В екранізації Лімас розповідає їй про випадок на автостраді, якою він гнав із запаморочливою швидкістю.
«Раптом лише десь з п’ятнадцять метрів переді мною з колони на смугу обгону почав виїжджати невеличкий автомобіль. Я загальмував, включив на повну фари і просигналив. З божою поміччю я проскочив повз нього за якусь мить. Обганяючи, я помітив чотирьох дітей, які весело дивилися назад, і тупувате обличчя їхнього наляканого батька. Лаючись, я рушив далі. Раптом у мене почали тремтіти руки, як у лихоманці, обличчя палало, а серце шалено стукало. Я заїхав на стоянку, виліз із машини і, важко дихаючи, дивився на потік вантажівок, що проносилися повз мене. В уяві я бачив маленьке авто, затиснуте між велетнями, що його стискали і стискали, поки нічого не залишилося, крім дикого завивання автомобільних гудків і синіх спалахів поліцейських ліхтарів, і тіл дітей, вщент розбитих так само, як тіла біженців, убитих на дорозі через дюни».
Комунізм, капіталізм... Зі свого багатого досвіду Лімас знає, що ідеології історії – анонімні монстри, яких можна порівняти з гігантами автостради, між якими долі окремих людей стають подібними хистким авто. Вірити в історію означає відмовитися від себе заради безжальної ідеї, що зазвичай бере до уваги не індивіда і його долю, а лише сукупність багатьох і їхнє імовірне призначення.
Наскільки жорстоко поводиться закон історії з окремою людиною, наївна подруга Алека Лімаса, що вірить в історію, дізнається, коли потрапляє між жорнова таємних служб, темних жерців історії. Разом із Лімасом вона намагається втекти зі Східного Берліна 1960-х років, але все влаштовано так, що під час спроби перелізти через стіну вона гине від пуль поліцейських, тоді як для Лімаса шлях на Захід відчинений. Цинік Ганс-Дітер Мундт, подвійний агент, що в комуністичній Німеччині гарно служить обом сторонам, домовився про це зі східнонімецькою владою.
Проте коли Лімас, який уже майже переліз через стіну, бачить, як Ліз падає, завмерлим поглядом дивлячись на нього, він повертається, потрапляє під світло прожекторів поліцейських, які врешті стріляють у нього. «Падаючи, Лімас бачив, – закінчує свій роман Ле Карре, – як дві великі вантажівки розчавлюють маленьке авто, з вікна якого йому весело махають діти».
Віра у насолоду
«Не хлібом самим живе людина. Трохи згодом потрібно й чогось випити». Вуді Аллен напрочуд точно виражає суть справи. Насамперед базові потреби людини. Вони мають бути задоволені. Треба втамувати голод і спрагу. Бажання їсти й пити слугує, здається на перший погляд, збереженню індивіда. А статевий потяг слугує збереженню виду. Спочатку очікування, потім задоволення – здається, такий порядок запланований природою: сильне прагнення задовольнити ці бажання, що зберігають життя і вид, і приємне відчуття в процесі задоволення.
Проте на ці феномени потреби й задоволення можна поглянути під протилежним кутом зору: йдеться не про якісь плани природи, а про те, що жага й насолода є справжніми стовпами нашого існування. Те, що вони існують скрізь у природі, у тварин і далебі навіть у рослин, нічого в цьому не змінює. Природничі теорії потягів та інстинктів є лише безпорадними спробами об’єктивно подати стан речей. Вони розчаровують своїми непевними поясненнями. Їм не вистачає ні глибини, ні безпосередності, аби схопити суб’єктивний досвід.
Це як з солодкістю меду. Вже за часів Античності люди знали, що мед не солодкий, але більшості людей його смак здається солодким. Він не солодкий, тому що його солодкість не є фактом первинного досвіду, а натомість пов’язана зі структурою наявних у меді молекул і викликаних ними хімічних реакцій на язику. Хворим на жовтуху мед здається гірким. Отже, нормальна солодкість, стверджував Демокрит, є так само мало матеріальною властивістю меду, як і його ненормальна гіркота. Утім, знаючи, що мед стає солодким лише тоді, коли ми його куштуємо, це не псує нам насолоди смаком. Урешті, справа саме в цьому, а не в структурі наявних у меду молекул.
Якби ми мали лише примітивні базові потреби – в світлі, сні, харчуванні, розмноженні, – ми не відрізнялися б від тварин. Людина виявляє себе як людина в тому, що здатна підноситися над архаїчними бажаннями. Що вона не віддається ним безпорадно, але спроможна підкорити їх своїй волі. Вона у різні способи витончує та облагороджує життєві потреби й постійно винаходить нові, що начебто не мають нічого спільного із забезпеченням власного життя або збереженням виду.
Іще в ранніх культурах кам’яного віку з’явилися додаткові потреби: в одязі, в життєвому просторі, у грі та в боротьбі за владу. З перебігом подальшої історії людства потреби ставали все різноманітнішими і витонченішими. Кількість потреб і способів їхнього задоволення, притаманні певній епосі, можна навіть взяти за міру висоти культури, що про них дбає.
