– Щоб оце було останнє, – сказала вона. Малюк був укритий шоколадом від вуха до вуха.
Джулі простягнула Ієнові тацю зі склянками.
– Це лимонад.
– Дякую, – мовив Ієн, беручи собі одну й ставлячи тарілку з печивом на траву. От якби тільки діти зараз пішли, взяли з собою малюка, й залишили Лору з ним наодинці, лише на дві хвилини. Лише на дві хвилини її нічим не перерваної уваги цього прегарного теплого пообіддя.
Почувся звук машини, й вони всі підвели очі. Машина з’їжджала з основної дороги, за нею клубився хвіст пилу. Ієн не впізнав її – вона не належала нікому з місцевих. Коли вона під’їхала ближче, він побачив, що то був кадилак, двоколірний, червоний і кремовий, великі крила по боках, блискуча хромована оздоба. Ієн дивився на нього захоплено – він іще ніколи такого не бачив.
– Хто це може бути? – сказала Лора, перекладаючи малюка на друге стегно. – Напевно, хтось заблукав.
Машина заїхала на подвір’я, й вони всі пішли в її бік. Марч побіг уперед, Джулі трималася біля матері, Ієн ішов позаду неї, заінтригований. Машина стала, й пил навколо неї повільно улігся. Двері відчинилися і вийшов чоловік. Лора зупинилася так раптово, що Ієн з нею зіштовхнувся.
– Перепрошую, – сказав він.
Вона не відповіла. Просто стояла й не рухалася. З іншого боку подвір’я незнайомець зручно сперся на автомобіль, склав руки на грудях і всміхався до них.
Згодом, згадуючи цю першу зустріч, намагаючись згадати, якою була його реакція, перебираючи пам’ять у пошуках підказок, хай яких дрібних, передбачень майбутніх подій, усе, що Ієн міг пригадати, була та усмішка.
Глава 8
– Слугай, Артуре, – сказав Отто Лунц. – Зідай, слугай, я читаю.
Він видобув окуляри з кишені сорочки й похмуро прилаштував їх на носі.
Отто Лунц звів очі.
– Фони досі в Англії! Досі! Б’ють байдиків! Зидять без діла цілий день, розжиріли як свині!
– Читай листа, Отто! – втрутилася місіс Лунц, ставлячи чашку чаю й тарілку з печивом перед Артуром.
Артур завжди міг визначити, прийшов лист чи ні, тієї ж миті, коли вона відчиняла двері. Вона була велика, дебела жінка, трохи сувора, позбавлена гумору, якого її чоловік мав так багато, але коли надходила звісточка від синів, Артурові здавалося, що все її тіло ставало легшим, вона мало не пурхала, не торкаючись підлоги.
Перший час йому було соромно й ніяково, що він удома, а їхні сини – ні, але й містер, і місіс Лунци здавалися такими щиро радими його бачити, що він перестав цим перейматися. Він розумів, що, крім усього іншого, це давало їм привід ще раз прочитати листи, почути голоси своїх синів у словах, які вони написали. Папір мало не розсипався на частини від того, що його так часто згортали й розгортали знову.