Так, справді, Цезар переміг галлів, а не його кухар. Але ж без його кухаря, стверджує Брехт, йому б це не вдалося. Книжки з історії, скаржиться Брехт, не цікавляться кухарем Цезаря, якого потребував він, Цезар як намісник Галлії. Діяння Цезаря пережили століття, тоді як його кухар був забутий відразу.
На прикладі цих двох осіб, Цезаря і його кухаря, ми можемо виділити три характерні ознаки праці. По-перше, це тривкість праці: праця кухаря мала значення доти, доки їжа була подана на стіл. Той робітник, що притяг камінні глиби для будівництва семивратних Фів, виконав більш тривку працю, ба більше, результат його праці цар волів залишити навічно. По-друге, оригінальність виконаної праці: невідомо, чи готував кухар Цезаря власні страви, якими намагався вразити свого господаря, чи ж він – що імовірніше – просто користувався завченими і звичними рецептами, щоб утамовувати голод і спрагу Цезаря. По-третє, наскільки виконана робота виражає індивідуальність її виконавця: кухаря Цезаря, навіть якщо він створював шедеври кулінарного мистецтва, можна було легко замінити кимось іншим, якби він загинув під час битви. Натомість якби у битві при Алезії проти Верцингеторикса Цезар загинув, це змінило б перебіг світової історії.
Ці три характерні ознаки не визначають, утім, цінність праці. Цілком імовірно, що кухар Цезаря, навіть якщо він день по день без будь-якої вигадливості готував страви, був цілком задоволений своєю роботою, отримуючи похвали від свого господаря. Майбутнє, створене Цезарем, – зовсім інше, ніж майбутнє його кухаря. Лише під цим кутом зору праця одного оцінюється як важливіша за працю другого. Віра кухаря Цезаря у майбутнє позбавлена цієї цінності. Бо це майбутнє є лише майбутнім кухаря Цезаря і більше нікого.
Кухар Цезаря бачив своє майбутнє до кінця життя заповненим працею на кухні. Античність не знала такого поняття, як пенсії, того часу, коли після досягнення певного віку раби могли порадіти життю. Це також вважається досягненням сучасного соціального законодавства, хоча тут є й крапля гіркоти. Це можна проілюструвати одним доволі своєрідним і гротескним прикладом.
Як державі вдається (зокрема, у майбутньому) гарантувати виплати за так званою заслуженою пенсією? Коментар такого собі експерта з цієї теми редакція однієї щоденної газети проілюструвала ідилічним фото, на якому четверо літніх людей сидять на лавці, дивлячись з пагорба біля базиліки Maria Plain на силует міста Зальцбурга у м’якому літньому сонячному світлі. Підпис до фото був таким: «Ключове питання сьогоднішньої політики: як можна гарантувати, що колись також молоді люди матимуть таку саму чудесну перспективу своєї старості, як нинішні пенсіонери?»
Маю зізнатися, що особисто я наведену в газеті «чудесну перспективу» сприймаю як пекло: сидіти на лавці, бездіяльно вдивляючись у далину, можливо, поруч з кимось іще, з ким нам нема про що говорити, тому що все вже сказано, занурившись у повсякденну порожнечу і безвихідну нудьгу.
Я з жахом пригадую день літніх людей у Віденській ратуші: мене запросили як доповідача, оскільки я був обраний організатором з невідомих мені причин, щоб поговорити про методи навчання й запам’ятовування. Перед моїм виступом на сцену виходила група з п’яти дам, які намагалися повернути смак до життя іншим присутнім літнім людям за допомогою танцювальної гімнастики. Під найбанальнішу музику вони, здійнявши руки вгору, махали яскравими хустками й удавали себе щасливими. Награний ентузіазм молодої модераторки з того приводу, що у такий спосіб можна зробити осмисленою повсякденність літніх і звільнених з роботи людей, мене доконав.
