Маркіз знизав плечима.

— То що їй сказати? Звук такий, наче вона плаче.

Маркіза повернулася до ванни, наклала більше пудри на ніс.

— Попросіть її зайти, — сказала, — але повторіть, що за п’ять хвилин ми виїжджаємо. Тим часом спускайтесь і заберіть дітей до машини. І міс Клей із ними. Я побачуся з цією жінкою наодинці.

Коли він пішов, вона оглянула кімнату. Не зосталося нічого, крім її рукавичок, її сумочки. Останнє зусилля, а тоді зачинити двері, ліфт, розкланятися з директором і свобода.

Почувся стук у двері. Маркіза чекала біля входу на балкон, стиснувши перед собою руки.

— Entrez, — сказала вона.

Мадемуазель Поль відчинила двері. Її обличчя було плямисте і спотворене від ридань, довга старомодна траурна сукня майже сягала землі. Вона завагалася, а тоді похилилася вперед, гротескно кульгаючи, так, наче кожен її рух мусив бути мукою.

— Madame la Marquise… — почала, та тут її губи засіпалися і вона заплакала.

— Не треба, прошу, — лагідно сказала маркіза. — Я дуже сумую через те, що трапилось.

Мадемуазель Поль витягла хусточку і висякала носа.

— Він був усім, що я мала у світі, — сказала. — Був таким добрим до мене. Що я тепер маю робити, як жити?

— У вас є родичі?

— Вони бідні люди, Madame la Marquise. Я не можу розраховувати на їхню підтримку. Не можу вести крамницю сама, без брата, мені бракує сил, я ніколи не мала здоров’я.

Маркіза понишпорила в сумочці. Вийняла асигнацію у двадцять тисяч франків.

— Знаю, що це мало, — сказала, — але, можливо, трохи допоможе. Боюся, що в мого чоловіка небагато зв’язків у цій частині країни, але я його попрошу, можливо, йому вдасться щось порадити.

Мадемуазель Поль взяла асигнацію. На подив, не подякувала маркізі.

— Вистачить мені до кінця місяця, — сказала. — Зможу покрити витрати на похорон.

Відкрила свою сумочку. Витягла три знімки.

— Маю в крамниці багато подібних, — сказала. — Здається, ви так квапилися виїхати, що геть про них забули. Я їх знайшла між інших знімків та негативів мого бідного брата, у підвалі, де він із ними працював.