Проте коли воно справді сталося, коли я стояв на оглядовому майданчику високо над містом і на власні очі бачив це явище, то, звісно, сталося щось зовсім інше, про що я не думав ні уві сні, ні наяву, про що ніхто не думає, хто не бачив чуда. Ніколи-ніколи за все моє життя я не відчував такого потрясіння, благоговіння й піднесеності, як у ці дві хвилини.
Ще більше потрясіння мали відчувати жителі Вавилону, коли раптом серед ясного дня вони побачили, як чорний диск наповзає на сонце, просто-таки пожирає його, відбирає в нього його силу світла та занурює все навкруги у сутінки. Звірі починають непокоїтися, і в їхніх криках відчутний страх, квіти схиляються так, ніби насувається вечір – на мить усіх охоплює страх, що сонце згасло назавжди.
А тепер уявімо собі, що вавилонський жрець напередодні попередив людей: наступного дня сонце закриє тінь. Йому загрожує дракон, що хоче його поглинути. Але ми, жерці Вавилону, стверджує вісник, упросили богів, і ті вирішили, що дракон звільнить сонце. Коли жителі Вавилону переконаються, що все станеться так, як передрікав провісник, вони вже не сумніватимуться, що жерці справді мають змогу розмовляти з богами, що мешкають на небі. Упродовж віків ця віра спиралася на нерушиму скалу і цим самим забезпечувала вигідне положення класу жерців, що неймовірно збагачувався за рахунок жертовних дарів народу.
Ми не знаємо, як Фалесові вдалося дізнатися від вавилонських жерців таємницю їхніх розрахунків, за допомогою яких вони вміли передбачати сонячні затемнення. Але ми знаємо, що Фалес передрік сонячне затемнення, що сталося 28 травня 585 р. до н. е., і відтоді стало зрозуміло, що легенда про дракона, який загрожує поглинути сонце, суцільна брехня. Сонячні затемнення є такими самими природними явищами, як і схід і захід сонця на початку й наприкінці дня; як зміна фаз місяця, що має своєю причиною просто зміну освітлення місяця сонцем для спостерігача; як, зрештою, і всі інші природні явища.
Одначе безліч людей не хоче відмовлятися від уявлення про божественного творця і хранителя світу, що втілює природу. Вони вірять у те, що з цим деміургом можна розмовляти як з живою особою. Вони звертаються до нього з молитвою в надії, що він їх почує і оберне на їхню користь природний перебіг подій. Вони присвячують йому меморіальні написи і приносять дарунки на знак подяки, коли вважають, що деміург був до них прихильний. Проте це не має нічого спільного з вірою у бога, а є лише персоніфікацією природи. Адже поняття деміурга, або творця, або поетичний вираз «земля-матінка» чи «природа-матінка» символічно описують саму природу. Вона мислиться при цьому як першопричина буття. З неї народжується творіння, у ній воно вкорінене, і рано чи пізно вона прийме його в себе після смерті.
Римляни після зникнення місяця і до появи молодика зверталися до неба, вигукуючи: «Кало! Кало! Кало!»[3] Так вони закликали місяць, що дарує м’яке світло в ночі, повернутися. Дні, коли лунав цей заклик до матері-природи, римляни називали «календами», одним із рідкісних латинських слів з літерою К, що свідчить про його найдавніше походження й безперечну традицію. Наше слово «календар» походить від цього заклику. І той факт, що упродовж трьох ночей, коли на початку нового місяця панує чорна темрява, поки рано ввечері засвітиться тоненький молодик, міг бути причиною святої трійці днів, коли пророк Йона перебував у череві великої риби і коли розіп’ятий спаситель перебував у могилі.
