Маркіз дуже шкодував, що їй нудно, але, напевно, бодай три дні вона це витримає, — казав. Він запланував силу-силенну справ і ніяк не може швидше. Тим паче, що доведеться їхати через Париж, де в нього важлива ділова зустріч. Обіцяв дістатися до неї в четвер уранці, тоді вони могли б від’їхати одразу після обіду.

— Я сподівався, — сказав він, — що ви зостанетесь на вихідні, щоб і я міг трохи скупатися. Адже кімнати зарезервовані до понеділка?

Та ні, відповіла, вона повідомила директора, що не затримуватиме кімнат до неділі й той уже зарезервував їх за кимсь іншим. Готель переповнений. Увесь його чар зник, — запевняла. Може, для Édouard це байдуже, але у вихідні тут геть нестерпно. Чи не постарається він вчасно приїхати у четвер, а тоді вони від’їдуть після раннього обіду?

Маркіза повісила слухавку і вийшла на балкон до шезлонга. Взяла книгу і вдала, що читає, але насправді прислухалася, чекаючи звуку кроків, голосів біля готельного входу, ось-ось задзвонить телефон і директор, розсипаючись у вибаченнях, попросить її спуститися до його кабінету. Річ у тім… така делікатна справа, але в нього люди з поліції. Вони вважають, що вона могла б їм допомогти. Телефон не озивався. Не було ні голосу, ні кроків. Життя йшло по-давньому. Нескінченний день тягнувся довгі-довгі години. Обід на терасі, метушливі запобігливі офіціанти, столи, заповнені звичними людьми чи новими гістьми замість старих, діти щебечуть, міс Клей нагадує їм про манери. І весь цей час маркіза прислухалася, чекала…

Змушувала себе їсти, але їжа, яку вона клала до рота, мала смак тирси. Після обіду йшла до своєї кімнати і, поки діти відпочивали, лежала на шезлонгу на балконі. Знову спускалася на терасу до чаю, але, коли діти вдруге за день йшли купатися, не йшла з ними. Казала міс Клей, що трохи застудилася і вода її не вабить. Зостанеться тут, на своєму балконі.

Заплющивши вночі очі й намагаючись заснути, відчувала похилені плечі під своїми руками і як вона зі всіх сил їх штовхнула. Легкість, з якою він падав і зникав, от ще тут, а за мить навіть не видно. Ні затримки, ні крику.

Впродовж дня не зводила очей з мису, намагаючись розгледіти постаті, що ходили б серед папороті, — це вони називаються «поліцейським кордоном»? Але мис дрижав, наче марево, під безжальним сонцем, і ніхто серед папороті не ходив.

Міс Клей двічі пропонувала спуститися вранці до містечка по закупки, але маркіза щоразу знаходила відмовку.

— Там завжди так людно, — казала, — і так гаряче. Не думаю, що це добре для дітей. Сади значно приємніші, травник за готелем тінистий і тихий.

Сама вона не покидала готелю. Думка про пляж викликала в неї біль у животі й нудоту. Не виходила на прогулянку.

— Зі мною все буде гаразд, — казала вона міс Клей, — тільки-но я позбудусь цієї надокучливої застуди.

Лежала на балконі, перегортаючи сторінки журналів, які вона вже з дюжину разів прочитала.

На третій день уранці, саме перед déjeuner, діти прибігли до неї на балкон, вимахуючи прапорцями-вітрячками.

— Дивіться, maman, — казала Hélène, — мій червоний, а в Céleste блакитний. Після чаю ми їх встановимо на наших піщаних замках.

— Звідки вони у вас? — спитала маркіза.

— З ринку, — відповіла дитина. — Міс Клей взяла нас сьогодні вранці до міста, замість гратися в саду. Вона хотіла забрати свої фото, що нині мали бути готові.

Маркіза почувалася, наче крізь неї пройшов електричний струм. Сиділа не ворухнувшись.

— Біжіть, — сказала, — і готуйтесь до déjeuner.

Чула, як діти перемовляються з міс Клей у ванні. Через одну-дві хвилини увійшла міс Клей. Зачинила за собою двері. Маркіза змусила себе глянути на гувернантку. Її довге, доволі дурне обличчя було серйозним і стурбованим.

— Трапилася жахлива річ, — сказала вона притишеним голосом. — Я не хотіла казати при дітях. Я певна, що ви будете засмучені. З бідним мсьє Полем.