Показав їй з балкона, вона повела очима за його рукою. Зелений мис через сильну спеку мерехтів, наче марево.

— Ви вчора лише випадково застали мене вдома, — промовив він. — Я проявляв у підвалі фото, обіцяні клієнтам, які сьогодні від’їжджають. Але зазвичай я в таку пору гуляю скелями.

— Мусить бути дуже гаряче, — озвалася вона.

— Буває, — відповів він. — Але над морем дме невеличкий бриз. А найкраще те, що від першої до четвертої там дуже мало людей. Усі після обіду віддаються сієсті, отож усі ці прекрасні краєвиди належать мені.

— Так, — сказала маркіза, — розумію.

Якусь мить обоє стояли мовчки. Неначе щось невимовне пройшло між ними. Маркіза гралася шифоновою хустинкою, а потім вільно пов’язала її навколо зап’ястя, недбалим лінивим жестом.

— Колись я мушу це спробувати, — нарешті промовила вона, — погуляти під час денної спеки.

На балкон вийшла міс Клей, покликавши дітей піти і вмитися перед déjeuner. Фотограф відступив, шанобливо перепрошуючи. Маркіза, глянувши на годинник, побачила, що вже midi[39], столики на терасі внизу були заповнені людьми, давно почалися звичайні рух та гамір розмов, дзвякання келихів, брязкіт посуду, а вона нічого цього досі не помічала.

Повернулася боком до фотографа, відпускаючи його з навмисне холодним і байдужим виглядом, адже сеанс закінчився і міс Клей прийшла забрати дітей.

— Дякую, — сказала. — Я загляну до вашої крамниці через кілька днів, щоб побачити пробні знімки. Щасливо вам.

Він поклонився і вийшов як працівник, що виконав свій обов’язок.

— Сподіваюся, він зробив кілька хороших фотографій, — сказала міс Клей. — Маркіз дуже радий буде їх побачити.

Маркіза не відповіла. Здіймала з вух золоті кліпси, які чомусь більше не відповідали її настрою. Пішла на déjeuner без коштовностей, без перснів; відчувала, що сьогодні достатньо буде її власної краси.

Минуло три дні, але маркіза жодного разу не спускалася до містечка. Першого дня вона плавала, а пополудні приглядалася до гри в теніс. Другий день провела з дітьми, відпустивши міс Клей на екскурсію шарабаном[40] оглянути старі фортечні міста в глибині суходолу, вздовж узбережжя. Третього дня послала міс Клей та дітей до міста по пробні знімки, і вони повернулися, принісши з собою акуратний пакет. Маркіза оглянула фотографії. Справді дуже добрі, а її власні — найкращі, які їй тільки робили.

Міс Клей була захоплена. Просила кілька копій, щоб відправити до себе додому, в Англію.

— Хто б повірив, — вигукнула вона, — що провінційний курортний фотограф робить такі чудові знімки? А паризьким майстрам доводиться платити астрономічні суми.

— Непогані, — сказала маркіза, позіхаючи. — Він, безумовно, завдав собі з ними чимало клопоту. Мої вийшли краще, ніж дітей.

Згорнула пакет і сховала його в шухляду.

— Чи мсьє Поль виглядав задоволеним ними? — спитала вона гувернантку.

— Нічого про це не казав, — відповіла міс Клей. — Здавався невдоволеним тим, що ви не прийшли по них особисто, казав, що вони були готові ще вчора. Питав, як ви почуваєтесь, а діти розповіли йому, що maman купається. Вони були з ним дуже люб’язні.