Його охоплював безсилий гнів, пристрасне бажання кинути книжку і сказати їй: «Слухай, якщо ти так стомилася, то, може, краще йди спати?»
Але він стримувався, і тоді, коли вже не міг витерпіти, тікав із вітальні та ховався в кабінеті. Тепер він знову робить те саме, через яблуневі дрова. Через проклятий хворобливий запах тлілого дерева.
Далі сидів у кріслі біля столу, чекаючи вечері. Було вже близько дев’ятої, коли поденниця все прибрала, розстелила йому ліжко і пішла.
Він повернувся до вітальні, куди не заходив від початку вечора. Вогонь погас. Намагався розгорітися, бо дрова стали тоншими, ніж раніше, і низько опустилися в каміні. Попелу було небагато, але хворобливий запах чіплявся за вмирущі вуглинки. Він вийшов на кухню, знайшов порожнє відро для вугілля і повернувся з ним до вітальні. Згорнув туди дрова і попіл. Схоже, у відрі зосталася якась волога або ж дрова досі були сирими, бо тільки-но вони там опинилися, здається, відразу ж потемніли й покрилися якоюсь піною. Він заніс відро до підвалу, відкрив дверці котла центрального опалення і викинув усе всередину.
Занадто пізно згадав, що через теплу весняну погоду центральне опалення вже два чи три тижні як відключили, і коли він зараз не спалить дров, вони там лежатимуть, неторкані, аж до зими. Знайшов папір, сірники, банку гасу, розпалив вогонь, зачинив дверці печі й прислухався до ревіння полум’я. Це має допомогти. Почекав трохи, а тоді піднявся сходами, повернувся до кухонної комірчини і забрав усе потрібне, щоб наново розкласти вогонь у вітальні. Шукання трісок на розпал та вугілля забрало трохи часу, але він терпляче робив, що треба, і нарешті всівся у своє крісло перед розпаленим каміном.
Хвилин двадцять він читав і тут почув, наче стукнули двері. Відклав книжку і прислухався. Спершу нічого. А от знову! Стукали незачинені двері кухонної комірчини. Він підвівся і пішов їх закрити. Ці двері вели до підвальних сходів. Він міг би заприсягтися, що зачинив їх. Напевне, клямка відійшла. Увімкнув світло на сходах і нахилився, щоб перевірити клямку. З нею наче все гаразд. Саме збирався надійно зачинити двері, коли знову помітив запах. Солодкавий хворобливий запах тлілого яблуневого дерева. Він повз із підвалу, шукаючи собі шлях до кухонного коридору вгорі.
Раптом його без усілякої причини охопив страх, майже паніка. Що він робитиме, якщо за ніч запах наповнить увесь дім, з кухні підніметься на верхній поверх, дістанеться його спальні й задушить його уві сні? Думка була смішна, божевільна, а проте…
Він змусив себе ще раз спуститися сходами в підвал. Із котла не чути було жодного звуку, полум’я не ревіло. Цівки диму, легкого і зеленого, випливали із замкнених дверцят котла — він почув той дим ще з верхнього коридору.
Підійшов до котла і відкрив дверцята. Згорів весь папір і тріски теж. Але дрова, яблучні дрова не згоріли. Лежали такі ж, якими він їх туди вкинув, один обвуглений сучок на іншому, чорною купою, наче кості спаленого на вогнищі. Його знудило. Задихаючись, запхнув до рота носовичок. Тоді, насилу розуміючи, що робить, побіг угору сходами, знайшов порожнє відро і почав лопатою та щипцями витягувати недогарки з вузьких дверцят котла. Блювотні позиви стрясали ним. Нарешті відро було заповнене і він поніс його сходами, а тоді через кухню до задніх дверей.
Відчинив двері. Сьогодні не було місяця і падав дощ. Піднявши комір плаща, вдивлявся в темряву, міркуючи, куди винести дрова. Надто мокро й темно, щоб тягтися аж до городу і викинути їх до купи сміття, а в полі за гаражем трава була густа і висока — вони могли б там лежати непомічені. Пішов скрипучою, посипаною гравієм доріжкою, підійшов до паркану між його двором і полями та вкинув свою ношу в траву. Можуть тут собі гнити й пропадати, мокнути під дощем і, врешті, стати частиною запліснілої землі, йому байдуже. Він за них не відповідає. Вони вже не в його домі й неістотно, що з ними трапиться.
Повернувся додому і цього разу впевнився, що двері підвалу щільно зачинені. Повітря очистилося, запах зник.
Пішов до вітальні, щоб зігрітися перед вогнем, але його руки і ноги змокли під дощем, шлунок досі корчився від їдкого яблуневого диму, його морозило і він сидів, тремтячи.
Тої ночі він погано спав і вранці прокинувся з неприємним смаком у роті. Голова боліла, язик обложило. Мусив залишатися вдома. Непокоїла печінка. Щоб зігнати злість, різко порозмовляв із поденницею.
— Я геть застудився, — сказав він, — намагаючись зігрітися минулої ночі. Це все через яблуневі дрова. Їхній запах дуже мені зашкодив. Скажіть це Віллісові, коли він завтра прийде.
Вона недовірливо глянула на нього.
— Будьте певні, мені дуже прикро, — відповіла. — Я розповіла про дрова сестрі, коли повернулася додому ввечері, і що вони вам не подобаються. Вона сказала, що це вкрай дивно. Яблуневе дерево — розкіш, дуже добре горить.
— То саме це не горіло, ото й усе, що я знаю, — сказав він їй, — і я його більше бачити не хочу. А щодо запаху… Я ще й досі його відчуваю, мені від нього все всередині перевертається.
Вона стисла губи, сказала: «Мені прикро». А коли виходила з їдальні, її погляд впав на порожню пляшку від віскі на буфеті. Якусь мить повагалася, тоді поклала її на тацю.
— Ви це закінчили, сер? — спитала.
Звісно, що закінчив це. Пляшка була порожня. Хоча він зрозумів підтекст. Вона хотіла натякнути, що вигадав усе це з яблуневим димом, що надміру собі догодив. Клята зухвалість.