Взяв мотузку і просунув її під холодним слизьким стовбуром, люто його обв’язуючи. Яким тяжким і непіддатливим було обчімхане дерево, а груба кора дряпала закляклі руки.

— Вже й по тобі, — буркнув, — кінець тобі.

Непевно тримаючись на ногах, перекинув тяжкий стовбур через плече і потяг його вниз по схилу тераси до садових воріт. Стовбур тягся за ним, бум, бум… східцями тераси. Останні обчухрані гілки яблуні, тяжкі й неживі, волочилися по його сліду в мокрому снігу.

Кінець. Задачу виконано. Стояв, важко дихаючи, спершись одною рукою об причеп. Залишилося тільки доставити все до «Грін Мена», перш ніж сніг зробить їзду неможливою. Він мав ланцюги до машини, подбав про це заздалегідь.

Зайшов додому, щоб змінити одяг, який намок і лип до тіла, а ще щоб випити. Нíколи думати про світло, нíколи затягувати завіси, дивитися, що там є на вечерю; він залишив на пізніше все те, що зазвичай робила поденниця. Мусить випити і відвезти деревину.

Його мозок закляк і втомився так само, як руки і все тіло. Якоїсь миті він подумав, чи не відкласти роботу на завтра. Впасти в крісло і заплющити очі. Ні, не можна так. Завтра буде більше снігу, два чи три фути. Помічав ознаки цього. Причеп, тяжко навантажений деревом, застрягне за садовими воротами у морозній білості. Мусить зібратися з силами і зробити все сьогодні.

Допив, перевдягнувся і вийшов завести машину. І досі падав сніг, але тепер, коли похолоднішало, повітря стало чистим і морозним. Сніжинки кружляли повільніше, рівномірно.

Двигун завівся, і він рушив униз, тягнучи причеп на буксирі. Їхав повільно і дуже обережно, бо був тяжко навантажений. Додатковим напруженням після виснажливої денної роботи була необхідність постійно вдивлятися у падучий сніг, протираючи переднє скло. Ніколи ще вогні «Грін Мена» не сяяли так весело, як тоді, коли він під’їхав до маленького двору.

Кліпаючи, стояв у дверях і всміхався сам собі.

— Ось я привіз свої дрова, — сказав.

Місіс Гілл дивилася на нього з-за стійки бару, кілька чолов’яг повернулися і теж глянули, гравці в дартс затихли.

— Невже ви… — почала місіс Гілл, але він хитнув головою в бік дверей.

— Самі подивіться, — сказав, — але не просіть, щоб я сьогодні ввечері їх розвантажував.

Рушив до свого улюбленого закутка, тихцем підсміюючись, і всі присутні, скільки їх було, загукали, заговорили, зареготали, юрмлячись у дверях, а він почувався як герой дня; його засипали питаннями, а місіс Гілл наливала йому віскі, дякуючи, сміючись і хитаючи головою.

— Цього вечора ваш дрінк за рахунок закладу, — сказала.

— У жодному разі, — відповів він. — Це моя партія. Перший і другий раунд за мною. Хлопці, сюди.

Було святково, тепло, весело, він говорив, не замовкаючи, усіх поздоровляв, бажав удачі місіс Гілл, собі самому і всьому світові. Коли має бути Різдво? Наступного тижня? Гаразд, ну то щасливого Різдва. Що там сніг чи негода? Він уперше був одним із них, а не сидів самотньо у своєму кутку. Вперше пив та сміявся з іншими, навіть зіграв у дартс. Сидячи в теплому барі, заповненому димом, він відчував, що всі йому симпатизують; він більше не просто «джентльмен» із дому при дорозі.

Минали години, деякі гості пішли додому, інші зайняли їхнє місце, а він ще сидів, злегка приголомшений, утішаючись перемішаними разом теплом, затишком і димом. Все, що він чув і бачив, не мало особливого сенсу, але це нічого не важило, доки весела, огрядна, добродушна місіс Гілл пильнувала, щоб усі його потреби вдовольнялися, а її обличчя сяяло йому з-над бару.

Тут у його поле зору втрапило інше обличчя — то був один із робітників ферми, де він у давні воєнні дні працював на тракторі. Він нахилився вперед, торкнувшись плеча знайомого.

— Що трапилося з дівчинкою? — спитав.