У світі, захопленому технікою, ми забуваємо про те, наскільки інтенсивно у давні часи люди – насамперед ті, що жили на селі – відчували свою залежність від природи. Чи мали вони вдосталь харчів завдяки полям і тваринам, достатньо чи замало міхів, шкіри й вовни для ткацтва, досхочу чи обмаль деревини для столярства й будівництва, – усе це залежало від того, чи поводиться природа відповідно до пори року. Французький республіканський календар розкриває цей порядок за допомогою назв місяців, що мають поетичне звучання: осінні місяці вандем’єр, брюмер і фрімер нагадують своїми назвами про збір винограду, туман та ранкові приморозки; зимові місяці нівоз, плювіоз і вантоз – про сніг, дощ і вітер; весняні місяці жерміналь, флореаль і преріаль – про паростки, квіти й луки; зрештою, літні місяці месидор, термідор і фрюктидор – про жнива, спеку й плоди, що приносить земля. Коли селяни благають про відвернення негоди й граду, про дощ у засуху або сонце під час повені, то вони спрямовують свої прохання не до чужого їм Бога з Біблії, попри всі зусилля проповідників, а до землі-матері з надією, що вона все знову влаштує так, як має бути в природі.
Адже все «впорядковано за мірою, числом і вагою»[4], що, на думку багатьох, очевидно не тільки з погляду на усіяне зірками небо, а й тут, на Землі. Кристал, що виростає з розчину або через його охолодження, або через випаровування розчинного засобу, імовірно, підкоряється певній схемі упорядкування, що породжує напрочуд гладкі поверхні з абсолютно рівними краями. Цей порядок вдалося глибше зрозуміти після винайдення лупи та мікроскопа. Кристали сніжинок вражають своїми розмаїттям і симетрією. Це просто загадка, як окремі молекули, що сходяться з різних боків і утворюють сніжний кристал, «знають», яким чином вони мають стикуватися з краєм кристала так, щоб при цьому зберегти прекрасну й майже довершену симетрію кристала, що формується.
Іще сильніше відчуває наївний споглядач панування природи в царині живого. Адже в його очах саме природа-мати надає організмові силу і життєздатність загоювати рани після пошкоджень і відновлювати первинний стан тіла. Здається, що природа прагне створювати життя, що виявляється у таких феноменах: клітини, з яких складається все що живе; обмін речовин; розвиток живого через харчування, зростання й формування все складнішої структури; здатність живого утверджувати себе як структуроване ціле, попри зовнішні перешкоди; часові межі індивідуального існування, що виражаються поняттями народження й смерті; зрештою, здатність до відтворення й передачі специфічної конституції нащадкам. Усі ці явища дозволяють відчути глибоку прірву, що відділяє живе від неживого. Якщо мертва матерія інертна, то живе виявляє себе як джерело активності й спонтанності, і це то відчутніше, що глибше ми занурюємось у таємниці світу рослин і тварин, включаючи людей.
Той, хто вірить у природу, прагне жити з нею в гармонії. Тому віддавна підозріливо ставилися до пов’язаних з природою винаходів інженерів, що прискорювали чи гальмували природний хід речей, ба навіть спрямовували його в іншому напрямі. Ще Архімед стикнувся з цією недовірою в очах єгипетських фелахів, коли демонстрував їм винайдений ним водяний гвинт: завдяки обертанню колеса на верхньому кінці косо встановленого циліндру, нижній кінець якого занурений у Ніл, людина може за допомогою цього пристрою подавати воду Нілу вгору й у такий спосіб орошати поля. Архімеду не потрібно було обертати колесо власноруч: він з’єднав його за допомогою ременя з колесом млина, що приводилось у рух течією Нілу. Отже, Ніл наче сам подавав воду вверх.
В очах селян це був неприродний пристрій. Адже з чотирьох елементів, з яких за давньою традицією складається земна сфера: землі, води, повітря та вогню, за їхніми уявленнями, лише повітря та вогонь могли підніматися вгору, натомість вода й земля за природою завжди опускаються вниз. Лише велика потреба у винаході Архімеда після довгих вагань перемогла їхній скепсис. Врешті вони вирішили, що замість того, щоб носити важкі відра, краще постачати воду Нілу на поля за допомогою обертання Архімедового колеса.
