— Вона дуже ніжна, Madame la Marquise, — відповів.

Ніжна… Який дивний вислів. Вона почала говорити про одержані від нього знімки, про те, чому одні з них подобаються їй більше за інші, і весь цей час відчувала внутрішній тріумф через те, що була повною господинею ситуації. Точно знала, що робити, що казати, коли усміхатися, коли виглядати серйозною. Це дивовижно нагадувало дні її дитинства, коли вони з юними подругами вдягали материнські капелюшки і казали: «Прикиньмося дамами». Зараз вона теж прикидалася, проте не дамою, а ким же? Сама не була певна. Але кимось іншим, не собою, — вже задовго була справжньою дамою, попиваючи чай у салоні châeau, оточена численними старовинними речами та людьми, які тхнули смертю.

Фотограф небагато говорив. Слухав маркізу. Згоджувався, кивав головою або просто мовчав, і вона з певного роду здивуванням чула лише трелі власного голосу. Він був лише свідком, манекеном, присутність якого вона ігнорувала, доки слухала ту блискучу чарівну жінку, якою зненацька стала сама.

Нарешті у цій однобокій бесіді настала пауза, і він соромливо спитав її:

— Можу я про щось вас попросити?

— Звичайно, — відповіла вона.

— Можу я сфотографувати вас саму, на тлі цього пейзажу?

І це все? Який же він боязкий, який упертий. Вона засміялася.

— Скільки завгодно, — сказала. — Тут так приємно сидіти. Я могла б навіть задрімати.

— La belle au bois dormant[41], — швидко сказав він, а потім, наче засоромившись через свою фамільярність, ще раз прошепотів pardon і сягнув по апарат позаду неї.

Цього разу він не просив її стати певним чином чи змінити позу. Фотографував, як вона сиділа, ліниво покусуючи стеблинку трави, тим часом сам рухався по колу, тож зняв її з усіх ракурсів: обличчя, профіль, у три чверті.

Вона почала відчувати сонливість. Сонце напекло її неприкриту голову, а бабки літали довкола, яскраві, зелено-золоті, кружляли і зависали перед очима. Вона позіхнула і відкинулася на папороть.

— Не хочете скористатися моїм піджаком як подушкою, Madame la Marquise? — спитав він.

Перш ніж вона відповіла, він узяв піджак скрутив рулоном та поклав під папороть. Вона схилилася — і зневажуваний раніше сірий піджак м’яко ліг їй під голову, легкий і зручний.

Він став біля неї навколішки, пораючись над камерою, змінюючи плівку, а вона спостерігала за ним, позіхаючи, крізь примружені, напівзаплющені повіки та помітила, що і в цій позі він спирається лише на одне коліно, відвівши вбік деформовану ногу у високому черевику. Ліниво подумала, чи це не тому, що спиратися на цю ногу йому боляче. Ортопедичний черевик був дуже начищений, значно яскравіший, ніж шкіряний на лівій нозі, і раптом перед її очима постало видіння, як він щоранку клопочеться з цим черевиком, одягаючись, полірує його, натирає, можливо, замшевою шматинкою.

Бабка сіла їй на руку. Завмерла, чекаючи, згорнула блискучі крила. Чого вона чекає? Маркіза дмухнула — і бабка полетіла. Тоді знову повернулася, вперто кружляючи.

Мсьє Поль відклав свою камеру, але зостався на колінах у папороті біля неї. Вона відчувала, що він спостерігає за нею, і подумала: «Якщо я ворухнуся, він підведеться і все закінчиться».

Вона далі дивилася на блискучу тремтячу бабку, але знала, що через одну-дві хвилини муситиме глянути на щось інше, або ж бабка відлетить, або теперішнє мовчання стане таким напруженим, таким вимушеним, що вона не витримає, засміється та все зіпсує. Неохоче, всупереч власній волі повернулася до фотографа, а його великі очі, смиренні та віддані, були втуплені в неї з глибокою рабською покорою.

— Чому ви мене не поцілуєте? — спитала вона і її власні слова здивували її, вразили раптовим тривожним передчуттям.

Він не сказав нічого. Не ворушився. Далі дивився на неї. Вона заплющила очі, й бабка злетіла з її руки.