Йому хотілося, щоб матері не потрапила до рук його нова адреса, хай де він опиниться, але він знав, що батько її повідомить. Вона й далі писала щотижня й за ці три роки він не розкрив і одного листа – одразу викидав їх у смітник у цілих конвертах. Навіть так, із самих конвертів він дізнавався про її життя більше, ніж хотів би знати. Вона вже не носила прізвище Крістоферсон, наприклад, – вийшла заміж за учителя географії. І рік тому вони переїхали у Ванкувер. Вона телефонувала йому на його день народження й Різдво, і заради батька він не вішав слухавку, але думав, що, поїхавши з дому, зможе позбутися і цього контакту також.
Біль від її вчинку більше не сповнював усе його єство; але що залишилося, так це гаряча, розпечена вуглина гіркоти, яка розгорялася, коли він думав про матір. Він хотів позбутися цього теж. Йому хотілося бути – і в минулому також – не зачепленим її зрадою, наче вона була йому ніхто й ніколи нічого для нього не важила. Просто випадкова гостя, що завітала на якийсь час і пішла далі. Він фантазував про те, що через кілька років вони проминуть одне одного десь на вулиці й не впізнають. Оце було б добре. Саме цього він прагнув.
У воді щось було; його око помітило якийсь рух. Це щось прямувало просто до нього. І лише коли наблизилося на десять футів, він зміг розгледіти, що це таке, – водяна змія, з жабою в роті. Вона й далі пливла до нього, напевно, вважаючи його за камінь. Допливши до його ніг, змія дюймів на вісімнадцять вилізла з води й буквою S поклала своє гладеньке, блискуче тіло на світлий камінь, а тоді, на Ієнів жах, опустила свою глянцеву, темну голову – разом із жабою – зверху на його черевик. Широко роззявила пащеку й стала їсти.
Ієн, примушуючи себе не ворушитися, споглядав із цікавістю й огидою. Змія тримала жабу за голову, але та була дуже навіть жива. Розміром вона переважала голову змії принаймні вдвічі й боролася щосили, смикаючи лапами, намагаючись за щось зачепитися кігтями, щодуху смикаючись назад – він відчував її борсання через шкіряний верх черевика. Першим його імпульсом було спробувати врятувати жабу, але він розумів, що це абсурдно. Зрештою, змія вполювала жабу собі на вечерю. Він сам учора їв яловичину.
Змія, порухавши щелепами так, щоб точно вирівняти жабу, повільно почала її заковтувати – брак поспіху в цьому ділі бентежив Ієна найбільше. Хвилі спазмів прокотилися її тілом, засмоктуючи жабу вглиб. Жаба відчайдушно боролася. Їй вдалося зачепитися кігтями лівої задньої лапи за твердий край зміїної нижньої щелепи і впертися задньою правою лапою Ієнові в черевик, і тепер вона щодуху штовхалася, напруживши від зусилля м’язи. Боротьба тривала й тривала. Іноді навіть здавалося, що жаба виборе собі свободу, але тепер по її спині текла цівка крові й щодо кінця вже не залишалося ніякого справжнього сумніву. Отак це й буває, подумав Ієн. Як не крути, а отак це й буває.
На той час, коли він повернувся, сонце вже майже сіло. Вітер підсилювався, піднімалися хвилі. Невеликі, але вода стала неспокійна, й каное хитало, наче яєчну шкаралупу.
Наблизившись до причалу, Ієн побачив, що на ньому хтось сидить – темна постать, руки навколо колін. Кеті.
Вона мовчки дивилася, як він причалював каное. Він поклав весло і схопився за причал, щоб не дати каное й далі об нього битися.
– Привіт, – сказав він обережно.
– Привіт.
Він виліз із каное, витягнув його, а тоді перевернув внутрішньою стороною вниз, на випадок дощу.
– Ти давно тут сидиш?
– Давненько.
Її голос приглушили руки, якими вона й далі обіймала коліна. Вона була вбрана в легку куртку, що лопотіла на вітрі. Сівши поруч неї, він помітив, що вона плакала, і в нього стріпнулося серце.
– Усе гаразд? – запитав він. Вона поклала голову собі на руки й заплакала знову. – Гей, – сказав він, тривожачись іще більше, й обійняв її. – Гей, Кеті, що таке? Що сталося? Щось сталося?
Він притягнув її ближче до себе, винувато шукаючи в пам’яті щось, що могло ще більше її засмутити – крім того, що він не дуже-то за нею й сумував, але вона про це знати не могла. Тепер вона спиралася на його плече, й він відчував, як мокрішає його сорочка.
– Гей, – повторив він лагідно. – Не мовчи. Розкажи, що сталося.
Нарешті вона підняла голову й глянула на нього. Коли плакала, вона була дуже гарна. Її очі ставали сяйливими озерами, й коли переповнювалися, сльози струменіли щоками, мов два прозорі срібні струмки. Він подумки спитав себе, чи вона плакатиме так багато, що сльози зроблять її огидною, чи її ніс почервоніє, чи напухнуть очі.
– Нічого не сталося, – сказала вона. – Нічого такого. Просто я збагнула… як сильно я тебе кохаю. Мені хотілося… померти, Ієне. Ці кілька останніх тижнів мені просто хотілося померти. Я… мені байдуже… мені вже все байдуже. Іспити й усе інше. Я провалюся, й мені байдуже. Мені треба бути з тобою. Я збагнула, що для мене важливо тільки це.
О Боже, подумав він і глянув на озеро. Почали з’являтися білі піняві хвилі; остання самотня чайка ширяла над ними, граційна, наче водомірка. Він відчував, як його притискає вага її любові. «Послухай, – хотілося йому сказати, – мені шкода, але я надто втомлений, щоб просто зараз про це думати, може, приходь за тиждень?». Але він не міг цього сказати, та й, навіть так, наступного тижня теж не знатиме, що відповісти.