Той, хто вірить у природу, відповідно прагне жити з нею в гармонії. Для цього потрібно відкритися назустріч природі, чути, якого ставлення до себе вона потребує. Перша і найнагальніша звістка, яку більшість сприймає від матері-природи, каже, що людина має турбуватися про здоров’я, тілесне благополуччя, фізичні можливості.
Манфред Люц, теолог, лікар, автор книжок і директор лікарні Алексіанер для психічно хворих у Кельні, дивиться з іронією на маніакальне прагнення людей, що опікуються своїм здоров’ям, зберігати фізичне благополуччя за будь-яких обставин: «Для багатьох сьогодні здоров’я становить найвище благо, і навіть деякі слабодухі християни вважають, що завдяки слідуванню цьому тренду можна наблизитися до Бога. Панівна релігія здоров’я вшановує своїх жерців на міських марафонах. Студії фітнесу – ось її каплиці, а захоплення різними дієтами – її покаянні вправи». Люц виразно описує, яке насильство чинять над собою ті, хто відчайдушно женеться за здоров’ям.
ВООЗ якось визначила, що здоров’я – це повне фізичне, душевне та соціальне благополуччя. Фактично, згідно з цим нині переглянутим визначенням, нікого не можна назвати здоровим. Я радше ладен погодитися з Ніцше, який якось сказав, що здоров’я – це та міра хвороби, яка ще дозволяє мені займатися моїми основними справами. Сьогодні, однак, панує геть утопічне поняття здоров’я, що має на увазі постійне благополуччя. Широко обговорювана хвиля вигоряння пов’язана з тим, що, на думку більшості, ви завжди маєте бути врівноважені, перебувати в гарному гуморі, завжди добре спати й користуватися великим попитом. І оскільки ніхто відкрито не говорить про такі речі, кожен вважає, що він, мабуть, єдиний, у кого це не працює.
Давні греки раз на чотири роки влаштовували свято здорового, сильного тіла у вигляді священних ігор на стадіоні в Олімпії на північному заході Пелопоннеського півострова. Спортивні змагання обставлялися храмовими ритуалами на честь батька богів Зевса. Але це служило (що розумів кожний грек) лише прикрасою, рамкою для справжнього свята – свята людського тіла, наділеного гарною від природи будовою. Навіть на сучасних Олімпійських іграх можна почути патетичні слова про єднання народів, про мир між націями, який має панувати під час Ігор, майорять прапори, співають гімни, відбувається урочиста церемонія запалювання олімпійського вогню. Але й сьогодні, як і колись, ідеться про вшанування тих, хто від природи наділений привілеєм і розкриває свій талант завдяки невтомним тренуванням.
Слабким, хворим, скаліченим немає місця у цій картині світу. Справді, давні римляни у цьому відношенні були вражаюче послідовними у своїй жорстокості: коли дружина господаря дому народжувала на світ дитину, батько насамперед намагався зрозуміти, чи є дитина здоровою та сильною. Пересвідчившись, що це так, він піднімав народжене немовля вгору, щоб продемонструвати його присутнім і символічно місту Риму, і дитина вважалася прийнятою як член сім’ї. Проте якщо батько залишав дитину лежати, раби виривали її у матері, виносили з дому і викидали буквально як сміття. Її навіть не ховали.
Нині панує одностайна думка, що такі дії є святотатством. Але ще зовсім недавно, у 1924 році, лікар і соціальний реформатор Юліус Тандлер писав: «Зрештою, які витрати мають нести держави через позбавлені будь-якої цінності життя, легко зрозуміти, наприклад, з того факту, що 30 тисяч повних ідіотів коштують німецькій державі два мільярди марок. Знання таких цифр надає проблемі знищення позбавлених цінності життів актуальності й значущості. Звичайно, існують етичні, гуманістичні, або хибні гуманістичні, аргументи проти такого підходу, але, врешті-решт, ідея, згідно з якою позбавленим цінності життям треба жертвувати задля підтримання того, що варте життя, все більше й більше проникає в свідомість народу». Тож Тандлер не надто й далеко відійшов від дії голови сім’ї часів римської Античності.
На жаль, віра в природу не допомагає відповісти на запитання, коли варто стати на захист іще безпомічної людської істоти, яка ще не стоїть на ногах, щойно народженої, ба навіть іще не народженої. Відколи істота стає людиною? З моменту, коли чоловіча сперма проникає в яйцеклітину жінки? З третього місяця вагітності? З моменту одушевлення, який, згідно з Томою Аквінським, відбувається у хлопчиків на 40-й, у дівчат на 90-й день після зачаття? Після початку пологів? Після перерізування пуповини? Немає ніяких переконливих доказів, які б дозволили чітко відповісти на це запитання з огляду на природне право. Ніхто не може вивести з віри в природу, як заперечити Пітерові Зингеру, який виступає за вбивство – звісно, вільне від болю – інваліда, настільки обділеного природою, що життя для нього в очах інших є тягарем, а для широкого загалу – надміру великим тягарем.
