При цьому треба особливо зазначити, що Ньютон був глибоко релігійною людиною. Він був таємним прихильником вчення давньоримського теолога Арія, згідно з яким Ісус був подібним Богу, але сам не був Богом. Ньютон таїв від сучасників свої переконання, адже вони суперечили офіційному вченню церкви про Трійцю, про Єдиного Бога в Трьох Особах. Ньютон побоювався втратити свій дворянський титул і високі державні посади, якщо його віра в єдиного й неподільного Бога як Отця й Творця світу стане відомою. Він навіть був упевнений, що в космосі можна помітити дію Творця: так, він установив, що проти п’яти обертів Юпітера навколо Сонця Сатурн здійснює два. Знову і знову обидві планети зближуються одна з одною в одному й тому самому місці неба. Юпітер і Сатурн – дві планети з величезною масою, і, за Ньютоновим законом всесвітнього тяжіння, у цьому місці неба наявний вплив на інші планети, віддалені від Сонця. Сонячній системі загрожує руйнація. Аби запобігти цьому, вважав Ньютон, Творець час від часу особисто втручається в її життя. Він, так би мовити, власноруч рятує хистку рівновагу планетних орбіт.
Наполеону Бонапарту, якого надзвичайно цікавила математика й природничі науки, була відома віра Ньютона в періодичне втручання Бога у рух небесних тіл. Тим більше він був вражений, коли на лекції математика й астронома П’єра-Сімона Лапласа дізнався, що співвідношення періодів обертання Юпітера і Сатурна становить (приблизно) п’ять до двох. Тому насправді місце, де дві гігантські планети зближаються, з часом зміщується в небі. Тому небезпеки тяжіння з одного певного місця немає. «Де ж тоді у вашій системі перебуває Творець?» – запитав Наполеон Лапласа, впевненого у своєму математичному генії. «Сір, я не маю більше потреби в цій гіпотезі», – з гордістю відповів той.
Як колись Левкіпп і Демокрит, Лаплас також тепер тримався думки, що в основі всього, що відбувається в природі, від руху зірок, які ми спостерігаємо за допомогою телескопів, до руху найменших тіл, які можна побачити лише у мікроскоп, навіть живих, лежить закон всесвітнього тяжіння Ньютона, якому підпорядковані всі атоми. Якби Лапласа запитали, що таке природа, він би відповів: природа складається з тривимірного простору, що становить собою сцену космічної п’єси. Природа складається з одновимірного часу, який уможливлює хід цієї п’єси. І природа складається з величезного числа атомів, акторів цієї п’єси. А режисура цієї п’єси підпорядкована законові Ньютона: він описує те, з якою силою кожен атом притягується до кожного іншого і через це прискорює рух у його напрямку. Якщо в певний момент часу зафіксувати, де перебувають атоми у просторі і з якою швидкістю вони рухаються, то закон Ньютона дозволяє розрахувати розташування атомів у будь-який час. Це, за Лапласом, є все, що може запропонувати природа. До цього зводяться геть усі явища, які ми сприймаємо нашими чуттями.
Матеріалістична картина світу Лапласа, згідно з яким природа складається тільки з простору, часу, матерії і математичних законів механіки, у подальшому була доповнена й скоригована. Доповнена тим, що дослідникам природи вдалося все ж таки узгодити з цією картиною світу ті явища, які їй суперечили. А скоригована вона була тим, що дослідникам природи вдалося звести як матерію, так і час та простір до математики. У подальшому ми у загальних рисах це викладемо.
Закон всесвітнього тяжіння Ньютона описує гравітацію. Кулон, Ампер, Ом, Гаусс, Вебер, Орстед, Фарадей та інші додали до неї електрику. Врешті Джеймс Клерк Максвелл у 1865 році показав, що всі електричні, всі магнетичні та всі оптичні природні процеси можна звести до чотирьох математичних рівнянь, що нині разом із рівняннями Ньютона описують усю повноту явищ неживого світу.
Отже, все, що стосується вчення про електрику, акустику й оптику, вмістилось у механіку Ньютона й електрику Максвелла. Крім того, Максвелл і в подальшому Людвіг Больцман показали, що за допомогою математичних законів розрахунку ймовірностей і статистики все вчення про тепло так само може бути включене в механіку Ньютона й електрику Максвелла.