Уже за часів Античності Архімед з його талантом винахідника міг ініціювати індустріальну революцію. Він уже знав потрібні для цього закони фізики, насамперед статики й механіки. Античність взагалі мала глибокі знання щодо законів природи: наприклад, єгиптяни вміли за допомогою тиску пари автоматично відчиняти двері, а слово «електрон» грецького походження і означає бурштин; парфянам іще за часів Архімеда були відомі електричні акумулятори. Одначе консервативна позиція його співвітчизників не дозволяла Архімедові чи його колегам навіть мріяти про те, щоб застосувати це знання для зміни природи. Власне, Архімед міг поділяти переконання своїх сучасників, буцімто машини, які приводить у рух сила пари або електрична сила, руйнуватимуть природний порядок суспільства. Адже машини перебиратимуть на себе роботу, яку згідно з природою мають виконувати раби. А наявність вільних громадян і рабів здавалася античним людям таким самим природним фактом, як день і ніч, літо і зима, земля і море.
Скепсис щодо винаходів, які загрожують утручанням у природний порядок речей, панував також і у новий час, ба більше, зберігається до сьогодні. Коли ландшафт почали перетинати перші потяги, що приводилися у рух паровозами, дуже часто лунали побоювання щодо того, що подорож потягом може зашкодити здоров’ю. У 1835 році Королівська Баварська медична рада писала: «Переміщення за допомогою паровоза треба негайно заборонити в інтересах здоров’я громадян. Швидкий рух не може не викликати у пасажирів духовне занепокоєння, що називається delirium furiosum. Навіть якщо допустити, що подорожні добровільно піддають себе небезпеці, держава принаймні має захистити глядачів, оскільки вигляду локомотива, що проноситься на повній швидкості, цілком достатньо для того, щоб спричинити цю жахливу хворобу. Тому конче необхідно звести огорожу принаймні у шість футів заввишки, з обох боків залізничної колії».
Сьогодні це може викликати лише посмішку. Проте «огорожу принаймні у шість футів заввишки», що нині має назву звукоізоляційна стіна, можна побачити в багатьох місцях. Вона захищає слух тих, хто мешкає поблизу колій, від неприродно гучного звуку і водночас спотворює ландшафт.
Утім, скепсис щодо винахідливих голів, які гадають, що своїми фізичними, хімічними, генно-інженерними винаходами можуть перехитрити природу, не зник. Ці побоювання щодо техніки в останні десятиліття навіть посилилися. Наприклад, ще у 70-ті роки минулого століття американські та радянські інженери-будівники незалежно одні від одних всерйоз пропонували тепло, що вироблялося за допомогою контрольованого розщеплення атомного ядра і досягало майже тисячі градусів, використовувати для швидкого й дешевого свердління труб тунелів спеціально сконструйованими фрезерними верстатами, що містять в собі маленькі ядерні реактори. Проте сьогодні панує думка про те, що хоча, імовірно, це технічно можливо, але здійснювати такий проєкт не варто. Така пропозиція є лише одним прикладом із багатьох тисяч ідей, що технічно можливо реалізувати, але які не відповідають дедалі суворішим вимогам щодо своєї сумісності з довкіллям. Захист природи для всіх, хто вірить у природу, безперечний пріоритет.