Уся сучасна економіка процвітає за рахунок перетворення, збільшення, збагачення, культивування вже наявних потреб і винаходу нових, раніше нечуваних прагнень. Те, що економіка постійно зростає, пояснюється, з-поміж іншого, тим, що людина ніколи не досягає такого рівня задоволення, на якому вона відчуває себе назавжди такою ситою і щасливою, що не має більше ніяких бажань. Цим, як прозорливо підкреслював Карл Маркс, вона відрізняється від тварини, і цим вона штовхає вперед розвиток економіки: тварина знає, коли їй достатньо, – натомість людина постійно хоче більшого й іншого, від свого народження й до останньої миті.
Тому, хто хотів би охопити наочно всю картину людських бажань, варто лише уважно придивитися до строкатого потоку рекламних роликів у електронних СМІ або до великих плакатів на стінах і стовпах для афіш та об’яв. Розмаїття цього спектра практично неозоре. Воно сягає від місцевих харчів, текстилю та товарів до нематеріальних благ у царинах спорту, культури, комунікації та багатьох інших.
Навіть псевдорелігійна віра від цього не вільна: винахідливі спокусники душ відкривають усе нові й нові хитрощі, аби пробудити в людях прагнення до релігійно вкоріненого, осмисленого способу життя, а відтак запропонувати привабливий патентований рецепт. Це починається від блідих, наївних пропозицій простих сект, жалюгідні й набожні представники яких, упродовж годин стоячи у людних місцях, підносять угору збірники проповідей Свідків Єгови. І закінчується психологічно витонченими маніпуляціями досвідчених звабників, що роблять успішний бізнес на обіцянках спасіння.
Не має значення, про що йдеться: про хліб, якого людина потребує, чи про «все те, що виходить із уст Господніх», чи якісь інші прагнення на величезному просторі між цими межами. У контексті цього розділу нас цікавлять не самі об’єкти бажання, а, власне, прагнення досягти мети й почуття благополуччя, що виникає у разі задоволення потреби.
Ми розрізняємо три типи поведінки щодо насолоди. Перший доволі неточно називають гедонізмом. Грецьке слово hēdonē означає задоволення, насолоду, коли йдеться про приємне задоволення чуттєвих бажань. Натомість ми хочемо визначити гедонізм дещо ширше, а саме як віру в насолоду, яка властива нетерплячим людям. Для них насолода – це миттєве, негайне, максимально ефективне отримання задоволення. Їхнє кредо: я хочу неодмінно і просто зараз! Сер Джон Фальстаф, що любив попоїсти й випити, та схиблений на коханні Дон Джованні, який не втрачає жодної нагоди когось звабити, є архетипними зразками гедоніста.
У романі «Гравець» Федір Михайлович Достоєвський описав особливо небезпечний прояв жадання щастя через насолоду: герої його твору впали в невиліковну залежність від гри в рулетку. Олексій, від імені якого ведеться оповідь, описує свою історію пристрасного гравця. Спочатку атмосфера казино у вигаданому Достоєвським курортному містечку Рулетенбург була для нього чужою. Він зайшов туди лише тому, що молода дама, якою він потай захоплювався, попросила його спробувати щастя з її грошима на столі з вбудованим котлом, на якому обертається рулетка:
Я почав з того, що витяг п’ять фрідріхсдорів, тобто п’ятдесят гульденів, поставив їх на парне. Колесо обернулося, і вийшло тринадцять – я програв. З якимсь хворобливим відчуттям, лише щоб якось розв’язатись і піти, я поставив ще п’ять фрідріхсдорів на червону. Вийшла червона. Я поставив усі десять фрідріхсдорів – знову вийшла червона. Я поставив знову все воднораз, знову вийшла червона. Отримавши сорок фрідріхсдорів, я поставив двадцять на дванадцять середніх цифр, не знаючи, що з цього вийде. Мені заплатили втричі. Отже, з десяти фрідріхсдорів у мене з’явилося раптом вісімдесят. Мені стало настільки нестерпно від якогось незвичного й дивного відчуття, що я вирішив піти. Мені здавалося, що я зовсім не так би грав, якби грав для себе. Я, одначе, поставив усі вісімдесят фрідріхсдорів іще раз на парне. Цього разу вийшло чотири; мені відсипали ще вісімдесят фрідріхсдорів, і, вхопивши всю купу в сто шістдесят фрідріхсдорів, я пішов...
Тут було розумно зупинитися. Це перше знайомство з рулеткою викликало в Олексія радше збентеженість, ніж насолоду. Насолоду ж він пізнав, коли в ході цієї пригоди, не бажаючи відмовитися від зростаючого потягу до гри, пережив неймовірну смугу везіння:
Але я, через якусь дивну примху, помітивши, що червона вийшла сім разів зряду, навмисно до неї прив’язався. Я впевнений, що тут наполовину було самолюбство; мені хотілося здивувати глядачів шаленим ризиком, і – о дивне відчуття – я чітко пам’ятаю, що мною раптом справді без будь-якого виклику самолюбства оволоділа страшна жага ризику. Може бути, перейшовши через стільки відчуттів, душа не насичується, а лише роз’ятрюється ними і вимагає ще відчуттів, і все сильніше і сильніше, до остаточної втоми. І, далебі не брешу, якби правила гри дозволяли поставити п’ятдесят тисяч флоринів воднораз, я б їх напевно поставив. Навкруги кричали, що це божевілля, що червона виходить уже чотирнадцятий раз!