Окрім явищ зміни речовини мертвої матерії, що належали царині хімії, яка на той час рухалась у темряві, а також явищ життя, за якими тодішні біологи вбачали дію vis vitalis, або «життєвої сили», спрямованої на розмноження й збереження виду, рівняння Ньютона і Максвелла, здавалося, охоплювали всю природу. Коли Макс Планк у 1875 році збирався вивчати фізику, його майбутній учитель, фізик і математик Філіпп фон Йоллі, намагався відмовити його від цього не тому, що Планк був нездібним, а навпаки. Він гадав, що Планк не зможе виявити свої таланти у царині фізики, яку Йоллі описував «як високорозвинену, майже повністю розроблену науку… що нині була, так би мовити, увінчана відкриттям енергії і невдовзі набуде свого остаточного стабільного вигляду. Можливо, ще лишається впорядкувати з того чи того погляду якісь пилинки чи бульбашки, але система як ціле є порівняно усталеною, і теоретична фізика помітно наближається до того ступеня завершеності, який уже століттями притаманний геометрії».
Саме Планк у 1900 році «перевірив бульбашку», що виявилася справжнім пузирем. За допомогою коректного математичного опису випромінювання так званого чорного тіла він заснував квантову теорію, тобто математичну теорію матерії, яка дозволяє нам зрозуміти розмаїття матеріального світу. Окрім гравітації та електрики, в атомному і субатомному вимірах з’являються ще два: так звана сильна взаємодія і слабка взаємодія – математичні поняття, що охоплюють за допомогою формул склад субатомних об’єктів. З квантовою теорією хімія, що доти задовольнялася просто описом змін речовини, стала частиною фізики, а отже, й абстрактної математики. Усі зміни речовини, навіть пов’язані з живою матерією, охоплюються математичними рівняннями. Отож не може йтися про якусь vis vitalis. Радше відомо, що такі явища, як селекція і мутація, описані колись Дарвіном і його колегами, можуть бути зведені до атомних процесів у великих органічних молекулах і, зрештою, до квантової теорії, а отже, до абстрактної математичної теорії.
Але не тільки матерія та сили, які на неї діють, а саме простір і час, що становлять сцену п’єси природи й уможливлюють її хід, були включені до цього дійства, починаючи щонайпізніше з теорії відносності Айнштайна. Також вони є змінними у математиці природи. Отож здається, що «математика природи» – тепер озброєна рівняннями і формулами, більш абстрактними і загальними, ніж рівняння Ньютона і Максвелла, – не просто моделює природу, а й є тотожною природі.
Що таке природа? Вона складається з атомів і пустоти, як наполягали Левкіпп і Демокрит. Вона реалізується у просторі, часі і матерії, згідно з математичним законом Ньютона, стверджував Лаплас. Вона є не що інше, як математика, стверджують сучасні дослідники, як-от Стівен Вольфрам або Макс Тегмарк. Але ж математика категорія абстрактна, а простір, час і матерія – конкретні. Як це поєднується?
Проникливий астрофізик сер Артур Стенлі Еддінгтон усвідомлював двоїстість цього поняття природи. З одного боку, ми відчуваємо, що явища природи є безпосередньо даними. З другого боку, через усе детальніший аналіз цих явищ природа губиться, перетворюючись на абстрактну конструкцію. Еддінгтон пояснював цю приголомшливу двоїстість за допомогою банального «природного» об’єкта, а саме свого письмового столу. Спочатку він описує його так, як ми його безпосередньо сприймаємо: «Він довгастий; відносно незмінний; має колір; насамперед він матеріальний». Але як фізик він бачить письмовий стіл іншими очима: «Він не належить до світу, про який ішлося перед тим». Про другий, «науковий», письмовий стіл, що складається з атомів, Еддінгтон говорить: «Мій науковий стіл майже пустий. У цій пустоті розкидані численні електричні заряди, які з великою швидкістю носяться навкруги». Еддінгтон використовує застарілі уявлення вже не актуальної атомної теорії. Сьогодні ж квантова теорія вчить, що згадувані Еддінгтоном електричні заряди у вельми своєрідний спосіб «розмазані», характеризуючись невизначеним місцем і невизначеною швидкістю; лише складний математичний формалізм дозволяє їх коректно зрозуміти. Еддінгтон із подивом відзначає:
Годі й казати, що сучасна фізика шляхом ретельної перевірки і безжальної логіки переконала мене в тому, що мій другий, науковий, стіл є єдиним, що справді існує тут – де б це «тут» не перебувало. З іншого боку, зайве казати, що сучасна фізика ніколи не витіснить мій перший стіл, що стоїть перед моїми очима і який я можу помацати руками.
