Склав інструменти під яблунею. По правді, то це акт милосердя. Ніколи він ще не бачив нічого жалюгіднішого, нічого безрадіснішого, як та яблуня. Ні знаку життя. Не зосталося жодного листочка. Покручена, потворна, зігнута, вона псувала весь травник. Коли її прибрати, сад дуже зміниться на краще.

На його руку впала сніжинка, тоді ще одна. Він глянув із тераси вниз на вікно їдальні. Служниця саме накривала на стіл. Спустився сходами до будинку.

— Коли хочете, залиште готовий обід в духовці, а я сам про себе подбаю. Я, мабуть, займуся однією справою, то й не хочу бути зв’язаним часом. Та й сніг падатиме. Вам краще піти раніше і повернутися додому, доки погода геть не зіпсувалася. Я чудово впораюся сам. Так мені навіть краще.

Можливо, вона вирішила, що він так сказав зі зла через її вчорашню заяву. Дарма, нехай собі думає що хоче. Йому треба бути самому. Не бажав, щоб хтось заглядав із вікна.

Вона пішла приблизно о пів на першу. Тільки-но забралася, він одразу вийняв із духовки обід і з’їв його. Вирішив, що краще зробити це негайно, щоб за короткий залишок дня зрубати дерево.

Крім отих сніжинок, які відразу ж і розтанули, сніг більше не падав. Він зняв пальто, закасав рукави і взяв пилку. Лівою рукою розмотав і скинув дріт, яким був обкручений стовбур дерева. Встановив пилку десь за фут од землі й почав пиляти.

Спершу все йшло гладко. Пила заглибилася в дерево, учепилася в нього зубами. Але потім почала в’язнути. Цього він і побоювався.

Намагався вивільнити пилку, але зроблена щілина була ще завузькою, дерево вчепилося і міцно тримало інструмент. Вбив першого клина, безрезультатно. Вбив ще одного, щілина трохи розтулилася, але не досить широко, щоб витягти пилку.

Тягнув і смикав її, та дарма. Почав утрачати терпець. Ухопив сокиру і взявся рубати дерево, шматки стовбура відлітали, падаючи на траву.

Отак воно краще. Так і слід.

Тяжка сокира рухалася вгору-вниз, розщіплюючи та розриваючи дерево. Падала кора, тоді великі білі смужки підкірної деревини, сирі й тягучі. Рубай її, бий, розривай луб’яні волокна, геть сокиру, ламай голіруч цю гумову плоть! Ні, ще не досить, давай, давай…

Упали вивільнені клини та пила. Ще сокирою. Тяжко вгрузає туди, де ще тримають найтвердіші жили. Ось вона стогне, розщіплюється, розгойдується і хитається, висить на одному скривавленому пасмі. Копняка їй! Отак, удар її, ще удар, останній удар, з неї досить, похитнулася, падає… бодай їй дідько, щоб її розірвало, впала з гучним тріском, її гілки розпростерлися довкола неї на землі.

Він відступив назад, витираючи піт із чола та підборіддя. Всюди довкола нього валялися уламки дерева, а біля його ніг зяяв розщеплений білий зазубрений обрубок.

Пустився сніг.

Коли яблуню було зрубано, слід було насамперед відділити сучки та дрібні галузки, поскладати їх так, щоб легше потім везти.

Найменші варто б позв’язувати пучками, підуть на розпал. От втішиться місіс Гілл. Він підігнав машину з причепом до садових воріт, якомога ближче до тераси. Різання гілок було простою роботою, переважно він обходився кривим ножем. Тяжче пішло зі складанням і зв’язуванням пучків, а потім перенесенням їх із тераси через ворота до причепа. Товстіші гілки він відрубував сокирою і розтинав на три-чотири частини, а тоді теж обв’язував мотузкою та волік одну за одною до машини.

Постійно змагався з часом. Хай яке тьмяне світло, о пів на п’яту не буде й того, а мело й далі. Земля вже була покрита снігом, і коли він ненадовго зробив перепочинок та витер піт із обличчя, кілька легких морозних пластівців упали йому на губи і, підступні та м’які, зсунулися за комір, спливли по шиї й тілі. А як піднімав очі до неба, сніг одразу ж його засліплював. Сніжинки ставали все більшими, швидшими, крутилися над головою так, наче небо перетворилося на сніжний балдахін, який дедалі нижче опускався, придушуючи землю. Сніг падав на порубані сучки і поламані гілки, заважаючи йому працювати. Варто йому було на мить зупинитися, щоб перевести подих, як сніг одразу ж лягав на купу деревини захисним покривалом, м’яким і білим.

Мусив скинути рукавиці. У них не міг би ні орудувати ножем чи сокирою, ні зв’язувати гілки мотузкою та тягти їх. Пальці заніміли від холоду — невдовзі так закостеніють, що не зможуть згинатися. Від натужного тягання гілок до причепа в нього поболювало під серцем, а роботи, здається, не меншало. Щоразу, коли він повертався до зрубаного дерева, гора гілля виглядала такою ж заввишки, як і була; довгі гілки, короткі гілки, забуті й майже засипані снігом купи скіпок на розпал: усе це слід було поскладати, пов’язати пучками і перенести або відтягти.

Було вже після пів на п’яту, коли він упорався з усіма гілками і зосталося лише перетягти вже розділений на три частини стовбур через терасу до причепа.

Виснажився майже до краю. Лише прагнення позбутися дерева не давало йому покинути праці. Дихання стало повільним, болісним, а сніг падав йому в рот і очі так, що він ледве міг щось бачити.