Вони всі зареготали. Я не зрозумів чого, але вирішив, що то такий жарт.

— Я давно стережуся, — каже чолов’яга. — Розпізнаю небезпеку з першого погляду.

— Не здивуюся, як ті інші теж таке казали, — зауважив шофер, — і відомо, що з ними сталося. Аж мороз поза шкірою. Але хотів би я знати, чого вибрали саме авіацію?

— Через колір нашого мундира, — каже той. — Здалеку помітний.

Вони далі так підсміювалися. Я запалив цигарку, а дівчина не захотіла.

— Це все війна винувата, що таке з жінками сталося, — сказав бармен, витираючи горнятко і кладучи його назад. — Думаю, в голові їм помішалося і вже не знають, що добре, що зле.

— Та нє, то все спорт, — озвався кондуктор. — Розвиває не ті м’язи, що треба. Візьміть моїх дітиськ, до прикладу. Дівка поб’є хлопця одною лівою, правдива мала хуліганка, а сильна, як бичок. Хоч-не-хоч задумаєшся.

— Ото правда, — погодився шофер, — це називається рівноправністю статей, так? То через право голосу. Не треба їм було його давати.

— Байка, — сказав чолов’яга з авіації, — вони не через право голосу здуріли. Під шкірою завжди були такі. На Сході знають, як з ними поводитися. Замикають їх. Так і слід. Тоді ніяких клопотів.

— Не знаю, що сказала б моя стара, якби я спробував її замкнути, — сказав шофер. Всі знову зареготали.

Моя дівчина потягла мене за рукав, і я побачив, що вона допила свою каву. Кивнула головою на вулицю.

— Хочеш додому? — спитав я.

Дурня. Чомусь я хотів, щоб інші повірили, наче ми разом йдемо додому. Вона не відповіла. Просто сміялася, з руками в кишенях макінтоша. Я попрощався з усіма і пішов за нею, але спершу помітив, як чолов’яга з авіації дивиться на неї поверх горнятка чаю.

Вона пішла вулицею, далі падав дощ. Такий понурий, мимоволі думаєш, як добре б сидіти при вогні десь у затишному місці, а вона перейшла на той бік вулиці, дійшла до цвинтарної огорожі, зупинилася, глянула на мене знизу вгору та всміхнулася.

— А тепер що? — кажу.

— Надгробки бувають пласкі, — відповіла вона, — інколи.

— То й що? — кажу я, прифігівши.

— На них можна лежати, — говорить вона.

Повернулася і пішла вздовж огорожі, придивляючись до неї, тоді знайшла один прут зігнутий, а поруч із ним виламаний, зиркнула на мене і знову всміхнулася.

— Завжди так, — сказала. — Коли довго шукати, завжди знайдеш діру.