Який з двох письмових столів Еддінгтона «справжній», даний природою: перший, чуттєвий, чи другий, науковий? Або ж (і це є водночас найдивніше і найглибше розв’язання парадокса двох письмових столів Еддінгтона) жоден з двох письмових столів не є «справжнім», тобто даним природою. Адже без сера Артура Стенлі Еддінгтона немає ніякої природи…
Захід сонця в Паннонській рівнині, північне сяєво в Скандинавії, гра барв у крилах метелика, приємні запахи ароматичних сполук, турбота лебедів про своїх пташенят, що тільки-но з’явилися на світ, яких вони навіть беруть на спину під час своїх польотів, – той, хто не тільки дивується тому чи тому з цих явищ природи, а й вважає, що торкається завдяки ним глибин буття, твердо вірить, що перший, даний чуттям, письмовий стіл і є справжній письмовий стіл Еддінгтона. Але також є той, хто вірить у незалежне від власного існування математики в абстрактному платонівському світі і вважає другий, науковий, письмовий стіл справжнім письмовим столом Еддінгтона, так само як і перший, про кого йшлося, поділяє з Альбертом Айнштайном віру, яку останній назвав «космічною релігійністю». Перед лицем гігантської п’єси природи, в якій індивід здійснює свій швидкоплинний вихід як незначний, непомітний, жалюгідний статист, перед лицем приголомшливих природних подій від Великого вибуху, спалахів зірок і чорних дір до тріпотіння метелика й біохімічних реакцій, які лежать в основі життя, людина може лише заклякнути від здивування: «Індивід, – каже Айнштайн, – відчуває мізерність людських бажань та цілей і велич та чудесний порядок, що відкривається в природі та світі думки. Він відчуває індивідуальне буття як своєрідний полон і прагне пережити ціле сущого як єдиного і сповненого сенсу». Віра в природу змушує, з одного боку, здригнутися у благоговінні перед гігантськими силами Всесвіту, проте з другого – водночас заспокоює, оскільки ці сили не зачіпають індивідуального буття. Мораль спирається на умовність. Вільний дух легко це ігнорує. Не випадково «космічно релігійний» Айнштайн інколи поводився напрочуд непорядно й нечутливо зі своїми близькими.
Під кутом зору індивіда, що вірить у природу, його моральна пустота легко виправдовується: все, що здається важливим в його бутті, те цінне, на що він орієнтується, те ненависне, що він зневажає, його любов і страждання, – усе це нівелюється перед сліпою до цього природою і стає геть незначущим. Усі його почуття, всі його прагнення є насправді не що інше, як примха, і не відрізняються від посіпувань парамеції. Це варто усвідомлювати кожному, хто, образно кажучи, сподівається знайти «свого Бога» в природі.
Одначе віра в природу виходить з однієї неодмінної передумови, а саме що існує незалежний від вірної людини зовнішній світ, що він існував до її народження й існуватиме після смерті. Тільки він і існує насправді. Наявність зовнішнього світу, існування природи без мене виглядає настільки очевидним, що, здається, просто-таки божевілля ставити це під сумнів. Проте Нільс Бор висновував зі «своєї» квантової механіки, що події «природи» наявні лише тоді, коли вони спостерігаються і вимірюються. Айнштайн, пророк віри в природу, вважав цей погляд свого друга Бора чудернацьким. Коли Абрахам Пайс, учень Бора, представився Айнштайнові у Прінстоні, той замість привітання поставив йому дивне запитання: «Як ви гадаєте, пане Пайс, чи існує Місяць, коли ми його не бачимо?» Спантеличений Пайс, імовірно, не знав, що Айнштайн цією загадкою натякав на англійського сучасника Ньютона, філософа і теолога Джорджа Берклі, який всерйоз стверджував, що незалежний від сприйняття зовнішній світ не існує. Не тому, що Місяць існує, ми можемо його спостерігати, а навпаки: Місяць існує лише тому, що його сприймають. Esse est percipi, – говорить аксіома Берклі: бути означає бути сприйнятим.
Найліпше, мабуть, можна зрозуміти погляди Берклі, якщо подивитися на добре видимі сузір’я. Справді, коли ми на Землі дивимося на зірки, вони здаються геть хаотично розсіяними небесним склепінням. Але всі, хто милується зоряним небом, одразу розрізняють сузір’я: Велику і Малу Ведмедицю, Оріон, W Кассіопеї, сузір’я зодіаку. Але ж ці сузір’я є, тому що ми їх бачимо. На жах Айнштайна, подібним чином можна трактувати і наявність усієї природи: природа існує лише тому, що її сприймають.
Без мого існування немає явища, що сприймається чуттями. Має існувати людина, наділена чуттями, сер Артур Стенлі Еддінгтон, для того щоб Еддінгтон міг взятися руками за стіл. Без мого існування немає математики. Уявлення про те, що математика існує лише в абстрактному платонівському світі, незалежно від того, хто нею займається, абсурдне. Числа є винаходом людини. Вони існують лише в думці. Отже, має існувати кваліфікований математик сер Артур Стенлі Еддінгтон, для того щоб Еддінгтон міг розуміти свій письмовий стіл як квантово-механічний об’єкт.
Без мого існування немає зовнішнього світу.
Якщо мати це на думці, віра в природу втрачає будь-яку опору.