І почав ридати, затуливши обличчя руками. Його плечі здригалися.

Маркіза безпорадно дивилася на нього, не знаючи, йти їй чи залишатися. Ридання його були такими сильними, що вона боялася істерики і не знала, що може трапитись. Дуже його жаліла, але ще більше жаліла саму себе, бо зараз, у мить розлуки, він осмішився в її очах. Чоловік, що так піддається емоціям, — нікчема. Їй здалося, що галявинка між папороттю стала такою ж огидною й брудною, якою раніше видавалася таємничою й інтимною. Його сорочка, що лежала на папороті, була наче старе полотно, яке прачки розклали під сонцем для сушіння. Поруч лежала краватка і дешевий фетровий капелюх. Для повноти картини бракувало лише апельсинової шкірки та фольги від шоколаду.

— Припиніть ці крики, — із несподіваною люттю сказала вона. — Заради Бога, опануйтесь.

Плач припинився. Він одвів руки від спотвореного обличчя. Дивився на неї, тремтячи, його карі очі осліпли від болю.

— Я помилявся щодо вас, — сказав. — Тепер я знаю, хто ви. Ви — лиха жінка, ви руйнуєте життя таких невинних чоловіків, як я. Все розповім вашому чоловікові.

Маркіза нічого не відповіла. Він був не при собі, божевільний…

— Так, — продовжував фотограф, досі задихаючись, — я так і зроблю. Тільки-но ваш чоловік приїде, все йому розкажу. Покажу йому фотографії, зроблені тут, на скелі. Достеменно доведу, що ви фальшива, що ви погана. І він мені повірить. Нічого не зможе вдіяти, але повірить. Неістотно, що він зробить зі мною. Я вже сильніше страждати не можу. Але обіцяю вам, що ваше життя скінчилося. Всі дізнаються, англійська міс дізнається, директор готелю дізнається, я всім розповім, як ви проводили свої полудні.

Потягся по свій піджак, капелюх, перекинув камеру через плече. Серце і горло маркізи стислися від паніки. Він зробить усе, чим погрожує, чекатиме там у готелі на рецепції, чекатиме, доки приїде Édouard.

— Послухайте, — почала вона, — ми щось придумаємо, домовимось…

Він не зважав на неї. Його обличчя було рішучим і блідим. Похилився, перегнувшись над урвищем, щоб підняти палицю, і, коли він це зробив, у ній зродився жахливий порив, що нездоланно затопив її всю. Подалася вперед, її руки простяглися, штовхнули його похилене тіло. Він навіть не скрикнув. Полетів униз, щез.

Маркіза безсило опустилася навколішки. Не рухалась. Чекала. Відчувала, як піт струмком стікає їй на обличчя, шию, тіло. Руки теж були вогкі. Далі стоячи на колінах, чекала, коли трохи заспокоїться, тоді, охолонувши, взяла носовичок і стерла піт із чола, обличчя, рук.

Її охопив раптовий холод. Затремтіла. Встала, її ноги були певні. Не підгиналися, як вона цього боялася. Озирнулася довкола, над папороттю, і не побачила нікого. Як зазвичай, вона була на мисі сама. Минуло п’ять хвилин; тоді вона змусила себе підійти до краю, глянути вниз. Був приплив. Море омивало підніжжя скелі. Здіймалося, облизувало камені, опускалося і знову здіймалося. На схилі скелі не було жодного сліду його тіла, та й не могло бути, бо скеля була майже прямовисна. Жодного знаку його тіла у воді: якби сплив, упавши, це одразу було б помітно на поверхні спокійного синього моря. Мусив одразу ж потонути.

Маркіза відвернулася від урвища. Зібрала свої речі. Намагалася підняти зім’яту папороть до первинної висоти і приховати сліди їхнього там перебування, але схованка була така давня, що їй це не вдалося. Можливо, це й неістотно. Можливо, і так зрозуміло, що люди приходили на скелю і відпочивали тут.

Раптом її коліна затремтіли і вона сіла. Почекала кілька хвилин, а тоді глянула на годинник. Знала, що може бути важливим запам’ятати час. Трохи пізніше, ніж пів на третю. Якби її запитали, вона б сказала: «Так, я була на мисі десь о пів на третю, але нічого не чула». Це було б правдою. Вона б не збрехала. Це було б правдою.

Із полегшенням згадала, що сьогодні вклала до сумочки дзеркальце. Боязко глянула в нього. Її обличчя було біле, мов крейда, й вкрите плямами; інше. Вона обережно, легенько попудрилась. Здається, жодної різниці. Міс Клей помітить, що щось не так. Наклала на щоки трішки рум’ян, але вони виділялися, як намальовані цятки на обличчі клоуна.

«Є лише один вихід, — подумала вона, — відразу піти до купальної кабіни на пляжі, роздягнутися, вдягти купальний костюм і скупатися. Тоді, якщо я повернуся до готелю з мокрим волоссям і обличчям, це виглядатиме природно, бо я плавала, і це теж буде правдою».

Пішла зі скелі, але її ноги були такими слабкими, наче вона багато днів лежала хвора в ліжку. Коли нарешті дісталася пляжу, так тремтіла, аж думала, що впаде. Більше за все на світі хотіла лягти в ліжко, у готельній спальні, закрити віконниці, навіть вікна, і сховатися там у темряві. Але мусила змусити себе зіграти роль, яку обрала.

Пішла до купальні та роздяглася. На піску вже лежало кілька людей, що читали або дрімали, години сієсти наближалися до кінця. Вона спустилася до краю води, зняла вірьовчане взуття, вдягла купальну шапочку і, плаваючи туди й назад у нерухомій, літеплій воді, зануривши в неї обличчя, думала, скільки людей на пляжі зауважили її, придивлялися до неї, а пізніше могли сказати: «Хіба ж не пам’ятаєте, ми бачили, як жінка зійшла зі скелі ополудні?»

Почала дуже мерзнути, але далі плавала туди-сюди, роблячи жорсткі механічні гребки, аж доки несподівано не помітила, як хлопчик, що грався з собакою, вказав тому щось викинуте морем, і собака, гавкаючи, помчав до цього темного предмета, найімовірніше, уламка деревини. Нудота і страх об’єдналися, щоб ослабити її; вона, спотикаючись, пішла з моря знову до купальні та лягла на дерев’яну підлогу, сховавши обличчя в долонях. Думала, що коли б відпливла далі, могла торкнутися ногами його тіла, що випливло б до неї на поверхню води.

Через п’ять днів автівкою мав приїхати маркіз, забрати дружину, гувернантку та дітей і відвезти їх додому. Маркіза потелефонувала йому в château і спитала, чи не міг би він прибути раніше. Так, погода ще добра, казала, але її це місце вже змучило. Тепер тут надто людно, надто гамірно, їжа погіршала. Вона вже хоче звідси виїхати. Казала чоловікові, що хоче додому, до свого власного світу, а сади, мабуть, чудові.