Відчувала, як під її сукнею виступають краплинки поту, ноги в тонких сандалях аж гули, хоч вона й небагато пройшла. Сонце палило надто сильно, надто шалено, вона заглядала вгору і вниз по безлюдній вулиці, на будинки, крамниці між ними, — усі вони були зачинені перед нею, усамітнені в блаженній сієсті. Вона відчула раптове бажання опинитися в будь-якому темному прохолодному місці — можливо, у підвалі, де вода крапала б із крану. Звук води, що падає на кам’яну підлогу, заспокоїв би нерви, пошарпані сонцем.

Приголомшена, ледь не плачучи, вона звернула в алею між двома крамницями. Підійшла до сходів, що вели вниз, до маленького дворика, де не було сонця, і зупинилася там на мить, притуливши руки до такої холодної і твердої стіни. Поруч із нею було вікно, закрите віконницею; маркіза сперлася на неї головою і раптом, їй на сором, віконниця розчинилася і з темної кімнати до неї виглянуло якесь обличчя.

«Je regrette…»[33], — почала, збагнувши абсурдність того, що вона стояла тут, наче підглядаючи за прихованим і убогим життям під крамницею. А потім її голос спантеличено затих і змовк, бо обличчя, яке глянуло на неї з відкритого вікна, було таким незвичайним, таким ніжним, що могло б належати святому на вітражі собору. Це обличчя обрамляла хмара темного кучерявого волосся, ніс був маленьким і рівним, рот — скульптурним, а очі, поважні, карі та лагідні, були наче очі газелі.

«Vous désirez, Madame la Marquise?»[34], — сказав він у відповідь на її незакінчене речення.

«Знає мене, — здивовано подумала вона, — бачив мене раніше». Але навіть це не стало такою несподіванкою, як звучання його голосу: не грубого, не різкого, як мав би бути в мешканця підвалу під магазином, а інтелігентного, плавного, саме такого, який пасував до цих очей газелі.

— На вулиці так спекотно, — сказала, — крамниці зачинені, а мені стало недобре. Я спустилася по східцях. Дуже шкодую, я ж розумію, що це приватна територія.

Обличчя у вікні зникло. Він розчинив двері, яких вона не помітила, і раптом відчула, що сидить на стільці, біля дверей, у темній і прохолодній кімнаті, саме такому підвалі, який вона собі уявляла, а він подає їй воду у глиняному кухлику.

— Дякую, — сказала вона, — дуже дякую.

Піднявши очі, побачила, що він смиренно й святобливо спостерігає за нею, тримаючи в руці глечик води. Його м’який ласкавий голос проказав:

— Можу я ще щось зробити для вас, Madame la Marquise?

Вона похитала головою, але в ній ворухнулося добре знайоме почуття таємного задоволення, спричиненого чужим захопленням. Тоді, нарешті отямившись після того, як він відкрив вікно, сильніше закутала плечі шарфом, навмисне неквапливим жестом, і побачила, що погляд очей газелі впав на троянду за викотом її сукні.

— Як ви знаєте, хто я? — спитала вона.

Він відповів:

— Три дні тому ви були в моїй крамниці. З вами були ваші діти. Ви купили фотоплівку.

Вона здивовано глянула на нього. Згадала, що купувала плівку в крамничці з рекламою «Кодаку» на вікнах, а ще згадала дуже негарну, кульгаву, калікувату жінку, яка стояла за прилавком і обслуговувала їх. Жінка шкутильгала, а вона, злякавшись, що діти помітять це та засміються і сама вона через нерви так само безсердечно розсміється, наказала відправити придбане їй у готель, а тоді пішла.

— Вас обслуговувала моя сестра, — пояснив він. — Я бачив вас із внутрішньої кімнати. Нечасто виходжу до прилавку. Я фотографую людей, заміські пейзажі, а потім усе це купують відвідувачі, що приїжджають сюди влітку.

— Так, — сказала вона. — Я бачу, розумію.

Ще раз відпила з глиняного кухлика, а заодно пила захоплення з його очей.

— Я принесла проявити плівку, — сказала вона. — Вона тут, у моїй сумочці. Можете зробити це для мене?

— Звичайно, Madame la Marquise, — відповів він. — Я робитиму для вас усе, що ви загадаєте. Відколи ви увійшли до моєї крамниці, я…