– Краще тобі не знати, – відповів Ієн. – Повір мені на слово.
– Ти такий свинюк, Крістоферсоне, ти про це знаєш?
Ієн кивнув:
– І мій батько теж. Це спадкове.
Рана й досі кровоточила. Він мав би на неї натиснути, добре затиснути рану, але Фатц закричить і, можливо, вдарить його – він був зірковий квотербек і міг добряче заїхати. Ієн узяв іще журналів і додав їх до стосика. Принаймні тепер кров просто текла, не бризкала. Йому не всміхалося притискати руку до Фатцового м’язистого паху.
– Він накладе шви? Я в тому сенсі, що він зазвичай цього не робить, правда? Не зашиває ж він кожен порізик?
– Навряд чи це порізик, – відповів Ієн.
Він підійшов до дверей батькового кабінету й постукав. Батько сказав: «Заходьте». Ієн відчинив двері й просунув у них голову. Місіс Дженнер сиділа біля столу його батька із закоченим рукавом, демонструючи жахливо розпухлий лікоть.
– Привіт, любий, – сказала вона. – Як справи?
– Привіт, місіс Дженнер. Дякую, все добре. – Він глянув на батька й сказав: – Досить термінова справа, – тихим голосом, сподіваючись, що Фатц не почує. Його батько кивнув. – Ясно. Буду через хвилину.
Ієн повернувся й сів поруч Фатца.
– Отож, розкажи, як тобі вдалося порізатися об бляшанку, – сказав він. – Вона стояла на столі? Що було всередині: тунець, квасоля, персики чи що?
– Згинь, – відповів Фатц.
– Від цього залежить лікування. Якщо тунець, то він зробить одне, бо це риба, якщо квасоля чи персики – то інше. Для твого ж добра я сподіваюся, що квасоля або персики. – Він замислився на хвильку. – Власне, найгірше – це солонина. Оце страшне. Це була солонина?
– Згинь.
Він залишив Фатца з батьком і відплив у каное. Уже кілька днів вітер віяв зі сходу, що зазвичай передвіщало дощ, але той іще не з’явився. Озеро було неспокійне, невеличкі пориви вітру збурювали воду, і йому доводилося докладати зусиль, щоб утримувати каное в рівновазі. Небо сіріло на сірому тлі – низькі темні хмари висіли під вищими й світлішими, й усі вони повільно пливли геть.
Не думаючи про це, він автоматично звернув на захід, у бік Безнадійного. Саме там рік тому Піт мало не впав із човна, й відтоді його місією стало зловити ту рибину, яка смикнула тоді його вудку. За звичайних обставин Ієн приєднався б до нього, але Пітові слова ще досі йому боліли. Їхні стосунки наче зайшли в якийсь глухий кут, й він не знав, чому і що з цим робити.
Він розвернув каное проти вітру і гріб що мав сили. Повітря приємно холодило йому обличчя – він уявив, як воно наповнює його легені, проходить через усе його тіло. Однак пливти було важко – вітер стримував каное, розвертав ніс. Допливши до гирла Слоу-рівер, він звернув туди перепочити. З обох боків із води піднімалися закруглені гребені рожевого граніту, утворюючи захист від вітру, й між ними річка текла плавна, наче мед. Ієн гріб повільно, намагаючись не порушити її спокою, а натомість ввібрати його. Йому треба було звільнити розум від сплутаного клубка думок, що заполонили його цими днями – іспити, смерть, майбутнє, минуле, його батько, жінки, його друг. Він прагнув спокою, душевного еквіваленту річкової течії.
Він зосередився на русі води, на маленьких тугих вихорах, що залишалися після його весла, на тому, як плавно перетікає вода над каменями в глибині, на вузькій V-подібній формі, яку утворював ніс його каное, але думки все поверталися й поверталися. Він причалив каное до низького кам’янистого берега й зійшов. Щойно він став на землю, як його знову став обдувати сильний вітер, тож він сів на плаский камінь, низько над водою, дивився, як тече річка, й повністю віддався хвилюванню.
Безсумнівно, у цьому він став вправніший. Якби треба було скласти іспит із хвилювання, він був би найліпший у класі. Перед цим він оглядав свою кімнату, роздумуючи, що взяти з собою в університет: кілька книжок – «Мобі Дік», «Останній з могікан», «Ловець у житті» – радіо, фотоапарат, знімок, на якому вони з Пітом тримають щуку – двадцять шість фунтів, завдовжки тридцять чотири дюйми – найбільший їхній улов. Через це він знову почав хвилюватися за Піта, а також це змусило його згадати, що він не має фотографії батька, на якій не було б матері, що підштовхнуло його думати про матір. Йому не хотілося, щоб нагадування про неї засмічували його нове життя.