– Я маю йти, мамо. Побачимося пізніше.
Виявилося, що Джейк зшахраював на іспиті. Як він міг так учинити? Нащо це робити, коли він такий розумний, що йому це зовсім не треба? Ось що вона не могла збагнути. Містер Віллер похмуро сказав, що через Джейкову травму він цього разу йому пробачить, але наступного вижене зі школи.
Певна річ, Джейк це заперечував. Сказав, що це вигадав якийсь хлопець із його класу, що мав на нього зуб.
Тепер він був майже шістнадцятирічний, мало не з Артура зростом, але худий як сірник і неймовірно вродливий. Шкутильгання ніяк не заважало йому крутити з дівчатами, Артур знав точно. Взагалі не заважало. Байдуже, хто вони були, якого віку чи звідки, – Джейк умів їх запалити, наче свічку. Одної неділі Артур бачив, як він після служби в церкві теревенив із Міллеровими дівчатами та їхньою матір’ю. Містер Міллер керував крамницею Гадсонз-беї, й вони з дружиною, світлокосою, повненькою й досі вродливою, хоч їй уже виповнилося близько сорока, мали трьох дочок, віком, як здогадувався Артур, десь від десяти до вісімнадцяти. Джейк стояв серед них на сходах церкви, розмовляючи і широко жестикулюючи руками. Артур почув, як він сказав: «…і якщо я поцілював, вона падала, підпалювала траву, й полум’я аж
І не лише зачаровувати. Якогось пізнього пообіддя Артур зайшов у сарай і, почувши якийсь звук, спинився, щоб його розпізнати. Гаряче курне сонячне світло косо лилося крізь прогалини між дошками, а повітря було густе від запаху худоби. Він знову почув цей звук, а тоді Джейків голос, дуже тихий. Він був на горищі, і його слова долинали згори разом зі світлом. Хоч і тихо, проте Артур розчув їх дуже чітко.
«Поклади сюди руку». В його голосі навіть чулася усмішка. «Осюди. Отак». Його голос став густий, наче пил.
Артур стояв, прикипівши до підлоги. Він не міг збагнути, що саме чув. Чи то пак, він усе чудово зрозумів, проте не міг повірити, що то був Джейк. Що Джейк міг таке зробити з дівчиною. Раптом його сповнили хіть і жага. Йому був двадцять один рік, а він ще ніколи в житті дівчини не торкався.
Джейк і досі іноді страждав від болю. Зазвичай увечері. Артур бачив це з того, як він раз за разом міняв пози, намагаючись сісти зручно. Він підводився, ходив довкола й знову сідав. Неспокійно ворушив плечима. Однак він ніколи на це не скаржився. Артурові майже хотілося, щоб це було не так. Джейків стоїцизм викликав у нього ще більше почуття провини.
Артур більше не чекав, годину за годиною, що Джейк розповість батькам, що сталося на мосту. Він не знав, чому сокира не впала, але цього не сталося, й він не відчував загрози. Може, Джейк тягнув час. Накопичував викриття, наче гроші в банку. Або, може, й не збирався сказати їм напрямки, може, вирішив, що цінніше буде мати щось проти Артура. Борг, повернення якого він зможе вимагати, коли настане час.
– Джексонів хлопець удома, – сказала Артурова мати, кладучи картоплю на чоловікову тарілку. – Але, за словами Енні, втратив руку. А син Стена й Гелен Воллесів ще не досить одужав для перевезення.
Вона поклала високу гірку квасолі й моркви – перевагою того, щоб жити на змішаній фермі, було те, що їх не зачепило нормування продовольства. Але її губи були стиснуті. Артур помітив навколо них маленькі зморшки, так, наче вона останнім часом надто часто їх стискала – забагато поганих новин.
– Уся річ у тому, що до цього звикаєш. Ми всі до цього звикаємо. Тобі досить, Генрі? – Артурів батько кивнув. – Чути такі речі, я маю на увазі. Більше ніхто не звертає на це уваги. Так, наче всі ці смерті й жахливі травми… це нормально. Навіть шоку майже не відчуваєш. Страхіття. Ми маємо принаймні відчувати шок! Артуре, давай свою тарілку. – Вона почала накладати Артурові жирні шматки яловичини. – А знаєте, що ще? Гемборо – чи, точніше, те, що від нього лишилося – збираються перетворити на в’язницю для військовополонених. Німецьких в’язнів перевозять аж сюди й поміщають у спеціальні табори. Декого з них відправляють у в’язницю в Монтейті. Джейку, тобі скільки?
– Один шматок, – відповів Джейк. – Гемборо? Ти про старе вимерле місто?
– Так. Видно, деякі будівлі там ще стоять. Тож туди вирішили поселити в’язнів. Мені здається, це погана ідея. А що як вони втечуть? Ти певний, що не подужаєш іще один шматок, Джейкі?
Джейка пересмикнуло. Він терпіти не міг, коли вона його так називала.
– Певний.
– Картоплі ще є багато. – Вона стала класти на його тарілку картоплю. – Навряд чи втікачі, що бродять нашими лісами, – це хороша ідея.
– А хіба там не буде сторожі? – сказав Джейк. – Це забагато, мамо. Я стільки не з’їм.
– Постарайся, – відповіла вона, м’яко примушуючи.
Вона постійно за нього хвилювалася, Артур це знав. Кожну хвилину. Війна і смерть Лунцевих хлопців цього не змінили. Власне, навіть погіршили ситуацію: якщо інші хлопці гинуть тисячами, то чому її сина не спіткає те ж саме? Напевно, Доля приберегла їм щось інше. Особливо для Джейка: саме за Джейка вона хвилювалася, Артур це розумів. Так було завжди, а тепер – навіть більше, ніж раніше. Він її не винуватив. Джейк завжди був у його полі зору теж. Як тінь, злегка замальована провиною.