Те, що немічні, слабкі, хворі, спотворені, скалічені, навіть ті, хто стоїть на порозі смерті, мають бути захищені, ба більше, мають отримати особливу допомогу, знаходить обґрунтування з іншого джерела, ніж віра в природу. «Він очеретини надломленої не доломить і ґнота тліючого не погасить», – читаємо ми у пророка Ісаї. Але ми цього не знайдемо у «Книзі природи».
Ми можемо ревно відвідувати студії фітнесу і тренувати наше тіло, ми можемо старанно слідувати порадам лікарів, аби уникнути хвороб чи принаймні успішно з ними боротися, ми можемо бути обережними з їжею та напоями, вести здоровий спосіб життя, обіймати дерева, але раніше чи пізніше ми всі стаємо кволими, слабкими, хворими, нежиттєздатними – всі ми зрештою піддані смерті. Яка втіха залишається тому, хто вірить у матінку-природу, перед лицем цієї неминучої долі? Хіба та, що після смерті його прийме в свої обійми природа. У своєму земному бутті він був лише епізодом у неперервному круговороті смерті й становлення, в який він покірно впадає у час своєї смерті. Якби ж він сумнівався в природі, він був би в очах тих, хто неї вірить, «лише похмурим гостем на темній землі».
У цей круговорот втягнуто не тільки окрему людину. У нього втягнутий весь людський рід, що лише декілька тисячоліть тому виповз із печер кам’яного віку і якому теж не судилося існувати вічно. У нього втягнуте все живе у воді, на землі й у повітрі, існування чого залежить від сприятливого клімату на Землі, який постійно змінюється. У нього вже п’ять мільярдів років втягнута система планет, що складається з Сонця і небесних тіл, які обертаються навколо нього, від гігантів Юпітера і Сатурна, і до менших планет, як-от Венера, Земля, Марс і врешті планетоїдів, місяців і часточок пилу Хмари Оорта. Через іще п’ять мільярдів років Сонце в останні фази свого життєвого циклу перетвориться на «красного гіганта» і стане настільки великим, що поглине орбіти Меркурія і Венери, найближчих до нього планет, й опалить Землю. Після цього Сонце скине свою порожню від горючого матеріалу оболонку, яка пронесеться Сонячною системою, захоплюючи решту планет. Позаду лишиться зморщене Сонце, що перетворилося на «білого карлика».
Одначе на просторах Всесвіту оболонки, скинуті вигорілими зорями, ущільнюються і утворюють величезні сферичні об’єкти, що знову починають сяяти: з’являються нові сонця, почасти знову оточені новими планетами, на яких може повторитися гра появи життя і навіть народження розумної істоти, що в далекому майбутньому так само, як ми сьогодні, з подивом споглядатиме зоряне небо.
Першим пророком природи, що вічно панує на величезних просторах Всесвіту, був Джордано Бруно, колишній домініканський монах, якого вже через декілька років після його присвяти в священники у 1572 році підозрювали в єресі. Він вийшов із Ордену й вирішив здійснити подорож без певного плану, яка повела його від Неаполя й Рима через Турин, Венецію та Падую до Женеви, Тулузи, Парижа, Оксфорда, Марбурга, Віттенберга, Праги, Гельмштедта, Франкфурта, Цюриха і врешті знову привела до Італії, до Падуї та Венеції.
Думка Бруно була так само невгамовною, як і його подорож Європою. Вона ґрунтувалася не на точних спостереженнях і складних експериментах, а на нестримних спекуляціях і шалених мріях. Бруно має завдячувати своїй екзальтованій і нестримній натурі, беззастережному наполяганню на власній правоті разом із безжальною насмішкуватістю, схильністю до ворожості тим, що він відштовхнув усіх прихильних до нього попервах покровителів. А вже церква проголосила Бруно ворогом, тому що він рішуче виступив проти вчення про Ісуса як сина Бога і Страшний суд. Коли він під час свого останнього перебування у Венеції як вільна людина розчарував свого господаря, який сподівався, що Бруно познайомить його з магічними мистецтвами, останній видав Бруно інквізиції. Після процесу, що тривав сім років, Бруно був спалений на вогнищі 17 лютого 1600 року на Кампо-деї-Фйорі у Римі.
Хоч би якою умоглядною була філософія Бруно, в одному зі своїх висновків він висловив думку, яка була дороговказною: Бруно був ревним прихильником теорії Миколая Коперника, за якою не Сонце обертається навколо Землі, а Земля – навколо Сонця. На противагу до цього наведений серед інших також видатним астрономом Тихо Браге аргумент полягав у такому: якби Земля на величезній відстані оберталася навколо Сонця, то з Землі зірки, прикріплені на небесному склепінні, з положення, в якому Земля перебуває на початку літа, 21 червня, можна було б бачити під іншим кутом, ніж із положення, в якому Земля перебуває на початку зими, 21 грудня. Утім, таке коливання упродовж року не зафіксовано. Вони є фіксованими точками на небесному глобусі і тому називаються нерухомими зірками.
