Так, саме цей колір. Вона потяглась по вату, змила лак з інших нігтів, а потім повільно, обережно занурила пензлик в обрану барву і почала наносити її швидкими, спритними, артистичними мазками.

Закінчила і сперлась на спинку шезлонга, втомлено помахуючи руками в повітрі, щоб лак висох, — дивний жест, немов у жриці. Глянула на пальчики ніг, що виглядали з сандаль, і вирішила, що через кілька хвилин пофарбує ті нігті теж; приглушено-спокійної, засмагло-оливкової барви руки й ноги несподівано запульсують життям.

Але ні, ще не зараз. Зараз вона мусить відпочити, розслабитися. Надто спекотно, щоб перестати спиратися на спинку шезлонга, схилитися вперед на орієнтальний лад і взятися до прикрашання ніг. Ще досить часу. Справді, час тягнувся перед нею поплутаним візерунком — і так увесь довгий млосний день.

Вона заплющила очі.

Віддалені звуки готельного життя долинали до неї неначе крізь сон, звуки видавалися імлистими, приємними, адже вона, належачи цьому життю, не була більше зв’язана тиранією дому. Хтось на балконі вгорі з човганням відсовував стілець. Внизу на терасі офіціанти напинали над обідніми столиками веселі смугасті парасольки, було чутно, як maître d’hôtel[17] видає вказівки в обідній залі. Femme de chambre[18] прибирає кімнати в сусідньому номері. Відсовування меблів, скрип ліжка. На сусідній балкон вийшов valet de chambre[19] і солом’яною щіткою почав змітати зі столика. Їхні голоси дзюрчали, переходячи в мурмотіння. Тоді замовкли. Знову тиша. Лише ліниве плюскотіння моря, що легенько лиже гарячий пісок, а ще десь далеко, надто далеко, щоб дратувати, сміх дітей, що граються. І її діти теж там.

Гість на терасі внизу замовив каву. До балкона прилинув запах сигари. Маркіза зітхнула, її прекрасні руки, неначе лілеї, повисли обабіч шезлонга. Спокій, утіха. Якби ж можна було розтягти цю мить бодай на годину… Але щось підказало їй: коли та година відійде в минуле, давній демон невдоволення і нудьги повернеться навіть сюди, де вона, на своїх канікулах, нарешті вільна.

На балкон влетів джміль, покружляв над пляшечкою лаку, вповз у розкриту квітку, що, зірвана з примхи когось із дітей, лежала на столику. Коли опинився всередині квітки, його дзижчання стихло. Маркіза розплющила очі й побачила, як він, сп’янілий, виповзає. Тоді, ще приголомшений, ковтнув повітря і відлетів, знову забринівши. Чари розвіялися. Маркіза підняла з підлоги балкона лист від Édouard, свого чоловіка.

«…Отож, моя найдорожча, я вважаю неможливим приєднатися до тебе та дітей. Вдома надто багато справ, а ти знаєш, що я не можу покладатися ні на кого, крім себе. Я, звичайно, зроблю все можливе, щоб приїхати в кінці місяця і забрати тебе. Тим часом розважайся, купайся і відпочивай. Я певен, що морське повітря піде тобі на користь. Вчора я зайшов до maman і Мадлен, і здається, що старий curé …[20]»

Маркіза дозволила листу впасти на балконну підлогу. Легеньке провисання в кутику рота, натяк на єдину особливість, що псувала її гладеньке прекрасне обличчя, виділилося сильніше. Знову те саме. Завжди його робота. Землі, ферми, ліси, ділові партнери, з якими він мусить зустрітися, несподівані подорожі, котрі мусить відбути, — отож Édouard, її чоловік, попри відданість їй, ніколи не має для неї часу.

Їй ще перед весіллям сказали, що так воно й буде. «C’est un homme très sérieux, Monsieur le Marquis, vous comprenez»[21]. Як мало вона про це подумала, як легко погодилася, що-бо в житті може бути кращим, ніж маркіз, який до того ж «un homme sérieux»? Що прекрасніше за це châeau[22] і ці великі маєтки? Що імпонує більше, ніж дім у Парижі та почет слуг, які шанобливо їй кланяються, називаючи Madame la Marquise? Казковий світ для такої дівчини, як вона, вихованої в Ліоні, доньки запрацьованого хірурга і постійно недужої матері. Якби раптово не з’явився Monsieur le Marquis, вона вийшла б за молодого батькового асистента і ліонські будні тривали б вічно.

Романтичне одруження, справді. Звичайно, спершу його родичі супилися. Але Monsieur le Marquis, homme sérieux, мав за сорок і сам вирішував, що йому робити. А вона була прекрасною. Всі інші аргументи зайві. Вони побралися. У них були дві донечки. Вони були щасливими. Та іноді… Маркіза підвелася з шезлонгу, зайшла до спальні, сіла перед туалетним столиком і зняла бігуді з волосся. Навіть це зусилля вичерпало її. Скинула пеньюар і сиділа перед дзеркалом оголена. Інколи вона помічала, що шкодує за ліонськими буднями. Згадала, як вони сміялися і жартували з іншими дівчатами, тихцем хихотіли, коли чоловіки задивлялися на них на вулиці, їхні звіряння, обмін листами, перешіптування у спальні, коли її друзі приходили на чай.