Оскільки я ще не настільки кволий, щоб зітхати про своє тіло і казати, що це «земні рештки, які ніяково носити», я нічого не хочу знати про показову ідилію, запропоновану газетою, зі втомленим поглядом на Зальцбург або якесь інше місто чи ландшафт. І я радше сховаюсь у найдальшому, найтемнішому закутку, ніж дозволю себе виштовхнути на сцену, аби з дитячим викривлянням зображати з себе Касперля перед охопленою нудьгою і апатією публікою. Ті ж, кому, на відміну від мене, це приносило радість, мабуть, вірять у щось інше, ніж майбутнє. Тому що віру в майбутнє в них відібрали.
Хоча можна також вірити в майбутнє як вільна людина і без опори на працю. Якщо по завершенні роботи людина впевнена, що прийдешні покоління отримають від цього користь. Люди збирають скарби тут, на землі, не для того, щоб їх «нищили міль і ржа» і злодії могли їх відняти, а в очікуванні того, що їх отримають спадкоємці, які – якщо вони також розумітимуть благородство праці – їх примножать. Вільні люди вірять у майбутнє, яке вони формують працею своїх рук і своєї думки, передаючи естафету на шляху до нових берегів своїм нащадкам, дітям і онукам.
Це чудово виражено в Біблії, у блискучому перекладі Бубера і Розенцвейга, а саме, у розповіді про Мойсея, який, вивівши свій народ з Єгипту і передавши їм скрижалі законів, помер у віці ста двадцяти років:
І вийшов Мойсей із моавських степів на гору Нево, на верхів’я Пісґі, що навпроти Єрихону, а Господь дав йому побачити ввесь Край: Ґілеад аж до Дану, і ввесь Нефталим, і край Єфрема та Манасії, і ввесь край Юди аж до Останнього моря, і південь, і рівнину долини Єрихону, пальмового міста аж до Цоару. І сказав Господь до нього: Оце той Край, що Я присягнув Авраамові, Ісакові та Якову, говорячи: Насінню твоєму Я дам його. Я вчинив, що ти бачиш його власними очима, та туди не перейдеш. І впокоївся там Мойсей, Господній раб, у моавському краї на приказ Господа[11].
Перед смертю Мойсей думав про майбутнє свого народу, якого йому не судилося побачити, тому що йому не можна було ступити на обіцяну Богом землю. Ці рядки добре обдумані авторами Святого Письма. Адже якщо те, що обіцяє майбутнє, справдиться, то сама віра в майбутнє втратить своє виправдання.
Безсмертні не знають, що їм робити з вірою в майбутнє, бо вони у їхньому безконечному існуванні байдужі як до майбутнього, так і до минулого. Але ми, смертні, будуємо плани, що виходять за горизонт нашого життя, нехай ми не знаємо, чи здійсняться вони чи ні. Ті майстри, що закладали наріжний камінь для будівництва готичного собору, усвідомлювали, що хіба що учні їхніх учнів, та й то лише будучи старими майстрами, побачать завершення будівництва.
Однак наскільки ціннішим від закладення мертвого каменя для будівництва є змога подарувати живим людям віру в майбутнє. Майстри покладають свої надії на підмайстрів. Учителі покладають свої надії на учнів. Матері й батьки покладають свої надії на дітей. «Ні, Мелані, краще більше ніяких дітей. Це дуже небезпечно», – попереджає Кларк Гейбл у ролі Ретта Батлера в мелодраматичному фільмі «Звіяні вітром» спокійну і турботливу Мелані Гамільтон, втілену Олівією де Гевіленд, яка всупереч порадам лікарів після перших небезпечних для життя пологів знову завагітніла. «У наших дітях ми живемо довше, капітане Батлер, – відповідає вона, – що означає тоді небезпека?» Ця безумовна віра імпонує досвідченому Батлерові: «Я ще не зустрічав жодної такої хороброї людини, яка ти».
