— А, будуть інші, — каже вона. — Я не мала на увазі якийсь конкретний.

Я дещо прифігів. Думав, вона хоче вийти на зупинці коло цвинтаря, бо це найближче до її дому, оно як кажуть: «Висадіть мене коло “Вулворта”[56]», якщо ти десь там живеш. Трохи поміркував та питаю:

— Що ти маєш на увазі «будуть інші»? На автобусних маршрутах цвинтарів небагато.

— Я так кажу, загально, — відповіла вона. — Не муч себе розмовою, мені більше подобається, як ти мовчиш.

Як вона це сказала — не так, наче заїхала в пику. Я навіть зрозумів, про що вона. Дуже приємно балакати з такими людьми, як Томпсони; сидимо за вечерею, ти розказуєш, як минув день, хтось там щось читає з газети, ще хтось підтакне: «Нічого собі, це ж треба», і так воно собі йде, аж доки не починаємо позіхати і не кажемо: «Хто до ліжка?» А добре ще розмовляти з таким чолов’ягою, як мій бос, за кухлем під час другого сніданку чи о третій, як роботи нема. «Кажу тобі, думаю, що теперішній уряд робить балаган, ці типи геть не ліпші за попередніх», а тут нас хтось перебиває, бо приїхав заправитися бензином. Ще мені подобається говорити зі своєю старою ма, як ми з нею бачимося, а це не часто буває; вона все мені розказує, як ляскала мене по дупі, коли я був малим, а я сиджу при кухонному столі, як давніше, а вона пече роккейки[57], дає мені шкоринку і каже: «Ти завжди трусився за шкоринкою». Ото розмова, ото бесіда.

Але я й не хотів розмовляти з моєю дівчиною. Хотів обнімати її рукою, а підборіддя притулити до її голови, і саме це вона мала на увазі, кажучи, що воліє, аби я мовчав. Бо і я цього волів.

А ще одно трохи мене непокоїло — чи можна її поцілувати ще до того, як автобус зупиниться і ми опинимося на кінцевій. Маю на увазі, що обнімати дівчину — одне, а цілувати — це вже інша пара гальош. Зазвичай треба трохи часу на розігрів. Починається з довгого вечора, йдете разом в кіно чи на концерт, тоді щось їсте і п’єте, добре, отепер ви познайомилися і можете трохи поцілуватися і пообійматися на прощання, дівчата такого чекають.

Правду кажучи, я не дуже був до цілування. Перед тим як піти в армію, ходив із одною дівчиною, вона була нічого собі, мені подобалася. Але трохи їй виступали зуби, і навіть коли закриєш очі та намагаєшся про це не думати, як цілуєшся, то все одно знаєш, що то вона, і нічого з цього не виходить. Добра стара Доріс із сусідньої брами. Але ще гірші ті, що накидаються на тебе, наче б хотіли з’їсти. Коли ти в мундирі, то втрапляєш на таких пачками. Такі вже бистрі, так довкола тебе крутяться, аж відчуваєш — не можуть чекати, доки хлопець ними зацікавиться. Признатися, мене від них млоїло. Щоб я так жив. Видно, якийсь перебірливий народився, не знаю.

Але цього вечора в автобусі все було геть інакше. Не знаю, що мене тягло до тої дівчини — її сонні очі, мідяне волосся, ніби й не переймається мною, а ніби я їй подобаюся; ніколи раніше мені когось подібного не траплялося. Спитав себе: чи ризикнути, чи ще почекати? По тому, як шофер вів автобус, а кондуктор посвистував унизу, кажучи «добраніч» тим, хто виходив, я зрозумів, що ми коло кінцевої. Моє серце під плащем затьопалося, шия під коміром змокла, клята дурня, це ж лише поцілунок, вона мене не вб’є — а тоді… Це було як скочити з трампліна. Я подумав: «Пан або пропав», нахилився, повернув до себе її обличчя, підняв її підборіддя рукою і поцілував як слід.

Ну, був би я поет, назвав би це одкровенням. Позаяк я не поет, можу лише сказати, що вона теж мене цілувала і це тривало довго і було зовсім не так, як із Доріс.

Тут автобус різко зупинився, а кондуктор як запіє: «Прошу всіх на вихід». Чесно, я ледь його не придушив.

Вона копнула мене в кісточку. Сказала: «Давай, рухайся». Я ледве встав із місця і злетів зі сходів, а вона йшла ззаду, і от ми вже стоїмо на вулиці. Почався дощ, не сильний, але достатній, щоб його помітити і підняти комір плаща, а ми десь при кінці великої широкої вулиці з порожніми неосвітленими магазинами по обидва боки, як на кінці світу, і маєш, зліва гора, а біля її підніжжя цвинтар. Видно огорожі й білі надгробки, і все це тягнеться довго, до середини гори. Цілі акри.

— Холєра, — кажу, — ти про це казала?

— Можливо, — каже вона, незрозуміло зиркає через плече, а тоді бере мене під руку. — А якби спершу горнятко кави?

Спершу?.. Чи то вона має на увазі перед довгою дорогою додому чи перед її домом? Ну та дарма. Ще не дуже по одинадцятій. Я міг би випити горнятко кави з канапкою. При дорозі був ще не закритий кіоск зі стійкою і відкидним столиком.

Ми туди підійшли, а там був шофер, кондуктор і той чолов’яга з авіації, що сидів перед нами нагорі. Вони замовили чай, канапки, і ми так само, лише каву замість чаю. Тут їх добре нарізають, ті канапки, я це ще раніше помітив, не скупляться. Порядний шмат шинки між двома товстими шматками білого хліба, кава гаряча, горнятка повні, все люкс, я собі подумав: «Вартує шести бобів».

Я зауважив, що моя дівчина дивиться на чолов’ягу з авіації так, наче згадує, де вона раніше його бачила, а він теж на неї поглядає. Я його за це не звинувачував. Я не проти; коли ти з дівчиною, то приємно, якщо інші хлопці її помічають. Таку не пропустиш. Не мою дівчину.

Тоді вона повернулася до нього спиною, навмисне, спершись ліктями об стійку і попиваючи каву, а я стояв біля неї, роблячи те саме. Ми не були пихатими, були приємними і ґречними, побажали всім доброго вечора, але кожен міг сказати, що ми разом, я її хлопець, а вона моя дівчина. І це мені подобалося. Кумедно, але я почув щось наче опікунче. Хай собі думають, що ми подружжя і повертаємось додому.

Вони один одного підколювали, ті троє і бармен, що приніс канапки і чай, але ми до них не приєдналися.

— Стережіться в цій формі, — сказав кондуктор до чолов’яги з авіації, — а то скінчите як інші. Запізно, щоб самому ходити.