– Я трохи щось про це пам’ятаю, – втомлено сказала Лора. – Але я певна, що не могла дозволити йому поїхати сьогодні.
Якщо чесно, Ієн визнав про себе: вона не слухала. Іноді здавалося, що вона перебувала в якомусь своєму світі. Напевно, тихішому. В тому, де вона вільна сама розпоряджатися своїм часом. Він спробував уявити, як вона сидить на канапі, але це різко нагадало йому про матір, тож він відштовхнув цю думку геть.
– Річ у тому, – казала Лора, – що Бетті Гарт хвора. Твій батько сказав, що вона опиниться в лікарні, якщо вставатиме з ліжка, тож я цілий тиждень доглядала її малюка. Сьогодні по обіді я знову візьму його до себе. Він слухняний, але причіпливий, його треба носити на руках, а городина в такому стані.
– Може, я прополю? – запитав Ієн. Городина росла просто збоку від будинку. Він глянув на Артура. – Чи продовжити орати?
Артур жував, роздумуючи.
– Напевно, краще прополи городину.
– Це було б чудово, – сказала Лора. – Просто чудово.
Ієн зрадів. Городина буде прополена, й, може, Лора не стане чіплятися до Картера, коли той повернеться, а він, Ієн, працюватиме за менш ніж сотню ярдів від неї ціле пообіддя.
Джулі й Марч пішли з ним, коли він вийшов, щоб узятися до прополювання. Вони оголосили, що збираються допомагати.
– Я мав таке передчуття, – сказав Ієн згідливо. – Ви допомагаєте мамі, коли вона займається прополюванням?
– Ні, – відповіла Джулі. – Їй не потрібна допомога.
– Зрозуміло, – відказав Ієн. Він перебрав інструменти в сараї й знайшов маленькі ручні вила. – Ось, тримайте. Ви знаєте, які з них бур’яни?
– Бур’яни зелені, – відповів Марч.
– Ну, і так, і ні, – сказав Ієн. – Великі зелені рослини – це овочі. Ось, бачите? – Він вказав на схожу на пір’я верхівку морквини. – Це морква. Її викопувати не треба, вона ще мусить підрости.
Марч із підозрою на нього глянув.
– Це не морква, – сказав він.
– Морква. – Ієн відсунув трохи землі від листя, щоб показати корінець. – Бачиш?
Марч був просто ошелешений.
– Це морква!
Що в дітях хорошого, подумав Ієн, – одна з небагатьох компенсацій за стільки клопоту з ними – це те, як вони дивуються тому, що ти сприймаєш за даність.