У якомусь сенсі це було продовженням літнього відпочинку. Відчувалася певна, хоч і невелика, схожість із безтурботною атмосферою кафе та ресторанів; теплий, яскраво освітлений прокурений паб, заповнений робітниками, які не в’язли до нього, був йому приємним і заспокійливим. Ці відвідини допомагали коротати темні зимові вечори, роблячи їх стерпними.

Застуда, яку він підхопив у середині грудня, більш ніж на тиждень перервала візити до пабу. Мусив сидіти вдома. Сам собі дивувався, як йому бракувало «Грін Мена» і як це смертельно нудно — сидіти у вітальні чи кабінеті, не маючи іншого заняття, крім читати та слухати радіо. Холод і нудьга зробили його понурим і дратівливим, вимушена бездіяльність вадила печінці. Потребував руху, фізичних вправ. Під кінець одного такого холодного похмурого дня вирішив, що завтра за будь-якої погоди вийде з дому. Опівдні небо поважчало і збиралося на сніг, але не міг ще двадцять чотири години просидіти в чотирьох стінах.

Обставиною, що довела його роздратування до найвищого градусу, став фруктовий пиріг на вечерю. Він був на тому етапі застуди, коли нормальний апетит і задоволення від їжі ще не повністю повернулися, але всередині щось смокче і вимагає заповнення. Не кожна страва годиться для цього. Підійшла б птиця. Добре засмажена половина куріпки, тоді сирне суфле. А місяця з неба не хочеш? Позбавлена фантазії поденниця приготувала камбалу, найгіршу, найсухішу з усіх риб. Коли служниця винесла рештки — більшість він залишив на тарілці, — повернулася з пирогом, а оскільки він ще зовсім не наївся, відкраяв собі чималий шматок.

Достатньо було раз спробувати. Задихаючись, бризкаючи слиною, виплюнув усе на тарілку. Встав і подзвонив.

З’явилася служниця, на її обличчі помітне було здивування через несподіваний виклик.

— Що це за дідько?

— Пиріг із повидлом, сер.

— Яке повидло?

— Яблучне, сер. Своєї роботи.

Він кинув серветку на стіл.

— Я так і думав. Ви його зробили з тих яблук, на які я нарікав кілька місяців тому. Я ж цілком ясно наказав вам і Віллісу не приносити додому жодного з цих яблук.

Обличчя жінки витяглося і напружилося.

— Ви казали, сер, нічого не готувати з цих яблук і не подавати їх на десерт. Ви нічого не казали про повидло. Я подумала, що повидло з них може вийти добре. Зварила для себе, щоб спробувати. Все було гаразд. То я й зробила кілька банок повидла з яблук, які Вілліс мені дав. Ми тут завжди робили повидло, пані і я.

— Що ж, даруйте за клопіт, але я цього їсти не можу. Ці яблука завадили мені восени і — в повидлі чи інакше — вадитимуть далі. Заберіть того пирога, і нехай я не бачу ні його, ні повидла. Я вип’ю кави у вітальні.

Вийшов з кімнати, аж трусячись. Неймовірно, щоб такий дрібненький інцидент змусив його аж так розлютитися. Боже! Які дурні. Вони з Віллісом знали, що він не любив тих яблук, ненавидів їх смак і запах, але через своє скнарство вирішили зекономити, підсунувши йому домашнє повидло, повидло з яблук, які були йому огидні до глибини душі.

Ковтнув нерозведеного віскі й запалив цигарку.

Через кілька хвилин служниця принесла каву. Але не вийшла відразу ж, поставивши тацю.

— Я можу поговорити з вами, сер?

— Про що?

— Думаю, буде краще, якщо я звільнюся.