— Я сказала мадемуазель Поль, що коли я можу що-небудь коли-небудь для неї зробити, їй досить сповістити мені про це.
— Звичайно, — підтвердив її чоловік. — Я дуже засмутився, почувши про вашу трагедію. Директор усе мені розповів.
Мадемуазель Поль знову присіла в реверансі, перевівши погляд із нього на маркізу.
— Він — все, що у мене було, Monsieur le Marquis, — сказала. — Madame la Marquise знає, що він для мене значив. Добре знати, що я можу написати їй, а вона напише мені, і тоді я не почуватимуся самотньою та покинутою. Для тих, хто сам-один на світі, життя дуже тяжке. Можу я побажати вам приємної мандрівки, Madame la Marquise, і гарних спогадів про канікули, і понад усе жодних смутків?
Мадемуазель Поль ще раз присіла і зашкутильгала з кімнати.
— Бідна жінка, — сказав маркіз, — та ще й така зовнішність. Зі слів директора я зрозумів, що її брат теж був калікою?
— Так… — вона застебнула сумочку. Взяла рукавички. Сягнула по темні окуляри.
— Дивна річ, але це часто передається по родині, — промовив маркіз, коли вони йшли коридором. Зупинився і натиснув дзвоник ліфта. — Ви ніколи не зустрічалися з Рішаром дю Буле, моїм давнім приятелем? Він був кульгавий, як, здається, цей бідолашний маленький фотограф, а все-таки в нього закохалася чарівна, зовсім нормальна дівчина, і вони побралися. Народився син і виявилося, що в нього така сама безнадійно спотворена стопа, як у батька. З цим неможливо боротися. Цей порок передається з кров’ю.
Вони увійшли до ліфту, двері за ними зачинилися.
— Ви певні, що не передумаєте і не залишитесь на обід? Виглядаєте блідою. А перед нами довга дорога, знаєте.
— Я краще поїду.
У холі на них чекали. Директор, рецепціоніст, консьєрж, maître d’hôtel.
— Приїжджайте знову, Madame la Marquise. Ми завжди будемо раді вас бачити. Яким задоволенням було прислужитися вам. Коли ви від’їдете, цей готель не буде таким, як раніше.
— До побачення… До побачення…
Маркіза сіла в машину поруч із чоловіком. Вони виїхали з готельного подвір’я на дорогу. За нею зостався мис, гарячі піски та море. Перед нею лежала довга пряма дорога до дому та безпеки. Безпеки?..
Поцілуй мене ще раз, незнайомцю
Коли залишив армію, я трохи роздивився довкола, перш ніж осісти, а тоді знайшов собі роботу по дорозі на Гемпстед[48], у гаражі, під Гейверсток Гілл коло Чок-Фарм, і це було якраз для мене. Я завжди любив майструвати, довбатися в моторах, займався цим у РЕМЕ[49] і всього навчився — ота механіка легко мені давалася.
Так собі думаю, що найкраще проводити час, лежачи горілиць у засмальцьованому комбінезоні під черевом авто чи вантажівки, з гайковим ключем у руці, крутити якийсь старий болт чи гвинт, довкола пахне машинним маслом, хтось запускає двигун, а інші хлопці довкола грюкають інструментами і посвистують. Я ніколи не переймався ні запахом, ні брудом. Коли я дітваком шмарувався мастилом із каністри, моя стара ма казала: «Нічого йому не буде, це чистий бруд». З моторами так само.
Бос у гаражі був добрий чолов’яга, простий, веселий; бачив, що я дуже люблю свою роботу. Сам він аж таким механіком не був, отож віддавав мені всі ремонтні роботи, а мені таке подобалося.
Я зі своєю ма не жив — вона надто далеко мешкала, за Шеппертоном[50], а я геть не бачив сенсу витрачати півдня на дорогу з роботи — на роботу. Люблю мати все близько, під рукою. Тож винайняв кімнату в подружжя Томпсонів, за десять хвилин ходи від гаража. То були милі люди. Він працював у взуттєвому бізнесі, щось наче швець, а місіс Томпсон варила їсти і господарювала в їхньому домі над майстернею. Я у них харчувався, снідав та вечеряв — ми завжди мали щось свіженьке на вечерю. Був єдиним їхнім квартирантом, тому вони вважали мене членом сім’ї.