Він відчинив двері класу, й вони всі увійшли за ним.
– Якщо хочете підгострити олівці, зробіть це зараз. Треба в туалет – сходіть зараз. Помолитися – помоліться зараз. Кінець близько. Зійшло сонце Судного дня. Я глянув на білети й побачив, що ви всі провалитеся. – Він був гротескно-радісний.
Вони трохи посиділи без діла, сходили в туалет, повернулися. Неохоче повсідалися за парти. Містер Тернер викреслив їхні імена зі списку.
– Корб’є не прийшов, – сказав він. – Хтось бачив Корб’є? – Він глянув на Ієна й підвів брови. Ієн похитав головою. – У нього дві хвилини. Час, приплив та іспити нікого не чекають. Фітцпатріку, ти жуєш жуйку. Виплюнь її.
Ієн перекочував олівець між пальців. Ну ж бо, ну ж бо, звернувся він до Піта в своїй голові. Він захоплювався Пітовою безтурботністю, але тут Піт заходив занадто далеко. Наразі ця безтурботність додавала йому стресу, а стресу йому й так задосить.
– Корб’є нема, – сказав містер Тернер, дивлячись на годинника. – Час збіг.
Він пішов зачинити двері. Піт увійшов перевальцем.
– Ти спізнився, Корб’є. Ще дві секунди, і я зачинив би двері. Сідай.
Піт кивнув Ієнові й сів за свою парту. Ієн відчув порив полегшення, змішаного з роздратуванням.
– Пам’ятайте, – мовив містер Тернер. – Додавайте розрахунки. Повторюю: додавайте розрахунки. За це нараховуються бали. Гаразд, усі готові? Переверніть білети… вперед!
Ієн перевернув білет і глянув на перше питання. Дуже просте. Математику або розумієш, або ні.
– Чому ти спізнився? – запитав він Піта згодом.
– Я не спізнився.
– Він міг тебе вигнати. Ти ж знаєш, який він.
– Але ж не вигнав, правда? – мовив Піт.
Вони стояли біля велосипедної стійки позаду школи. Піт поставив свого велосипеда догори дриґом, щоб відрегулювати ланцюга, і тепер крутив педаль рукою. Колесо свистіло в повітрі пізнього ранку.
– Якщо спізнився на іспит – це все, – вів далі Ієн, відчуваючи, як у ньому назріває обурення. Пітова поведінка почала його дратувати.
– Чувак, ти так багато хвилюєшся.
Зробивши над собою зусилля, Ієн прикусив язика й не відповів. Раптом йому спало на думку, що Пітове запізнення могло якось стосуватися подій попередньої ночі – Джима Лайтфута й того лісоруба. У нього перед очима постав батько, що накриває простирадлом нерухоме тіло. Ґеррі Мойніган, що свистить крізь зуби. Джим, напевно, провів ніч – першу з багатьох – за ґратами, й у резервації це не могло когось не розізлити.
– Це через те, що сталося вчора вночі? – запитав він.