– Ну гаразд. Поїхали.

Він запустив двигун, як його навчив Отто, й той запрацював із гуркотом. Вони з Артуром широко всміхнулися один одному. Він увімкнув передачу, й величезні колеса почали рухатися. Він міцно схопився за кермо обома руками й прокричав:

– Поїду на нижні сорок акрів!

Артур кивнув і провів його поглядом.

– Сподіваюся, він буде обережний, – сказала мати. Артур, почувши її голос, аж підстрибнув. Він не чув, як вона підійшла й стала в нього за спиною.

– Я піду за ним, – відповів він. – Гляну, як він там.

– Скажи, хай не поспішає. Я піду до Лунців глянути на Оттових свиней. Просто переконатися, що з ними все гаразд. Якщо сядеш за кермо, будь обережний, Артуре.

Він пішов, ступаючи по слідах від трактора. Його батько вже зник з очей – він і справді їхав досить швидко. Але ж у цьому вся перевага тракторів: вони швидко їздять. Отто підрахував, що міг зорати чотири чи п’ять акрів за той час, який потрібен був запрягові коней, щоб зорати один. Може, вони його таки куплять, коли Отто приїде розпродувати майно. Шумний він, одначе. Артурові це не подобалося. Його батько від’їхав точно на три поля, а гуркіт і далі чути. А тоді якось різко цей звук змінився. Гуркіт завібрував, а тоді став гучнішим, і різкішав, доки не став скидатися на крик. Артур нахмурився, думаючи, що це його батько робить. Увімкнув не ту передачу? Раптом стривожившись, він став іти швидше, а тоді кинувся бігти. Крик і далі чувся. Він проминав трактора багато разів, коли ним орав хтось із Лунців, але ніколи не чув такого звуку.

Діставшись до підніжжя пагорба, Артур не відразу його побачив. Він зупинився й роззирнувся. Він чув той шум гучніше, ніж раніше, високе пронизливе брязкання, й сліди на землі були, простягалися більше-менше рівно до краю поля, але самого трактора видно не було, лише якась велика брунатнувато-чорна штука виглядала з канави. Аж тут він усе зрозумів, і кинувся бігти й кричати водночас: «Тату! Тату!». Точно так само, як кричав багато років тому, коли мала народитися дитина і його мати була в небезпеці, він біг і кричав, тепер, як колись, і страх стискав його серце.

Трактор перекинувся так, що його колеса крутилися в повітрі. Його батько був під ним. Артурові було видно тільки його голову й шию. Він лежав догори лицем, і воно було багряне, очі вибалушені, а рот широко роззявлений. Артур стрибнув у канаву й схопив трактора за бік, уникаючи його монструозних коліс, уперся ногами й потягнув що мав сили. Трактор не зрушився ні на дюйм.

– Тримайся, тату! Тримайся! – закричав Артур голосом, що надривався від невір’я й жаху. Трактор і далі вищав, наче тварина. Він обернувся до нього спиною, простягнув руки позаду себе, вперся ногами в стінку канави й підняв, вкладаючи всю свою силу, підняв, крекчучи від напруги. Чи заворушився батько? Він точно не знав, але йому здалося, що так, і він не міг опустити трактора, бо вся вага знову ляже на батька. – Господи! Господи! – закричав він, і, наче відповідь на його благання, нагорі канави щось заворушилося й з’явився Джейк, блідий, з величезними від шоку очима. Джейк стрибнув у канаву, простягнув руку й швидко повернув ключ, і тиша закричала так само гучно, як вищав двигун. Джейк схопився за трактора й теж спробував його підняти, але був він кволий й узагалі нічим не допоміг.

– Біжи по коней! – крикнув до нього Артур. Його ноги тремтіли від напруги. А що як він не витримає? Який сенс у його кремезності й силі, якщо він не зможе втримати трактора, щоб той не роздавив його батька?

Джейк кивнув і став дертися з канави так швидко, як дозволяла йому ушкоджена нога. Нагорі він на якусь секунду озирнувся. І став.

– Біжи по чортових коней! – заволав Артур, але Джейк знову зісковзнув униз і поклав долоню Артурові на руку. – Арте, він мертвий, – сказав він. Голос його дрижав, а губи були синюшні від шоку.

Артур опустив погляд і побачив кошмарний колір батькового обличчя, й те, як вибалушилися його очі, й побачив, що в нього з рота тече кров. Але це не означало, що він мертвий, нічого з цього не означало, що він мертвий, лише що вони мають зняти з нього трактора, щоб він міг дихати.

– Приведи чортових коней! – заволав він знову, й Джейк завагався, а тоді кивнув, знову виліз із канави й зник. Артур чекав, обливаючись потом, відчуваючи, як несамовито дрижать плечі, спина й ноги, повторюючи знову й знову: – Тримайся, тату. Тримайся. Він скоро повернеться. Просто тримайся.

А тоді Джейк знову прийшов, з двома кіньми, зі збруєю й усім необхідним, – тут нічого не скажеш, цього єдиного разу Джейк зробив усе, що треба, й зробив це швидко – і вони стягли трактора з батькового розбитого тіла, й Артур, тепер уже схлипуючи, поніс його на руках через поля в дім.

Мати сказала:

– Я не думала, що це буде він. Я думала, що втрачу котрогось із вас. Я й подумати не могла, що це буде він. Я думала, ми житимемо разом іще багато, багато років. Я думала, ми разом постаріємо.

Джейк сказав: