І з риторичною майстерністю він веде далі: «Бо, проходячи та оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертовник, що на ньому написано: Незнаному Богові. Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам. Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, проживає не в храмах, рукою збудованих, і Він не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім і життя, і дихання, і все».
«Незнаний бог», якому афіняни поставили вівтар, в очах св. Павла – єдиний і унікальний Бог, якого передбачав Ксенофан і зображення якого не можна створювати. Але якщо Ксенофан наближається до цього бога лише розумом й у темних та приблизних словах, задовольняючись висновком про існування бога за допомогою логічного мислення, то Павло після пережитого їм одкровення у Дамаску вірить у Бога, що прийшов у його життя. Адже тоді на шляху в Дамаск «нагло осяяло світло із неба його, та він повалився на землю, і голос почув», голос Бога, що кликав його на ім’я. Відтоді Павло приніс своє життя в жертву своїй вірі і скрізь, навіть в Афінах, проголошував, що його Бог Одкровення – це Бог, що приводить у рух світ. Що наступить Судний день, «коли хоче судити по правді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказ всім, із мертвих Його воскресивши».
«Як почули ж вони про воскресіння мертвих, – уїдливо каже Лука про афінян, – то одні насміхатися стали…» Лише небагатьох Павло зміг переконати; Лука, власне, згадує лише одного чоловіка й одну жінку. Переважна більшість афінян не хотіли нічого знати про Бога, що воскрешає мертвих. Їм зовсім не подобалося, коли бог так рішуче втручається в життя. Можна думати про бога як породження фантазії чи, можливо, як про філософську ідею, якщо повсякденні справи й турботи дозволяють це робити. Але ніяк не більше, будь ласка! Освічені афіняни поводилися так само, як сьогодні реагує більшість людей, що живуть у Європі, коли вони чують проповідь якогось гарячого місіонера, якогось сьогоднішнього Павла на розі вулиці. Хоч би про якого «незнаного Бога» він говорив, йому не знайти відгуку. А якби ж він дійшов до ідеї воскресіння мертвих, для вух більшості слухачів це було майже нестерпною нісенітницею.
Якщо вірити опису св. Луки, більшість афінян мали вельми спокійні стосунки зі своїми богами. Міфи про Зевса і його почет, як вони передані Гомером та Гесіодом, в їхніх очах були поетично викладеними казками, в яких нема нічого, у що можна було б глибоко й всерйоз вірити. Храми були архітектурними, статуї богів – скульптурними, історії про богів – поетичними творами мистецтва, за якими не стояло нічого, крім сили людської фантазії. Маленькі забобони, що набувають форми в мистецтві, слугують згуртованості суспільства. Так само як сьогодні доводиться дотримуватися правил дорожнього руху і рахуватися зі штрафами за їхнє порушення, у Давній Греції та у Римській імперії існували установлення щодо того, які боги були визнані державою, щодо покарань за безбожність, публічного заперечення культу богів. Також до державної релігії належала вимога поважати батька й мати та вшановувати пам’ять померлих предків. Навіть Ксенофан міг би добре ужитися з такими угодами, адже тут не потрібно ніякої внутрішньої згоди, достатньо лишень виконувати пусті ритуали в храмі. Уся справа в загально прийнятому лицемірстві, не більше.
Тому і греки, й римляни не могли збагнути, чому здавна юдеї, а після місіонерської праці Павла та інших апостолів також християни вперто опиралися дотриманню ритуалів поклоніння в храмах, що були простою формальністю. Імовірно, вважали освічені язичники, римляни, юдеї і християни є запеклими диваками, що, як пише Цецилій Наталіс, «братаються на нічних збіговиськах. Це юрба боягузів і злочинців, що мовчать на людях і стають базіками лише по кутах. Вони зневажають храми як домовини, вчиняють гоніння на богів, сміються над жертвами». На противагу до юдеїв, християни в Римській імперії виділялися своєю тривалою місіонерською діяльністю, яка внаслідок відмови від загальноприйнятого культу богів мала призвести до доносів і драконівських покарань з боку держави. З огляду громадян, лояльних до Римської імперії і її богів, мученики, засуджені на смерть під час гонінь на християн, вважалися безбожниками, тими, хто заперечує бога, себто атеїстами.
Іще до того в древніх Афінах одного з її найбільш учених громадян, філософа Сократа, спіткала подібна доля: його звинуватили в безбожництві, запереченні грецьких богів, а також в тому, що він розбещує молодь своїми безбожними вченнями. Сократ, захищаючись на суді, стверджував, що він аж ніяк не є безбожником, але вірить лише в єдиного бога. Цим богом є його даймоніон. Це божество, що навічно вкорінене глибоко в його душі і є внутрішнім голосом, що з ним розмовляє. «Я поважаю вас, мужі афіняни, – каже Сократ у своїй промові перед суддями, – і люблю вас. Але слухатись я буду радше бога, ніж вас». Для суддів даймоніон Сократа був невідомим богом. Більшістю вони визнали філософа винним і присудили до покарання смертю. Однак, мабуть, вони сприйняли навіженого й захопленого своїми ідеями філософа не надто серйозно. Адже перед його стратою за допомогою отруєння болиголовом ворота тюрми були залишені демонстративно відчиненими, що дозволяло Сократові без будь-яких формальностей втекти на свободу. Афінські громадяни вочевидь були неприємно вражені надто суворим вироком відомому всьому місту й, по суті, нешкідливому диваку. Проте Сократ до самого кінця продовжував чути голос свого божества, що заборонило скористатися втечею заради порятунку.
Бог як вищий законодавець – цієї думки дійшов не тільки грецький філософ Сократ, а й Мойсей, рятівник юдейського народу з єгипетського ярма. Зустріч Мойсея з Богом була підготовлена Ехнатоном, ексцентричним фараоном, що радикально покінчив з культом богів, який практикували єгипетські жерці і який був їм дуже вигідним.
На відміну від греків єгиптяни до своїх численних богів ставилися дуже серйозно. Вони відчували себе оточеними богами, які їх захищали. Фараон, правитель з необмеженою владою, сам мав божественне походження. Тільки йому і жерцям було дозволено входити до храму, тоді як народ завжди мав лишатися перед храмом у надії, що фараон разом зі своїми жерцями умилостивить богів.
Жерці знали, що для того аби забезпечити стабільність держави на багато століть, влада фараона має бути обмежена, щоб не допустити свавілля, яке може призвести до хаосу в країні. Тому вони вчили, що навіть над посланим богами у світ фараоном панує остаточний і найвищий закон, який вони називали «Маат». Багатозначне слово, що водночас має на увазі порядок, істину й справедливість. Маат – це божество, перед яким навіть фараон має нести відповідальність. Після його відходу з цього світу, проголошує давня традиція, фараон постає перед судом над мертвими. Серце фараона зважується проти страусового пера, яке Маат носить як прикрасу на своїй голові, і слугує знаком істини й порядку. Лише присуд Маат відчиняє двері до небесної держави перед фараоном, чиї добрі справи мають вирішальне значення при зважуванні перед судом над мертвими.
Фараон Аменхотеп IV збагнув, що могутні жерці використовували релігію на власну користь, аби забезпечити свій надмірний вплив і багатство, що їм, на його думку, зовсім не належало. Але так, певно, думав не один фараон до і після нього. Цього лише мотиву було недостатньо для рішучого перевороту, який він розпочав. Він вочевидь був захоплений сильним містичним досвідом, що пронизало його єство і стало радикальним зламом в історії людства.
У будь-якому разі фараон, який із захватом переживав сонячне світло, цілковито зачарований сонячним диском, сповістив, що існує лише один-єдиний бог, бог сонця Атон. Фараон змінив також власне ім’я з Аменхотеп на Ехнатон. Він заснував присвячене Атонові місто Ахетатон. Він позбавив влади впливову касту жерців, оскільки тільки він і його дружина Нефертіті претендували на привілей – дозволяти сонячному промінню, яке посилає Атон, приносити благословення Єгипту. Він написав гімн Атону, що починається такими словами:
Чудово сяєш ти на небесному горизонті, ти живий Атоне, ти початок життя. Коли ти сходиш на східному небосхилі, ти кожну країну наповнюєш своєю досконалістю. Ти прекрасний, великий, світлий і вивищуєшся над кожною країною, твоє проміння обіймає землі і все, що ти створив. Ти породжуєш Ніл у підземному царстві і виводиш його на поверхню з власного бажання, щоб зберегти життя єгипетського народу, який створив ти, ти володар над усіма, хто працює з ними, ти володар всієї землі, над якою ти піднімаєшся, ти Атон дня, великий для погляду.
Хоча народ підкорився новому культу єдиного бога під час правління Ехнатона, старі боги, проте, не були забуті. Також, попри закриття храмів, переслідування, конфіскацію майна і руйнування зображень старих богів, жерці продовжували діяти таємно і чекали смерті Ехнатона. Після неї настали роки безладу, поки жерці не привели на трон дитину – фараона Тутанхатона, що невдовзі змінив ім’я на Тутанхамон, оскільки єдиного бога Атона, введеного Ехнатоном, він замінив старим богом Амоном, який, як і в давнину, разом із сотнями інших богів населяв єгипетське небо. «Чорний період в історії Єгипту», так відтоді називалося правління Ехнатона. Жерці докладали всіх зусиль, щоб Ехнатон і Нефертіті пішли в забуття. Остаточно їм цього не вдалося досягти. Якщо Мойсей, як стверджує легенда, справді був єгипетським принцом (ім’я «Мойсей» у будь-якому разі не єврейське, а єгипетське), то можна припустити, що про віру Ехнатона в єдиного бога йому було відомо. Біблія повідомляє, що Мойсей дитиною був залишений своєю матір’ю, оскільки єврейським немовлятам чоловічої статі загрожували охоронці фараона. Маленького Мойсея знайшла дочка фараона і найняла єврейку – волею долі біологічну мати дитини – як годувальницю. Пізніше дочка фараона прийняла дитину як сина і дала йому єгипетське ім’я.