– Ти сьогодні добре впорався.

– Дякую.

– Буває, що нічого не вдієш.

– Так.

Батько пішов униз, й Ієн чув, як він там ходив. Десь опівночі він ліг спати.

Ієн сидів за столом, думаючи про холодну реальність смерті. «Він помер», – сказав його батько. Однієї миті на столі лежав чоловік, а наступної – просто тіло. Вони навіть не знали його імені. Не знали, звідки він приїхав. Лісоруби прибували й відбували; багато з них тільки недавно перетнули кордон і майже не розмовляли англійською. Коли в одному місці зрубували досить дерев, табір переїжджав і починав спочатку. Чоловіки звідти мало бували в місті, крім як на вихідних, коли приходили напитися. Містяни вважали їх лайливими й свавільними. Їхня робота була небезпечна, куди небезпечніша, ніж на тартаку – там принаймні пилки стояли закріплені й не треба було працювати на жахливій висоті. Там не літали сталеві кабелі, на голову не падали сухі гілки, й раптові пориви вітру не спрямовували дерева в неправильному напрямку. Колоди на воді не перекочувалися й не притискали собою.

Чи розуміли лісоруби, як раптово їх може забрати смерть? Як вона може накинутися нізвідки? Може, й розуміли. Але Ієнові, на самоті в тиші його кімнати, здавалося, що це позбавляє життя сенсу. Нащо складати плани, чогось прагнути, якщо все може скінчитися отак, в одну мить? Йому це здавалося зрадою. Якимсь жорстоким жартом Бога.

Дивно було те, що, коли він прокинувся зранку, нічого не змінилося. Перша його думка була не про мертвого лісоруба й навіть не про смерть узагалі, а про іспит з математики. Це здавалося йому безчесним, майже непорядним. Він намагався казати собі, що іспит неважливий, бо він сам може померти ще до обіду, але насправді навряд чи він помре до обіду й іспит був дуже важливий. Він узяв підручника з собою, коли спустився снідати.

Його батько сидів за кухонним столом, жуючи тост і читаючи «Глоуб енд мейл» за попередню суботу – й досі потрібно було кілька днів, щоб дістатися газетам до Струана. Він підвів погляд і злегка всміхнувся, коли увійшов Ієн. Той насипав собі миску пластівців і сів напроти батька.

– Математика, так? – сказав батько з-за газети. Він збирав крихти пальцем, облизував його й збирав знову. Нещодавно він став спочатку вмочати палець у масло, а тоді вже збирати крихти. Спочатку це викликало в Ієна огиду, але він спробував і сам приохотився, тож тепер вони обидва це робили.

– Ага.

– Людина математику або розуміє, або ні. – Тон його голосу був неуважливо підбадьорливий.

– Ага, – сказав Ієн. – Питання в тому, що з цього про мене.

Його батько опустив газету й усміхнувся.

Він не демонстрував ніякого бажання обговорювати події попередньої ночі. У коридорі не лишилося жодного сліду, крім як темна дерев’яна підлога була мокра. Ієнові черевики, ретельно вимиті, стояли біля вхідних дверей. Усе здавалося нормальним. Власне – й Ієн раптово це зрозумів – усе й було нормально. Його батько був так добре знайомий зі смертю, що вона не вартувала обговорення. Це не шоковий або незвичайний випадок, а буденність. І це шокувало найбільше.

– Я пішов, – сказав Ієн, доївши пластівці.

– Удачі.

Удача. Може, в ній уся річ. Може, усе життя залежить не від того, як тяжко ти працюєш, який ти цілеспрямований, який розважливий чи розумний, може, всі ці життєві перегони залежать тільки від удачі.

Іспит складали вони всімох. Кеті покинула математику, закінчивши дванадцятий клас, – сказала, що її від неї нудило – тож Ієнові принаймні не доводилося бачити її згірчено відвернуту спину. Коли Ієн прийшов, п’ятеро інших стояли в коридорі за дверима класу, чекаючи, доки з’явиться містер Тернер. Вони всі мали знервований вигляд. Фатц Фіцпатрік спирався на стіну, жуючи жуйку так швидко, що його щелепи аж ходили ходором. Ієн пошукав очима Піта, але той іще не прийшов.

– Як справи, Фатце? – запитав Ієн.