Наступного дня Лунци отримали ще одну телеграму – повідомлення, що Карл пропав безвісти. А ще через день прибула четверта – що він загинув.
Артурова мати, виплакавши всі сльози, знову пішла на їхню ферму. З-за сараю виднівся дим, тож вона вирішила туди заглянути, перш ніж увійшла в будинок. Там був Отто. Він склав велику купу дрів зі сплавного лісу й тепер їх палив. Він не озирнувся, коли вона підійшла. «Отто?» – сказала вона й зрозуміла, що ті дрова були не просто дрова, а оленячі роги, які Карл вирізав усе дитинство. Вона так злякалася, що була не в змозі говорити. Вона обернулася, пішла додому, в поле, знайшла свого чоловіка й привела його на ферму Лунців, постояти поруч Отто й допомогти йому дивитися, як горять роги. А тоді увійшла в будинок, щоб знайти Ґерті. Та сиділа в кухні, повній диму, – в печі обвуглився румбамбаровий пиріг – напевно, вона поставила його пектися, перш ніж надійшла остання телеграма. Артурова мати витягнула чорний пиріг із печі, поставила його за кухонні двері, а тоді сіла поруч Ґерті, яка глянула на неї, не впізнаючи, й мовила:
– Скажи їм.
– Що їм сказати, Ґерті? – перепитала вона злякано, стишивши голос до шепоту.
– Скажи, хай не приносять більше телеграм. Не хочу більше телеграм.
– Так, – відказала Артурова мати. – Так, Ґерті, більше телеграм не буде.
Були думки, яких Артур не міг позбутися. Він прокидався серед ночі, роздумуючи, чи Карл знав, перш ніж помер, що Ерік і Ґюнтер загинули. Чи бачив він, як вони впали? Чи, може, він ішов попереду них, а тоді озирнувся й побачив, що їх там більше немає? Побіг по них. Намагався відтягнути їх у прихисток. А тоді Артур став думати про те, як помер сам Карл. Чи з ним хтось був у кінці, хтось із хлопців зі Струана, якийсь друг, з яким той заприятелював в армії? Чи він помер сам, лежачи на пляжі, перетвореному на багнюку, на суміш землі й людських тіл, як на фотографіях із Першої світової війни. Може, він помер вночі, в агонії, й нікого не було поруч. Дурні, безглузді думки, від яких ставало тільки важче, але він не міг викинути їх із голови.
А тоді, іншим разом – і це було чи не гірше – він забувався. Десь у полі, занурений у роботу, він думав – сьогодні п’ятниця, добре було б завтра піти в місто з Карлом, побачитися з хлопцями.
Преподобний Ґордон, пресвітеріанський священик, поїхав приєднатися до солдатів. Він мав зважити, чи кидати своїх маленьких дітей і вірян у Струані, багато з яких переживали втрату батьків та синів, але через таку криваву бійню на закордонних фронтах совість більше не дозволяла йому залишатися вдома. По всій країні церква зверталася до старших священиків із закликом покинути пенсію й замістити тих, хто поїхав, а тим часом церковні старшини старалися як могли, вночі пишучи проповіді й читаючи їх у неділю на службі.
Уряд постановив звільнити від навчання учнів старших класів середніх шкіл, щоб ті допомагали на фермах, особливо під час врожаю. (Нарешті, на думку Артура, правильно розставлені пріоритети.) Проблема полягала в тому, що більшість із них були міські хлопці, які не знали, з якого боку підійти до корови, та й навіть їх не вистачало, щоб упоратися з усім.
Як і погодилися, Артур та його батько об’єднали сили з Отто. Задум, що стояв за цією угодою, – тримати ферму Лунців у доброму стані для хлопців – помер разом із Карлом та його братами, але закидати ферму суперечило їхній природі. Отто гарував, як машина, наче хтось його накручував ключиком на спині і пускав працювати. Артур з батьком боялися за нього. Боялися, що він запрацює себе до смерті. Та все одно залишалося ще багато чого, що треба було зробити.
Джейк, певна річ, не допомагав. Джейка звільнили від сільськогосподарської роботи. Власне, від будь-якої роботи. Його шкутильгання звільнило його від усього. Була тисяча справ, які він міг би легко виконувати, але якимось чином не поставало навіть питання про те, щоб вони дісталися йому. Він змінився після того випадку. Або ж, може, це вони – Артур, батько й навіть мати – може, це вони змінилися. Хай там як, а було зрозуміло, що Джейк більше нікому нічого не винен. Його зламані кістки заплатили за всі його гріхи, минулі, теперішні й майбутні, й відтоді він був вільним птахом.
У дечому це полегшило їм життя. Через те що від Джейка нічого не очікувалося, між ним і батьком не виникало тертя, коли він цього не робив. Він здавався веселішим, ніж раніше, однак не проводив удома більше часу, ніж це було необхідно. «Як у вас справи? – питав він, сідаючи вечеряти. – У всіх день минув добре?». Було ясно, що він не очікував почути відповідь і йому було байдуже, навіть якби й почув, але принаймні він про це питав. Артур зазвичай кивав, а їхня матір починала щебетати про місцеві плітки, а батько, хоч і не відповідав, принаймні не зиркав на нього пронизливим поглядом. Здавалося, що Джейк – їхній гість, який не збирався затримуватися надовго, але був готовий поводитися виховано, доки перебував у їхньому товаристві. Просто не втручайтеся в його життя – та й усе. Артур бачив, що мати ще не до кінця це усвідомила.
– Джейку, любий, мені надійшов лист від містера Віллера.
Артур, який сидів на сходах за задніми дверима, порпаючись у бляшанці з гайками й шурупами, почув тривогу в її голосі. Містер Віллер був шкільний директор.
– Він хоче, щоб я прийшла й поговорила з ним. Ти знаєш, з якого приводу? В школі все гаразд?
Тиша. Напевно, Джейк знизав плечима.
– Але ж у чому там може бути річ, Джейкі?
– Хтозна. Той Віллер – старий дурень. Не завдавай собі клопоту, мамо.
– Ох, але ж Джейку… – вона намагалася говорити з твердістю в голосі, якої, здавалося, більше не мала.