Поширене невдоволення атомною енергетикою пов’язане не тільки зі страхом перед аварією на електростанції, що тягне за собою ризик радіоактивного зараження довкілля. Атомну енергетику відкидають тому, що радіоактивні «відходи» (тобто за визначенням щось таке, що не належить природі) можуть бути утилізовані лише в довгостроковій перспективі та із великими труднощами. Атомна енергетика викликає заперечення, тому що велика будівля електростанції, яка спотворює ландшафт величезним бетонним кубом і довжелезною димовою трубою, неабияк лякає. Інші великі електростанції так само змінюють довкілля, їхнє планування й будівництво також викликає протести захисників природи, але у випадку атомної енергетики ця протидія є найпотужнішою. Атомна енергетика не схвалюється через те, що атомна енергія таїться в глибині атомного ядра важкого урану, який з’явився в результаті вибуху наднової, що стався мільярди років тому в результаті колапсу величезної зірки, яка світила за мільярди років до нашого сонця. Ядерна енергія мислиться як архаїчна, демонічна енергія, лячна гримаса якої вперше явила себе, коли у серпні 1945 року були скинуті бомби над Хіросімою та Нагасакі.
З погляду противника атомної енергетики нафта, газ або вугілля не викликають такого безкомпромісного заперечення, хоча вони також шкодять природі. Адже це протиприродно, що людина впродовж пари століть вичерпає всю викопну енергію, що накопичилася за мільйони років із залишків рослинних і тваринних організмів далеких геологічних епох.
На думку захисників природи, людина має обмежитися лише використанням так званої відновлюваної енергії, тобто енергії, що походить з біомаси щорічного врожаю, виробляється гідроенергетикою, силою вітру або прямим сонячним промінням.
Зокрема, у випадку вітрової енергетики стає очевидним, наскільки сильною є сучасна віра в природу. Раніше сила віри втілювалася в інших символах: гігантські піраміди, колосальні храмові споруди, величезні колонні зали свідчать про релігії перших високих культур, зокрема греків і римлян. Церкви й собори, зведені в епохи романтизму, готики й бароко, нагадують про владу церкви, що пов’язані з християнською вірою. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть були збудовані нові собори – гігантські залізничні вокзали. Наприклад, Центральний вокзал Нью-Йорка з його величезною головною залою, на стелі якої можна побачити знаки зодіаку на нічному небі. Або шість великих головних кінцевих станцій Парижа. Там, де колись між ризницею та вівтарем снували прислужники в білих рясах і священники у пістрявих, багато вишитих ризах, у золотий вік вокзалів можна було побачити персонал в уніформах, портьє, кондукторів і чергових по вокзалу в червоних кашкетах, що керують рухом. Якщо колись у соборах з кадильниць, якими розмахували служки, вився дим фіміаму в бік заглибленої в молитву громади, тепер вокзали заповнювала пара, що з шипінням розповзалася від чорних локомотивів, піднімаючись до склепінь над коліями. У соборах мерехтіння вічного червоного світла нагадувало про присутність святих дарів у золотих чашах з витонченим гравіруванням, на вокзалах видимі звідусіль вокзальні годинники нагадували плин часу та чітко вивірений розклад потягів. Паралелі між прадавніми символами віри у церкві та символами віри в техніці, що з’явилися ХІХ–ХХ століттях, очевидні.
У випадку з вірою в природу помітну символічну роль відіграють вітряки. Як колись дзвіниці церков, як мінарети мечетей, тепер вони вивищуються над ландшафтами не тільки як прикмети підкорення енергії з чистих і відновлюваних джерел, а й як знаки потужної і глибокої віри у матінку-землю. Вітряки є символами віри, що оволодівають усім простором, в якому ми живемо. Окремі вітряки, встановлені на узвишшях, сотні вітряків на широких рівнинах, на узбережжях або на морях тихим, урочистим обертанням трилопатевих турбін сповіщають про владу природи над усіма нами. На горі у Північній Штирії нещодавно були встановлені три величезних вітрогенератори, що – видимі здалеку, пригнічуючи спостерігача з південної залізниці, яка з’єднує міста Грац і Відень, – підносяться над великими деревами в лісах, які доходять до самої вершини гори. Вони не тільки видобувають енергію. Вони вочевидь, можна сказати, як місіонери, сповіщають про віру в природу, адже заступають собою старий християнський хрест, що встановлювали на вершинах гір.