Птахи

За ніч на третє грудня змінився напрямок вітру та настала зима. Досі трималася тепла і лагідна осінь. Жовтогаряче листя не опало з дерев, а живопліт зоставався зеленим. Земля, зорана плугом, була масна.

Нат Гокен, інвалід війни, мав пенсію і не відпрацьовував на фермі повного робочого тижня — лише три дні. Діставав легшу роботу: огороджувати, покривати дах, лагодити господарські будівлі.

Хоча він був людина сімейна — жінка, діти, — завжди тримався самотою і любив працювати наодинці. Йому подобалося підправляти насип, ремонтувати ворота на дальшому кінці півострова, де море з обох боків омивало територію ферми. Ополудні він перепочивав, їв м’ясний пиріг, який спекла йому дружина, та, сидячи на краю скелі, спостерігав за птахами. Осінь годилася для цього краще, ніж весна. Навесні птахи летіли вглиб країни; цілеспрямовано, з явним наміром; вони знали, куди їх тягло, ритм і ритуал їхнього життя не допускав затримок. Восени ті, що не відлітали за море, а залишалися зимувати, теж підпадали під владу цього інстинкту, але, оскільки не мали права на переліт, тамували його по-своєму. Їхні великі зграї збиралися на півострові, невтомні, невгамовні, й витрачали всю свою енергію на рух; то вони кружляли, обертаючись на льоту, тоді сідали, щоб попастися на масній свіжозораній ріллі, але навіть клювали наче знехотя, не через голод. Тоді неспокій знову гнав їх у небеса.

Чорні та білі, галки та чайки, об’єднані в чудну спілку, шукали якогось звільнення, але ніяк не могли вдовольнитися. Зграї шпаків, шурхочучи, мов шовк, перелітали на свіже місце годівлі, гнані тією ж потребою пересуватися, а дрібніші птахи, зяблики й жайворонки, кидалися від дерев до живоплоту, наче хтось їх гнав.

Нат придивлявся до них, а ще спостерігав за морськими птахами. Вони чекали припливу внизу, в бухті. Мали більше терпіння. Кулики-сороки, коловодники, піщанки та кроншнепи вичікували на крайці води, доки ліниве море засмоктувало суходіл, а потім відступало, залишаючи оголеною смугу морських водоростей і перемішану рінь, — тоді морські птахи зривалися і бігли на пляж. Їх захоплював той самий імпульс польоту. З криком, свистом, гомоном вони черкали об гладеньку морську поверхню, покидаючи берег. Вперед, швидше, геть звідси — але куди й навіщо? Неспокійний порив осені, даремний, сумний, зачаровував їх, і вони мусили збиратися в зграї, кружляти, кричати, мусили вилити себе в русі, перш ніж настане зима.

«Можливо, — міркував Нат, жуючи свого пирога на краю скелі, — звістка приходить до птахів восени — як попередження. Наближається зима. Багато з них загине. Птахи подібні до людей, що, боячись смерті, коли настає їхній час, кидаються в роботу чи безумство».

Сьогодні птахи поводилися невгамовніше, ніж будь-коли наприкінці року; їхнє збудження було помітнішим, бо день видався тихий. Коли трактор на західному пагорбі залишав за собою сліди, їдучи то вгору, то вниз, і постать фермера видніла на сидінні, час від часу людина й машина на мить губилися у величезній хмарі птахів, що кружляли й кричали. Їх було набагато більше, ніж зазвичай, — Нат у цьому не сумнівався. Вони завжди літали за плугом восени, але не в таких великих зграях і не з таким шумом.

Нат зазначив це, коли закінчив огорожу на сьогодні.

— Так, — відповів фермер, — птахів більше, ніж звичайно, я це теж помітив. І такі вже нахабні деякі, навіть на трактор не зважають. Пополудні одна чи дві чайки пролетіли біля самісінької моєї голови — думав, скинуть шапку! Я тоді ледве бачив, що роблю: над головою птахи, а сонце сліпить очі. Думаю, що погода переміниться. Зима буде сувора. От птахи й непокояться.

Простуючи додому через поля і стежкою вниз до свого котеджу, в останніх променях сонця Нат побачив, що птахи, як і раніше, збираються над західними пагорбами. Безвітре сіре море виглядало повним і спокійним. Смілки у живоплоті ще цвіли, повітря було м’яким. Але фермер мав рацію: вночі погода змінилася. Вікна Натової спальні дивилися на схід. Він прокинувся після другої і почув завивання в димарі. То був не шторм і не пориви південно-західного буревію, який приносить із собою дощ, а сухий і холодний східний вітер. Глухо звучав у комині та гримав незакріпленою дранкою на даху. Нат прислухався — чув, як море реве в бухті. Навіть повітря у маленькій спальні похолоднішало: протяг з-під дверей дув на ліжко. Нат закутався в ковдру, тісніше притулився до спини сплячої дружини, але заснути не зміг — з якимсь безпричинним острахом прислухався, що відбувається.

Потім почув стукіт у вікно. На їхніх стінах не було витких рослин, які могли вивільнитися і дряпати панелі. Він слухав — а постукування тривало, дратуючи своїм звуком. Нат устав із ліжка та підійшов до вікна. Відчинив його — і тут щось мазнуло його руку, ткнувшись у пальці, дряпаючи шкіру. Тоді він помітив тріпотіння крил — і те щось полетіло через дах, зникнувши за котеджем.

То був птах, але він не міг сказати, який саме. Мабуть, вітер змусив його шукати притулку на підвіконні.

Нат зачинив вікно і повернувся до ліжка, але, відчувши, що палець мокрий, запхнув його до рота. Птах подряпав його до крові. «Зляканий птах, — припустив Нат, — збився з пантелику, шукаючи сховку, і вдарився об мене в темряві». Ще раз умостився спати.

Незабаром постукування повернулося, цього разу сильніше, наполегливіше; тепер від звуку прокинулася його дружина і, повернувшись у ліжку, сказала:

— Глянь у вікно, Нате, щось деренчить.

— Я вже дивився, — відповів він, — це якийсь птах хоче потрапити всередину. Чи ти не чуєш вітру? Він дме зі сходу, жене птахів шукати сховку.

— Віджени його, — сказала вона. — Я не можу спати через цей шум.