— То нічого не вдієш, не переймайтесь. Я сам зранку подивлюся.

Встав з-за столу і пішов до вітальні. Мав склянку портвейну, щоб перебити смак яблук, але це не допомогло. Згриз сухарика — жодної різниці. Присмак гнилого місива обліпив йому язик і піднебіння, аж мусив піти до ванни й почистити зуби. Особливо прикро те, що після невиразної вечері він справді охоче з’їв би яблуко: з гладенькою чистою шкіркою, не надто солодке, з легенькою кислинкою. Знав такий сорт. М’якоть така, що приємно кусати. Звичайно, якщо зірвати у належний час.

Вночі йому снилося, що він знову опинився в Італії, танцював під навісом на маленькій брукованій площі. Коли прокинувся, в його вухах дзвеніла музика, але не міг згадати обличчя сільської дівчини, ані того відчуття, як вона перечіпалася об його ноги. Спробував оживити цей спогад у пам’яті, лежачи без сну, з ранковим чаєм — та той уперто вислизав.

Встав із ліжка і підійшов до вікна, щоб глянути на погоду. Наче непогана, з легеньким холодком.

Тоді побачив дерево. Так несподівано виглядало, що вразило його. Тепер зрозумів, звідки взялися вчорашні яблука. Дерево аж згиналося під тягарем плодів. Дрібні й коричневі, купчилися на кожній гілці, і що ближче до вершини, то менші вони були, тому на верхніх галузках, не вирісши до повного розміру, виглядали як горіхи. Обтяжували дерево: воно зігнулося і перехилилося, нижнє гілля майже торкалося землі, де, біля стовбура, було ще більше яблук — падалиць, первістків, що їх випхали нахабні брати й сестри. Земля була встелена ними, багато розбилося й зігнило, приваблюючи ос. Він ще ніколи не бачив дерева з такою купою плодів. Диво, що воно не зламалося під їхнім тягарем.

Вийшов перед сніданком — надто цікаво було — і став біля дерева, дивлячись на нього. Так, ані хиби, це ті самі яблука, що потрапили вчора до їдальні. Трохи більші за мандарини, а багато навіть менші, вони так густо росли на гілках, що, бажаючи зірвати одне, доводилося зривати цілу дюжину.

Те, що трапилося з деревом за минулі місяці, було жахливо, огидно, але й викликало жаль; агонія, страждання — інших слів не підбереш. Дерево мучилося через ці плоди, стогнало під їх тягарем, а найстрашніше було те, що всі вони були неїстівні. Кожне яблуко прогнило наскрізь. Він топтав ногами падалиці на траві, не можна було вибратися з них, вони одразу ж перетворювалися на слизьку кашу, чіплялися каблуків — мусив зчищати їх віхтем трави.

Було б набагато ліпше, якби дерево померло, заклякле і голе, перш ніж це трапилося. Яка користь йому чи комусь іншому з цієї купи надгнилих яблук, що засмітила землю? І від цього дерева, що згорбилося, наче від болю, а проте — він міг поклястися! — мало вираз тріумфу, зловтіхи.

Як навесні, коли через пухнату масу безбарвного вогкого цвіту не видно було інших дерев, так і тепер — дерево, з ваготою його плодів, притягувало погляд. Усі вікна в передній частині будинку дивилися на нього. Він знав, що буде далі. Плоди висітимуть на дереві, аж доки їх не обірвуть, тож вони зостануться на гілках і в жовтні, і в листопаді — ніхто їх не обірве, бо ніхто не зможе їх їсти. Вигляд цього дерева мучитиме його всю осінь. Щоразу, вийшовши на терасу, він бачитиме, як воно огидно прогинається.

Його антипатія до дерева переходила всі межі. Воно було вічним нагадуванням йому… ох, поможи йому Боже зрозуміти, про що… вічним нагадуванням про всі ті речі, які він найбільше ненавидів, завжди, от тільки не міг підібрати для них слова. Вирішив, що Вілліс мусить зірвати яблука і забрати їх геть, продати, позбутися, усіх, щоб він не мусив з’їсти бодай одне, не мусив усю осінь, день за днем, дивитися на поникле під ними дерево.