У цьому сенсі ми святкуємо Різдво фактично як свято віри в майбутнє. Саме цю віру ми бачимо в очах дітей, що світяться радістю. Це, власне, єдина переконлива підстава, чому ми на Різдво даруємо дітям купи подарунків. Цим самим ми визнаємо те, що ми вбачаємо в них своє майбутнє, на яке не повинна впасти тінь. Символом цього є світло, що іде від немовля Хреста й освітлює темний хлів.
Звісно, ця ідилічна картина щасливого гурту дітей навколо прикрашеної ялинки у великій родині, яку малюють кілька століть поспіль, дещо оманлива. Більша кількість дітей у родини свідчила не про те, що тоді любов до дітей була сильнішою, ніж сьогодні. Для цього були зовсім інші і доволі тривіальні причини. По-перше, велика дитяча смертність. По-друге, погане знання методів контрацепції, які до того ж засуджувались у католицьких країнах. По-третє (і це найважливіше), діти були потрібні. Вони мали допомагати своїм батькам у господарстві або на родинному підприємстві, тільки-но ставали до цього здатними. Кожен мав зробити свій внесок у те, щоб підвести міцний фундамент під віру в майбутнє. Неоплачувана робота дітей допомагала родині зводити кінці з кінцями. І за часів, коли не було ніякого, або майже ніякого, встановленого законом забезпечення за віком, діти були єдиним способом гарантувати свою безбідну старість.
Варто розглядати як певний прогрес те, що ці тривіальні причини втратили актуальність у наших широтах. Проте чи можна вважати за прогрес те, що в наших знов-таки широтах діти означають радше не покращення, а погіршення фінансового становища – насамперед для матері. Утім, це вже інше питання. Зручніше влаштувалися ті, хто займаються своєю кар’єрою і живуть партнерами, маючи подвійний заробіток, але не маючи дітей, як так звані «дінки» (Dual Income No Kids[12]), що потурають своєму егоїзмові, а відтак іще й наполягають на своєму праві на високі пенсії. Єдина втіха, що лишається тим, хто не так зручно влаштувався, полягає в тому, що зрештою «дінкам» відмовлено у вірі в майбутнє.
Ця віра є, власне, причиною того, що в глибині душі багато людей бажають жити з однією дитиною, чи навіть з кількома дітьми. Має бути щось важливіше за потребу максимальної насолоди тут і зараз: бажання самій (самому) чи разом дати життя новій людині і разом з нею формувати майбутнє, щоб його передати їй наприкінці своїх днів. Навіть якщо це обмежує власну свободу, власне задоволення, власні бажання, власні життєві плани. Прив’язаність до «Ти» як знак безумовної віри в майбутнє дарує душі більше ніж просто майбутнє – частку вічності.
Віра у церкву
Extra ecclesiam salus non est. Поза церквою немає спасіння. Ці слова належать св. Кіпріану Карфагенському, єпископу й мученику ІІІ ст. Імовірно, він мав на увазі, що спасіння можливе лише за посередництво церкви, і саме тієї церкви, єпископи якої отримали присвячення від тих єпископів, що можуть простежити своє присвячення до апостолів, учнів Ісуса, і яка в цьому сенсі є «апостольською церквою». Але церковний собор, що відбувся у Флоренції у 1438–1445 роках, витлумачив слова святого дещо інакше, а саме: свята Римська церква «твердо вірить, сповідує і проголошує, що ніхто поза католицькою церквою – ані поганин, ані юдей, ані невірний або той, хто відділився від єдності, – не отримає вічного життя, натомість потрапить у вічне полум’я, уготоване дияволу і янголам його». Бідна душа може сподіватися на спасіння лише тоді, коли той, хто перебуває поза церквою, навернеться й вчасно перед смертю приєднається до церкви. І далі йдеться: «Хоч би скільки людина творила милостиню, навіть пролила кров у ім’я Хреста, вона не може бути врятованою, якщо не перебуває в лоні й в єдності католицької церкви».