– Monsieur a gagné déjà cent mille florins?[5] – почув я поруч із собою.

Я раптом отямився. Як? Я виграв у цей вечір сто тисяч флоринів! То навіщо ж мені більше? Я накинувся на білети, зіжмакав їх у кишеню, не рахуючи, загріб усе моє золото, всі пакунки і побіг із залу. Навколо всі сміялися, коли проходив по залах, дивлячись на мої відстовбурчені кишені й на нерівну ходу від ваги золота. Я гадаю, його було значно більше півпуда. Декілька рук простяглися до мене; я роздавав жменями, скільки міг захопити. Два жиди зупинили мене біля входу.

– Ви сміливий! Ви дуже сміливий! – сказали вони мені. – Але їдьте завтра вранці неодмінно, як можна раніше, бо інакше ви геть усе програєте…

Я їх не слухав. Алея була темна, так що не можна було роздивитися своєї руки. До готелю було з пів версти. Я ніколи не боявся ні крадіїв, ні розбійників, навіть у дитинстві; не думав про них і тепер. Я, втім, не пам’ятаю, про що я думав дорогою; думок не було. Я лише відчував якусь страшенну насолоду успіху, перемоги, могутності – не знаю, як це виразити.

Після такої радості виграшу було вже надто пізно. Розумною порадою двох євреїв міг би скористатися лише той, хто не знає насолоди швидкого щастя виграшу. Однак Олексій не може від цього відмовитися. При цьому, і це його трагедія, він зовсім не отримує насолоди від самої гри. Він навіть проклинає бажання, що ним володіє, знову і знову бігти до ігорного дому. Але все це для нього є лише засобом досягнення мети. А мета полягає в тому, щоб миттєво випробувати долю. Дражливе щастя, тут і зараз, обіцяє йому найвищу насолоду. Багатий англійський фабрикант-цукровар бачить Олексія наскрізь і прощається у наприкінці роману з Олексієм, що вже потрапив у неминучу пастку бідності, такими словами: «Я впевнений, що ви ще шляхетна людина, і даю вам, як може дати друг справжньому другові. Якби я міг бути впевненим, що ви зараз же кинете гру, Гомбург і поїдете на вашу батьківщину, – я був би готовий негайно дати вам тисячу фунтів для початку нової кар’єри. Але я тому саме не даю тисячі фунтів, а даю лише десять луїдорів, що тисяча фунтів чи десять луїдорів – зараз для вас цілковито одне й те саме; все одно – програєте. Беріть і прощавайте».

Трагізм у романі Достоєвського має той зворотний бік, що його автор, як ніхто інший, знав, що означає бути пристрасним гравцем. Достоєвський мав у короткий термін написати книжку, тому що він, завсідник казино Бад-Гомбурга та Баден-Бадена, не міг дати собі ради через величезні рулеткові борги. Йому було знайоме невимовне відчуття збудження, коли він, зробивши високу ставку, вгадував хід кульки, йому було знайоме сп’яніння, коли перед ним височіла громада фішок, він жадав того запаморочення, з яким під заздрісними поглядами відвідувачів казино направлявся зі своїм виграшем до виходу. Всі програші, що стаються безжально, так часто, так болюче, так нищівно, що в довгостроковій перспективі (математика азартних ігор не знає тут ніякої пощади) переважають виграші, лише підбурюють гравця спробувати ще раз – як він сам собі бреше, – останній раз. Аби в цей нібито останній і чудесний раз пережити екстаз у мить, коли круп’є пересуне гірку жетонів на місце перед гравцем.

Подібно гравцю, що поринув у азартну гру, поводяться також ті, хто віддаються іншим пристрастям. Це може бути невситимість солодощами, алкоголем, нікотином або залежність від медикаментів чи наркотиків. Зиґмунд Фройд, що так блискуче описав природу людських потягів і сам безповоротно став кокаїністом, знав про це з власного досвіду. Це можуть бути різні види діяльності, якими людина займається, тому що вони дають їй відчуття життя. Далеко не всім ці заняття видаються приємними, але ті, хто цілком віддається ним, не уявляють собі без них життя: трудоголік запрацьовується буквально до смерті, оніоман (той, ким володіє жадання купувати) кожного дня переживає страх, що крамниці зачиняться. Нездоланне честолюбство, маніакальна ревність змушують спортсмена продовжувати свої щоденні тренування всупереч втомі у сподіванні досягти щастя і здолати межу, що раніше здавалася нездоланною. Деякі наші сучасники одержимі дивним прагненням перебувати в клінічно чистому середовищі. Хоч як це дивно звучить, але для них нестерпною є будь-яка крихта чи пилинка, тож її потрібно негайно усунути.

Інші дивляться на таких людей як на дивних, хворих, схиблених. Вони й самі можуть почасти так на себе дивитися, можуть і подеколи визнавати, що їхня безконечна гонитва за насолодою перейшла в одержимість, що перетворила задоволення на примус. Проте, доки вони продовжують вірити в насолоду, що ховається за цією безперервною гонитвою, вони ніколи не перестануть її прагнути. І хто з нас має право їм дорікати?