Повернувся спиною до яблуні й з полегкістю впевнився, що жодне інше дерево не зганьбилося такими крайнощами. На них дозрів помірний урожай, нічого надзвичайного, і, як він і передбачав, маленька яблунька, праворуч од старої, гарно й славно показала себе, вродивши середні на розмір, рожеві яблука, не надто темні, свіжо почервонілі, достиглі під сонцем. Зараз він зірве одне, щоб з’їсти за сніданком. Вибрав — і воно від першого ж доторку впало йому в долоню. Так гарно виглядало, що він одразу ж з апетитом одкусив шматок. Те, що треба: соковите, запашне, трішки кислувате, досі в росі. Він не озирався на старе дерево. Зголоднів і пішов додому снідати.

Садівнику знадобився майже тиждень, щоб обірвати дерево, і робив він це явно неохоче.

— Мені байдуже, що ви з ними зробите, — сказав йому хазяїн. — Продайте і заберіть гроші або візьміть додому і згодуйте свиням. Я не хочу їх бачити та й годі. Знайдіть довгу драбину і негайно беріться за роботу.

Йому здавалося, що Вілліс через упертість тягне час. Спостерігав за садівником із вікна — і наче дивився сповільнений фільм. Спершу прилаштовує драбину. Тоді насилу по ній підіймається — і спускається знову, щоб краще підперти. Після цього спектаклю зриває плоди, по одному вкладаючи їх у кошик. День за днем те саме. Вілліс постійно на пологому травнику, з драбиною, під деревом, гілки скрипіли й стогнали, а під ними на траві кошики, відра, миски, всіляке начиння, куди тільки можна було зсипати яблука.

Нарешті ця робота закінчилася. Драбину прибрали, кошики та відра теж, а яблуню роздягли догола. Того вечора він задоволено дивився на дерево. Жоден гнилий плід не разив його очей. Усі яблука зникли.

Але дерево, замість відчути полегшу, позбувшись тягаря, виглядало, якщо це можливо, ще понурішим, ніж досі. Гілки далі прогиналися, а листя, вже прив’ялене холодними осінніми вечорами, скрутилося і зіщулилося. «Це вся моя нагорода? — наче говорило воно. — Після всього, що я зробила для тебе?»

Коли темнішало, сумна тінь дерева труїла сиру ніч. Скоро настане зима. А з нею короткі тоскні дні.

Він ніколи не любив пізньої осені. Раніше, коли щодня їздив до Лондона на роботу в контору, йому доводилося виходити з дому в морозні ранки й поспішати на поїзд. У конторі ще перед третьою дня вмикали світло, в повітрі найчастіше висів каламутний і брудний туман, а потім наставала черга повільного пихтіння додому, разом з іншими заробітчанами, такими як він, по п’ятеро на лаві, деякі з них були застудженими, страждали від нежитю. Тоді довгий вечір із Мідж навпроти нього, у вітальні біля каміна, коли він слухав чи вдавав, що слухає, її звіт за день і перелік усього, що пішло не так.

Якщо на неї не валилося жодне побутове лихо, вибирала якусь поточну подію, аби тільки нагнітати понурий настрій. «Як я бачу, тарифи знову зросли, що там із твоїм сезонним квитком?» Або: «Ситуація в Південній Африці виглядає зловісно, в новинах о шостій був про це довгий фрагмент». Або й ще краще: «В інфекційній лікарні ще три випадки поліомієліту. Не розумію, що собі думають медики…»

Тепер він принаймні був звільнений від ролі слухача, але пам’ять про ті довгі вечори досі його не відпускала, і коли було ввімкнуто світло та опущено завіси, згадував клацання спиць, безглузду балаканину і позіхання з глибоким «Ха-ох…» Почав перед вечерею чи після неї забігати до «Грін Мена»[16], старого пабу за чверть милі по головній дорозі. Там його ніхто не турбував. Сідав собі в кутку, привітавшись із добродушною господинею, місіс Гілл, а тоді за цигаркою і віскі приглядався, як місцеві мешканці заходять випити пінту пива, пограти в дартс, попліткувати.