Як вона й сподівалася, він чекав, і ніхто з них не згадав про її вранішні відвідини крамниці чи про те, що привело її на скелю ополудні. Відразу ж рушили до галявинки край урвища, сіли поруч, і маркіза жартівливим тоном описала натовп під час обіду, жахливу метушню і втомливість густо заповненої тераси та якою насолодою було для неї втекти від усього цього на свіже повітря мису, над море.

Він смиренно погоджувався, прислухаючись, як вона говорить про ці буденні речі так, наче в її мові лилася вся дотепність світу, а тоді, точнісінько як учора, попросив дозволу зробити кілька її фотографій. Вона погодилася — й ось вона лежить між папороттю, заплющивши очі.

Упродовж цього довгого млосного дня загубилося почуття часу. Як раніше, над нею у папороті кружляла бабка, сонце пекло її тіло, а вона, глибоко насолоджуючись усім, що з нею відбувалося, була також дивно задоволена усвідомленням того, що не відчуває ніяких емоцій. Розум та почуття зосталися неторкані. Вона могла так само розслаблюватися в паризькому салоні краси, де їй розгладжували перші зморшки на обличчі та мили голову, хоча ці речі дарували лише пасивну приємність, а не насолоду.

Знову він покинув її без жодного слова, тактовно й делікатно, так, щоб вона могла наодинці привести себе до ладу. Знову вона, впевнившись, що він зник їй з очей, підвелася і почала довгу дорогу назад до готелю.

Удача не підвела, і погода не зіпсувалася. Щодня, коли déjeuner закінчувався, а діти йшли відпочити, маркіза рушала на свою прогулянку, повертаючись близько половини четвертої, саме на чай. Міс Клей, спершу вражена її енергією, сприйняла ці походи як належить. Якщо маркізі хочеться гуляти в гарячий день, то це її справа; схоже, їй таке на користь. Почала людяніше ставитися до міс Клей і менше чіплятися до дітей. Минулися постійні головні болі та напади мігрені, й здавалося, що маркіза справді насолоджується цими простими приморськими канікулами, подібно до міс Клей та дівчаток.

Коли проминули два тижні, маркіза виявила, що перше захоплення та блаженство її нового досвіду поступово згасає. Не те щоб мсьє Поль якось її підвів, а просто сама вона звикла до щоденного ритуалу. Подібно до щеплення, яке спершу дуже ефективне, втім за кожної наступної ін’єкції дія слабшає, так і маркіза виявила: щоб повернути собі насолоду, вона мусить сприймати фотографа не як манекена чи coiffeur, що її причісує, а як людину, почуття якої вона могла вразити. Почала критикувати його зовнішність, докоряти йому надто довгим волоссям, дешевим, погано скроєним одягом, або навіть тим, що невміло керує своєю міською крамничкою, і, друкуючи фотографії, використовує неякісні матеріали й поганий папір.

Стежила за його обличчям, кажучи це йому, і бачила, як у його великих очах з’являються страх і тривога, обличчя блідне, як увесь він стає втіленням смутку та усвідомлення, який він її негідний, як зусібіч від неї гірший, — лише завдяки цьому видовищу до неї поверталось її первинне збудження.

Вона навмисне почала вкорочувати години полудня. Запізнювалася на побачення між папороттю, щоб побачити, як він чекав із виразом тривоги на обличчі. Якщо була не надто налаштована на те, що мало трапитися, то відбувала все швидко, неохоче, а тоді поквапом відправляла його у зворотну подорож, уявляючи, як він шкутильгає, втомлений і нещасливий, до міської крамнички.

Далі дозволяла йому себе фотографувати. Це було частиною досвіду: вона знала, що він страждає, коли робить знімки і бачить її досконалість, тому захоплено з цього користала: іноді наказувала йому прийти до готелю вранці, а потім, вишукано одягнена, позувала внизу разом із дітьми, і міс Клей брала на себе роль захопленого свідка, а інші гості дивилися зі своїх кімнат чи тераси.

Цей контраст — між ранками, коли він, службовець, шкутильгав туди-сюди, переносячи штатив то в одне, то в інше місце за її наказом, та їхньою полуденною близькістю в папоротях під пекучим сонцем — став для неї на третьому тижні єдиним збудником.

Нарешті одного дня, коли з моря віяв доволі холодний вітер і вона не пішла на побачення, а відпочивала на балконі, читаючи роман, така переміна видалася їй справжньою полегшою.

Назавтра погода покращала, вона вирішила піти на мис, і вперше, відколи вони зустрілися в темному прохолодному підвалі під крамницею, він дорікав їй, його голос був різким і тривожним.

— Я чекав вас увесь учорашній полудень, — сказав. — Що трапилось?

Вона здивовано глянула на нього.

— День був неприємний, — відповіла. — Я воліла читати на своєму балконі.

— Я боявся, що ви могли захворіти, — продовжував він. — Ледь не зателефонував до готелю, щоб розпитати про вас. Уночі насилу заснув, дуже хвилювався.

Пішов за нею до схованки в папоротях, його очі далі зоставалися стривоженими, на чолі з’явилися зморшки. Хоча його занепокоєння в певному сенсі збуджувало маркізу, водночас вона дратувалася тим, аж як він забувся, наважившись засудити її поведінку. Наче її паризький coiffeur чи масажист посміли б гніватися, якби вона не прийшла на призначений час.

— Якщо ви думаєте, що я мушу кожного полудня сюди приходити, то дуже помиляєтесь, — сказала. — У мене чимало інших справ.

Він одразу ж почав жалібно її перепрошувати. Молив, щоби пробачила.

— Не розумієте, що це для мене означає, — сказав. — Відколи я вас знаю, все моє життя змінилося. Я живу тільки цими полуднями.