Бруно зрозумів, що спростування цього заперечення коперниканського світоустрою може полягати лише в тому, щоб розбити небесний глобус: він просто не існує. Насправді, стверджує Бруно, зірки є настільки віддаленими від нас у глибинах невимірно великого Всесвіту, що ми не можемо бачити їхнє коливання упродовж річного циклу. Наскільки Бруно був тут правий, підтвердилося вже через значний час після його смерті. Лише створення великих астрономічних телескопів дозволило кенігсберзькому астрономові Фрідріху Вільгельму Бесселю врешті виміряти коливання нерухомих зірок упродовж року. Діапазон коливань, зареєстрований Бесселем, становить лише одну тисячну діаметра повного місяця. Відкриття Бесселя був приголомшливим. 19 жовтня 1838 року він написав своєму берлінському колезі Ольберсу, що виміряна ним відстань від зірки 61 Лебедя в сузір’ї Лебедя становить майже сто трильйонів кілометрів, «яку світло проходить за 10,3 року». Щоб пройти відстань від Сонця до Землі, світло потребує лише 8 хвилин, а від Місяця світ доходить до Земля лише за півтори секунди. Це просте повідомлення Бесселя остаточно зруйнувало кришталеву сферу Всесвіту, на якій мали розташовуватися фіксовані зірки. І воно розкрило небо у неосяжні простори.
При цьому йдеться про 61 Лебедя, про одну з тих небагатьох зірок, що спостерігаються неподалік від нашої Сонячної системи. Більшість зірок Чумацького шляху розташована в багато тисяч разів далі. Але й сам Чумацький шлях є лише однією з незліченних «спіральних туманностей», зоряних систем, що містять мільярди зірок, серед яких наше Сонце – лише один екземпляр доволі середньої яскравості. Поруч із Чумацьким шляхом розташована туманність Андромеди, спіральна галактика приблизно такого ж розміру, що й сам Чумацький шлях. У ясні ночі з темного місця цю спіральну туманність можна побачити у сузір’ї Андромеди неозброєним оком. За часів Бруно астрономи й гадки не мали, з якої неймовірної далечини доходить це світло до їхніх очей. Туманність Андромеди настільки далека, що її світло потребує два мільйони років, щоб досягти наших очей. Порівняно з цим відстань від Землі до 61 Лебедя практично мізерна…
Хоча Бруно не мав уявлення про справжні співвідношення розмірів у космосі, однак він був переконаний у тому, що світовий простір безконечно великий, що він існує споконвіку й ніколи не зникне, що він містить нескінченну кількість сонць, з яких ми сприймаємо лише наше власне Сонце, що утримує біля себе Землю, зігріває її і дає життя, тоді як усі решта настільки від нас віддалені, що ми бачимо їх лише у безхмарні ночі як слабко мерехтливі зірки. Але не тільки на Землі в нашій Сонячній системі – скрізь у безконечно багатьох місцях Всесвіту панує життя. Світ як ціле сповнений життя. Оскільки Універсум є безмежно великим, для Бога не лишається місця поза ним. Власне, немає ніякого «поза ним». Оскільки ж Універсум існує вічно, то для Бога не лишається ніякого «перед» – перед тим, як він його створив, – і ніякого «після» – після того, які він його знищить. Тож, за Бруно, Бог не може бути поза простором і часом. Бог, як і життя, вплетений у Все. Будь-яке місце, будь-яка мить пронизані ним. Ніякого іншого Бога, окрім матінки-природи немає. Природа і Бог єдині.
Але в чому ж полягає сутність природи, яка, за Бруно, охоплює безмежний простір і вічність? У що вірить той, хто наполягає на тому, що вірить у природу? Досі йшлося лише про явища, які створені природою і дані нашим чуттям. Досі прихований за цими явищами порядок позначався лише натяками, лише, так би мовити, через подив. Проте дослідницький дух людини від подиву переходить до пізнання, від гадки – до ясності. Чому природа так «упорядкована за мірою, числом і вагою», як про це сказано у Книзі Мудрості?
Уже Демокрит і Левкіпп дали на ці запитання відому тверезу відповідь: існують лише атоми і пустота. З них і не з чого іншого складається природа. Ці прозаїчні слова на довгий час були витіснені поетичним образом божественного творця світу, але на початку ХІХ століття вони знову проторували собі дорогу. Привід для цього, не маючи такого наміру, дав сер Ісаак Ньютон, найвизначніший дослідник природи свого часу і засновник теоретичної фізики.
До Ньютона майже всі були переконані, що рухомі зірки на небі – Сонце, Місяць і видимі неозброєним оком планети Меркурій, Венера, Марс, Юпітер і Сатурн – посуваються божими янголами через удари їхніх крил по небесному склепінню. Ця прекрасна, поетична картина зникла, після того як у 1666 році на голову молодого Ньютона впало яблуко: сила, з якою прискорюються зірки, вчить Ньютон, походить від прозаїчного математичного закону, в якому вплив мають лише маси небесних тіл і відстань між ними. Цей закон чинний для всіх тіл – для яблука так само, як і для планет. Навіть поява комет, що колись сприймалась як знамення Бога і передвістя нової епохи, за Ньютоном, пов’язана з цією формулою, що позбавляє її німба.