— Прошу, сер. Дай Боже здоров’я! Виганяйте застуду.

Місіс Гілл аж сяє за стійкою бару. Щира огрядна старенька. Крізь димову завісу він чув балаканину, глибокий сміх, клацання дротиків для дартсу, радісні окрики, коли хтось влучав у самісіньке яблучко.

— … коли зайшла мова про сніг, — казала місіс Гілл, — то й не знаю, як ми викрутимося, адже вугілля не доставили вчасно. Якби хоч дрова мали, але скільки, думаєте, просять? Два фунти за партію. Хочу сказати, що…

Він похилився вперед і його голос видався далеким навіть йому самому.

— Я дам вам дров, — сказав він.

Місіс Гілл обернулася. Вона розмовляла не з ним.

— Даруйте? — перепитала.

— Я дам вам дров, — повторив він. — Маю вдома старе дерево, його давно вже треба спиляти. От і зроблю це завтра.

Він кивнув, усміхаючись.

— Ой ні, сер. Я й не думала вас клопотати. Вугілля привезуть, не турбуйтесь.

— Жодних клопотів. Для розваги. Охоче це для вас зроблю, та й порухаюся, це мені на користь. Трохи скину зайву вагу. Можете на мене покластися.

Він підвівся, зосереджено потягся за пальтом.

— Це яблуневі дрова, — сказав. — Ви ж не проти яблуневих дров?

— Що б я мала проти, — відповіла вона, — будь-яке дерево підійде. А вам не жаль?

Він таємниче похитав головою. Договір укладено, решта — секрет.

— Я вам їх завтра ввечері привезу в причепі.

— Обережно, сер, — сказала вона, — там сходинка.

Він йшов додому крізь холодну тріскучу ніч і всміхався сам собі. Не пам’ятав, як роздягся і ліг у ліжко, але першою ж його думкою наступного ранку була обіцянка привезти дрова.

Задоволено згадав, що Вілліс сьогодні не приходить. Не завадить його плану. Небо захмарене, вночі падав сніг та й ще падатиме. Але наразі нічим турбуватися, ніщо йому не перешкодить.

Після сніданку пішов до городнього сараю. Зняв там пилу, клинці та сокиру. Це все може знадобитися. Спробував пальцем краї. Нагострені. Зібрав докупи інструменти і поніс їх у сад, сміючись про себе від думки, що він схожий на стародавнього ката, який має стяти голову нещасному в’язневі Лондонського Таверу.