Тепер, ставши Madame la Marquise, вона не мала з ким відверто порозмовляти, посміятися. Все її оточення — нудні люди середнього віку, які досі жили давнім життям і уникали будь-яких змін. Ці нескінченні візити чоловікових родичів до château. Його мати, його сестра, його брати, його зовиці. Взимку в Парижі — точнісінько те саме. Жодного нового обличчя, жодного незнайомця. Єдиною незвичайною пригодою була колись поява на обіді одного з чоловікових ділових партнерів, який, вражений її красою, коли вона увійшла до салону, кинув на неї сміливий захоплений погляд, а тоді вклонився і поцілував їй руку.

Спостерігаючи за ним під час обіду, малювала собі фантастичні картини, як вони таємно зустрічатимуться, як таксі везтиме її до його квартири, як вона увійде в маленький темний ascenseur[23], подзвонить і зникне у дивній невідомій кімнаті. Але довгий обід закінчився, діловий партнер відкланявся і пішов своєю дорогою. Потім думала про себе, що він навіть не був гарним та мав вставні зуби. Але той захоплений погляд, кинутий крадькома, — вона хотіла цього.

Розчісувала волосся перед дзеркалом і, розділивши його збоку, намагалася досягти нового ефекту: стрічка кольору її нігтів, вплетена у золото волосся. Так, так… І ще біла сукня, пізніше, й шифоновий шарф, недбало накинутий на плечі, — вона вийде на терасу в супроводі дітей і англійської гувернантки, maître d’hôtel, кланяючись, поведе її до столика в кутку, під смугастою парасолькою, а люди дивитимуться і шепотітимуться, не зводитимуть із неї очей, коли вона нахилиться до однієї з дочок і погладить її кучері люблячим материнським жестом, повним грації та краси.

Але зараз вона бачить у дзеркалі лише наге тіло і сумно покривлений рот. В інших жінок бували коханці. Шепіт скандалів долинав до її вух навіть під час тих довгих церемоніальних обідів з Édouard, що сидів на далекому кінці столу. Не лише у напівсвіті, з яким вона не мала жодних контактів, але й серед старої noblesse[24], до якої тепер належала. «On dit, vous savez…»[25], а потім натяки, пошепки переказувані з уст до уст, із піднятою бровою, стенанням плечима.

Інколи, після чаювання, гостя відходила рано, ще перед шостою, виправдовуючись, що її чекають деінде, а маркіза, луною повторюючи, як їй шкода, прощалася з гостею, собі міркувала — може, вона поспішає на побачення? Можливо, через двадцять хвилин, можливо, ще швидше, ця чорнява, радше звичайна з себе маленька графиня затремтить, потай усміхаючись, і дозволить своїй одежі зіслизнути на підлогу?

Навіть Élise, її подруга з ліонського ліцею, шість років як заміжня, мала коханця. Ніколи не писала його імені, завжди називала «mon ami» — «мій друг». Вони зустрічалися двічі на тиждень, у понеділок та четвер. Він мав автомобіль і возив її за місто, навіть узимку. Élise писала маркізі: «Уявляю, яким плебейським видається мій романсик тобі, у вищому світі. Скільки шанувальників ти мусиш мати і які пригоди переживаєш! Розкажи мені про Париж, про вечірки, і хто твій обранець цієї зими». Маркіза відповідала, натякаючи, підказуючи, підсміховуючись із питання, а врешті детально описувала свою сукню, вдягнену на якийсь прийом. Але не казала, що той прийом закінчився опівночі, що він був формальним, нудним, і все, що вона, маркіза, знала про Париж, побачене з вікна автомобіля, в якому вона їхала з дітьми або до couturier[26] на примірку чергової сукні, або ж до coiffeur[27], щоб укласти волосся і, можливо, поміняти стиль. Стосовно життя в château, то вона описувала кімнати, так, численних гостей, урочисті довгі алеї між дерев, акри лісів, але не щоденний дощ навесні, не палючу спеку раннього літа, коли тиша нависала над маєтком, як велика біла пелена.

«Ah! Pardon, je croyais que madame était sortie…»[28] Це, не постукавши, увійшов valet de chambre із солом’яною щіткою в руках; одразу ж вийшов із кімнати, але спершу мусив її побачити голою перед дзеркалом. І, звичайно ж, мав знати, що вона не виходила, бо ще кілька хвилин тому лежала на балконі. Чи те, що вона помітила в його очах, перш ніж він вийшов, було співчуття, змішане із захопленням? Наче казав: «Така красуня і завжди сама? Ми не звикли до цього в готелі, куди люди приїжджають розважатися…»

О небо, як гаряче. З моря ні вітерцю. Цівки поту стікали їй з плечей по тілу.

Вона апатично вдяглася, вибравши прохолодну білу сукню, а потім ще раз побрела на балкон і підняла завісу — щоб спекотний день упав на неї. Очі були сховані за темними окулярами. Лише її губ, ніг, рук і накинутого на плечі шарфа торкнулися мазки кольору. Темні лінзи додавали глибини всьому довкола. Море, неозброєним оком барвінково-синє, стало фіолетовим, а білий пісок — оливково-брунатним. Яскравої барви квіти у горщиках на терасах прибрали тропічної подоби. Коли маркіза притулилася до дерев’яного поруччя балкону, воно обпекло їй руки. Ще раз невідомо звідки приплив запах сигари. Задзвеніли келихи — це офіціант приніс до столу на терасі аперитив. Десь заговорила жінка, а до неї приєднався чоловічий голос і сміх.